Європейське скотарство

news-image: Європейське скотарство
Те, що життя в нашому біполярному світі, коли день змінює ніч, а за радістю надходить смуток, зіткане з суцільних контрастів, знаю змалку. Але згідно з моїм досвідом ці контрасти зазвичай розділені в часі. Проте недавно звідав усію «чарівність» їхнього збігу майже водномить.

Сталося це в Києві. Я тоді відвідав столицю, щоби послухати на засіданні Національного прес-клубу з аграрних та земельних питань дискусію про те, як зробити, щоби молоко, «вироблене вручну» в особистих селянських господарствах, тобто чи не в кожному дворі в наших селах, відповідало стандартам, прийнятим у Європі. А там, як відомо, доять корів тільки апаратами машинного доїння й категорично не п’ють необробленого молока. Отож хоч не хоч, а рано чи пізно мусимо й ми в цьому бізнесі дорівнятися до тамтешніх взірців на виконання міжнародних зобов’язань, які Україна взяла на себе під час вступу до СОТ. 

Отож наслухавшись велемудрих промов і перейнявшись проблемами вітчизняного скотарства, вже не міг позбутися цієї гризоти навіть тоді, коли покинув засідання. Заглиблений у роздуми, понуро брів Хрещатиком, не помічаючи розквітлих каштанів, поки мало не зіткнувся лоб у лоб з Ольгою К., давньою знайомою, з якою ще у 80-х минулого віку працював в 10-му цеху «Позитрону». Втім, я ледве впізнав її у ще моложавій і вродливій, але вже посивілій і на вигляд згорьованій жінці. Я не бачив її десь зо чверть століття, відколи вона вийшла заміж за росіянина й покинула Прикарпаття.

Розговорилися, й я дізнався, що відтоді жінка встигла розлучитися не лише з першим чоловіком, а й з другим – норвежцем, за якого віддалася, коли синові від першого шлюбу виповнилося сім років. Мало того, недавно вона покинула й Норвегію, в якій прожила шість років, з не найкращими спогадами про цю країну. Коли ж я повідав, з якої причини перебуваю в Києві, Ольга лише важко зітхнула.

– Ви всі тут звихнулися зі своїми намірами ввійти до Євросоюзу та відповідати європейським стандартам, – з неприхованою злістю кинула вона. – Але не тим переймаєтеся. Навіть не знаєте, які насправді цінності там сповідують. Я теж про це не відала, поки ті дрімучі реалії не відкрили мені очі. Так, там високий рівень життя, але за цим фасадом таяться-кояться страхітливі речі. Хочеш, повідаю тобі про таке, що ти й не повіриш, але я пережила те на власній шкурі…

Ми присіли за столик у найближчій кав’ярні, й Ольга продовжила свою розповідь:

–  Спершу, коли ми з чоловіком переїхали жити на його батьківщину – в село Аурског, що входить докомуни Хьокланд, я жила своїми турботами: робота, домівка, родина… Мало вникала в державний лад країни, до якої переселилася. Правда, вже тоді чула, що в когось відібрали дітей, але не переймалася цим: я ж була нормальною мамою.Проте через три роки, після народження сина, змушена була розлучитися з чоловіком, скажемо так, через конфлікт різних культур.

Три роки прожила сама з двома дітьми – взяла кредит у банку, налагодила нормальне життя, ніколи не була соціальним клієнтом цієї держави, однієї з найбагатших у Європі: щодня нелегко працювала, але й вділяла досить часу дітям. Єдине, що турбувало, – колишній чоловік мав право зустрічатися зі своїм сином – моїм молодшим. Я опиралась, як могла, щоб не допустити, аби дитина ночувала в батька: той нерідко через якусь дрібницю ставав неадекватним і міг тоді ні за що побити малого.

Але якось узимку в сина, коли він гостював у батька, піднялася температура, й той повіз його у 30-градусний мороз до родичів у Тронхейм. Малюк пробув у цьому містечку майже тиждень. А коли врешті вернувся, то розповів, що там якісь тітки й – особливо – дядьки «робили йому боляче в ротик і в попку»… Я ледь не зомліла, коли вивідала у хлопчини всі подробиці й утямила, що з ним скоїли.

