Чим відрізняється православний Порошенко від православного Януковича


ЕспресоTV вирішило дослідити, як зміняться стосунки держави та церкви (особливо Московського патріархату) при Петрові Порошенку

Коли президентом України став Петро Порошенко, цьому відверто раділи в Київській митрополії УПЦ. Раділи не лише тому, що Порошенко - парафіянин цієї церкви ще до всяких виборів показав, що свою церкву кривдити не дозволить. А й тому, що від Порошенка не очікують нічого особливо нового в плані моделі державно-церковних відносин. Не доведеться перебудовуватися - хіба що злегка підлаштуватися.

Президент Порошенко дійсно абсолютно традиційний «православний політик». Як і його попередник на високому посту, як і його колеги з політики, він не тримає своє православ'я під покровом приватності. Він із задоволенням демонструє свої чотки (до речі, дуже схожі на «афонський сувенір» Віктора Януковича) і розповідає в інтерв'ю, що молиться щодня. Він позує на камери в церковному вбранні, а «5 канал» веде трансляції святкових богослужінь з Іонинського монастиря, котрий перехопив поки що у Києво-Печерської Лаври статус «президентського» храму. Ще не будучи президентом, він досить рішуче втрутився в перший «післямайданний» Архієрейський собор УПЦ, на якому вирішувалося питання про місцеблюстителя Київської кафедри. І напевно не без його відома Міністерство культури, фактично, заборонило в'їзд в Україну патріарху Кирилу.

Але стосунки Петра Порошенка з церквою при всіх рисах схожості з «православ'ям» Віктора Януковича, мають і деякі відмінності. Головне - це значно менша залежність від Московської патріархії. Ця залежність тиснула на колишнього президента - подейкували навіть, що «церковний переворот», про який тепер так багато пишуть у пресі, він задумував з метою звільнитися від диктату патріархії РПЦ. У це якось не дуже віриться - розмови про те, що «Янукович будував в Україні помісну, незалежну від Москви церкву» слід було б віднести до категорії курйозів.

Віктор Янукович був по-своєму щирим православним. Думати, що його «православ'я» було декорацією - дуже сильно спрощувати ситуацію. Але так само як груба політика і первісне уявлення про «багатство», його віра зводилася до досить простих схем. Він вірив у силу ритуалів, амулетів і передбачень, будучи в цьому більше язичником, ніж православним.

Як маса «свіжовоцерковлених» правителів середньовіччя, якими вправно маніпулювали різноманітні легати, єпископи, монахи і навіть просто юродиві Христа ради, так і Янукович перебував під великим враженням спочатку від святогорських, а потім від афонських старців - цього екстериторіального оплоту «Русского мира».

Поїздки на Афон при Януковичі стали культовими для політиків та бізнесменів президентського оточення. Як і показова участь у богослужіннях - президент щиро не розумів людей, які цього не робили. А «російський Афон», в свою чергу, по цих каналах транслював в Україну «русский мир». Український політикум епохи Януковича перебував під невидимим, прихованим містичним диктатом, якого багато хто навіть не усвідомлював до кінця. У тому числі, цілком імовірно, сам президент.

Ось у цьому плані Петро Порошенко дещо відрізняється від свого попередника. Без всякого снобізму: чесно зароблений університетський диплом дає надію на те, що здоровий глузд притаманний конкретно взятим мізкам. Так, Порошенко теж абсолютно не чужий статусному православ'ю. Але в його випадку це скоріше слабкість, ніж містична залежність. Навіть якщо він в числі інших наближених до тіла колишнього президента відвідував Афон, це не стало для нього духовним переломом. Та й «російський Афон» до нього, швидше за все, налаштований недружньо.

Власне, Порошенко сам наривається. Не зважаючи на товстий натяк, він і не подумав запросити патріарха Московського на інавгурацію - що викликало просто істеричну реакцію з боку офіційних спікерів Московської патріархії. А тут ще по ЗМІ розповзлися фото його причастя з рук Верховного архієпископа УГКЦ Святослава Шевчука. При тому що його попередник завжди демонстративно тримався подалі від «уніатів». Напевно, не без його санкції Мінкульт попередив патріарха Московського, що не допустить його візиту ні в Україні, ні на окуповані території. І, нарешті, найсвіжіший знак: хресному ходу «православних братств» так і не дали вийти з Лаври 22 червня. Всяке бувало в нашій церковній історії, але такого - ні. Керівництво УПЦ, яке в своїх кращих традиціях пробелькотіло «неодобрямс» «обом сторонам конфлікту» виглядала блідо на тлі впевнених дій міліції, котрі демонстрували рішучий намір влади придушувати «православні заколоти» в зародку. Що б про те не думали в обох провулках - і Лаврському, і Чистому.

У Порошенка немає жодного політичного приводу загравати з Московською патріархією - ні прямо, ні через Афон. Він їй нічим не зобов'язаний. Крім тієї кривавої каші, яка розгорнулася «за російський світ» на ввіреній йому території, і яку тепер саме йому доведеться сьорбати, ризикуючи рейтингом, кріслом і доходами.

Порошенко, на відміну від свого попередника, буде змушений спиратися на внутрішні церковні ресурси України. У нього немає іншого виходу. Він передбачувано продемонстрував свою єдність з греко-католиками. На черзі - УПЦ КП. Тут йому доведеться важче. По-перше, переступити через забиту в мізки кожного «канонічного православного» відразу перед «расколькнікамі». По-друге, викликати на себе справжній вогонь «всеправославної» критики. Але це необхідно зробити заради солідарності всередині країни, яку треба протиставити сумнівним «наднаціональним» проектам. Тому Порошенко має шанс стати гарантом реального об'єднавчого діалогу, а не гарантом того, що об'єднання ніколи не трапиться - як це було при Януковичі.

Поки у президента є справи більш нагальні, ніж церковна політика, УПЦ може тішити себе надією, що до влади прийшла «їхня людина» і вони як і раніше будуть «церквою влади». Але, боюся, і їм, і нам доведеться на власні очі переконатися в тому, що в одному президент Порошенко анітрохи не відрізняється від президента Януковича - в неготовності пустити церковні справи на законний самоплив. По-перше, це політично недоцільно. По-друге, просто виховання не дозволить - адже досі в українському політикумі, для якого Порошенко плоть від плоті, так ніхто не чинив. Є надія, що в основу цього втручання будуть покладені зовсім інші пріоритети. Можливо, дещо зміняться методи. Швидше за все, зміниться і сама церковна ситуація. Але модель державної гегемонії в церковній політиці країни напевно збережеться ще як мінімум на одну президентську каденцію.

ЕспресоTV