Це вже тепер знаю, що в багатьох сім’ях Норвегії дотримуються давньої традиції: коли діти досягають певного віку, батьки вступають з ними в інтимний зв’язок – переважно, так би мовити, неприродним способом, а відтак передають їх на деякий час сусідам для такого самого використання! А тоді, коли почула з уст сина, що з ним зробили, написала заяву в поліцію. Другого ж дня, а це було, як зараз пам’ятаю 8 березня 2011-го, нас – мене й моїх обох синів – запросили для співбесіди у службу опіки над дітьми, яку там іменують «Барневарн» і відділи якої функціонують і в найменших селах. Тоді я ще не знала, що ця добре налагоджена система, створена нібито для захисту дітей від інцесту, насправді слугує для того, щоби виявляти дітей, які зізнаються батькам у тому, що з ними скоїли, й незадоволених тим татів і мамів і карати їх, ізолюючи одних від других. А порядок речей у норвезькому суспільстві такий, що педофілія – це радше норма, ніж статеве збочення, й аж ніяк не злочин…

Після шестигодинного допиту в «Барневарні» мені нарешті сказали: «Розумієте, ситуаціянеоднозначна: ви розповідаєте, буцімто над вашим дитям вчинили секс-насильство. Але ми мусимо насамперед показати вас лікареві, аби він визначив, чи ви сама душевно здорова». Звісно, я була шокована, але погодилась. Тим паче, що й поліклініка була недалеко. Та коли від’їхала від офісу «Барневарн», де зосталися мої діти, на десяток кілометрів, старший син, котрому вже було 13 років, подзвонив мені: «Мамо, нас забирають у прийомну родину!». Єдине, що я могла тоді зробити, – взяти себе в руки й не розридатись, оскільки плач з будь-якого приводу розцінюють  у Норвегії як психічне захворювання й застосовують до «плаксіїв» примусову психіатрію.

Але що я пережила відтоді, не дай Боже, звідати нікому! Остаточно дітей від мене забрали 11 травня того ж року. Приїхали по них два співробітники «Барневарн» у супроводі озброєних поліцаїв. Мій адвокат, котрому я відразу зателефонувала, порадив передусім не опиратись, інакше, мовляв, синів мені більше не бачити. «Закон такий, що ліпше віддайте їх добровільно, – сказав він, – а завтра вам роз’яснять, у чому справа, й дозволять зустрітися з ними». Дітям не дали навіть переодягтися і взяти з собою якісь речі. Синів забрали, а мені навіть не залишили документа про те, що їх у мене «вилучили». І це в Норвегії теж цілком законно.

Дотепер, уже два роки, я домагаюся побачення з молодшим сином, та наразі – безуспішно. Він, за тамтешніми законами, вже не моя дитина, а, як би це страшно не звучало, – «власність території, на якій народився чи прожив хоч би три місяці», тобто, по-нашому, син «територіальної громади». А щодо старшого, то він сам зумів організувати свою втечу з притулку. За допомогою одного поляка, з яким зв’язався по Інтернету. Цей чоловік зателефонував мені останньої миті, коли все було готове до втечі, і сказав: «Коли я вивезу вашого сина без вашої участі, це розцінять як кіднепінг, а якщо разом з вами, то потрактують лише як допомогу вашій родині». Я погодилася на те, щоби врятувати хоча б старшого хлопця.

Так ми опинилися в Польщі. Та з’ясувалося, що втекти з того концтабору де-факто – лише півділа. Потрібно було оформити все юридично. Норвезька сторона устами норвезької прийомної матері мого сина заявила офіційній Варшаві, що «якась жінка – себто я – викрала дитину з норвезької території». Тоді Польща – згідно з відповідним законодавством Європи – надала синові польську прийомну матір. А щоби забрати свою дитину з Польщі довелося оформити його приймною матір’ю в Росії його бабусю – мою свекруху по першому чоловікові. Лише тоді відбувся обмін між польською і російською прийомними матерями. Рідна ж, кровна мати в жодній країні Європи не є суб’єктом сімейного права! Цей анахронізм, виявляється, зберігся лише в Росії, Україні та інших державах колишнього СРСР…

Розповіла мені Ольга, по чоловікові – Бергман і чимало іншого, у що я так само не повірив, як і в щойно викладене. Але потім, перевіряючи як журналіст, одержану інформацію, переконався, що те все правда. Дійсно у країнах Північної Європи вже давно легалізували спершу одностатеві шлюби, а відтак і право таких, сказати б, сімей усиновляти дітей. А недавно в цій країні найсміливіші «нетрадиціонали» порушили питання про право брати шлюб зі своїми приймними дітьми, вихованими у гомосексуальних звичаях.

Немає сумніву, що невдовзі цим збоченцям дадуть і таке право. Адже філософія таких нелюдів – одна зі складових ідеології правлячої в Норвегії Робітничої партії. Її, до речі, недавно оприлюднив міністр у справах дітей цієї держави Лісбакен, коли абсолютно не соромлячись заявив таке: «Я – гомосексуаліст, і хочу, аби всі дітикраїни стали такими, як я…». Про це писали навіть норвезькі газети. Власне, як зазначають дослідники, з огляду на нинішні темпи зростання кількості представників сексуальних меншин у Норвегії до 2050 року 90 відсотків її населення якраз і будуть геями та лесбіянками. Мабуть, не відстануть від своєї «провідної зорі» й інші скандинавські країни – у Швеції, як у Фінляндії, вже кілька десятиліть у свідоцтва про народження дітей вписують не традиційних «батько» й «мати», а «батьки №№ 1 і 2, а то й 3».

Нині вже й Франція перебуває у процесі узаконення одностатевих шлюбів. На черзі, схоже, – Німеччина. В Англії ж чимраз більше психіатрів та правоохоронців стверджують, приміром, що педофілія – це не збочення, а «креативний інтим для еліти». Словом, усе робиться в Європі на потурання серед жителів різних країн тваринним інстинктам, як стверджують борці проти таких тенденцій, і на руйнування на континенті інституту традиційної родини. А спрямоване на прискорення цього процесу примусове переселення дітей з нормальних сімей до прийомних одностатевих набуває воістину велетенських масштабів. Скажімо, в Норвегії кількість «вилучених» сягнула 200 тисяч, у Швеції – 300 тис., у Фінляндії – 250, по 100 тис. – у Німеччині та Ізраїлі. До речі, спостерігається така тенденція і в США, звідки, власне, ці віяння й поширилися різними частинами світу, в Канаді, Австралії, Новій Зеландії…

Зафіксовано навіть випадок, коли й від російських туристів, котрі відпочивали в тій же Новій Зеландії, забрали було дівчинку тільки через те, що її тато дозволив собі в людному місці гримнути на неї, щоб не надто пустувала. І тільки через рік батькам, котрі заручилися підтримкою дипломатів, вдалося повернути свою дитину. Словом, подорожуючи за кордоном з дітьми, маємо неабияк остерігатися фанатичних адептів так званої «ювеніальної юстиції», котрі, судячи з усього, можуть чигати на нас навіть у найбільш несподіваних місцях.

Нині і в США, і в Європі постає питання про легалізацію вже не тільки одностатевих, а всіх 30 (!) видів шлюбу між представниками всіх «гендерів» – між геями, лесбіянками, трансвеститами, трансексуалами й т. п. Традиційно ж орієнтованих жінок і чоловіків відтісняють на маргінеси суспільства, як таких, котрі відстали від життя.

Остаточно ж мене приголомшило в моїх вислідах те, що у Сполучених Штатах час від часу відбуваються масові маніфестації представників секс-меншин і за легалізацію шлюбів з домашніми тваринами. А в Техасі вже офіційно дозволили реєструвати подружні взаємини з представниками й дикої фауни…

«Чи варто вам рівнятися на стандарти європейського скотарства?» – запитала мене наприкінці своєї сповіді пані Ольга, уродженка України, жителька Росії й піддана Норвегії.

 

Василь Мороз, АК


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 26.06.2013 21:03