Франція на роверах. Як франківці проїхали 1200 км за 90 годин

news-image: Франція на роверах. Як франківці проїхали 1200 км за 90 годин
Цьогоріч вперше за понад сторічну історію веломарафону Париж-Брест-Париж (ПБП) до нього долучилися франківці.

З-поміж 6600 роверистів з усього світу дистанцію у 1200 км долали Христина Зеленчук, Володимир Чернишенко, Іван Ксенюк та Любомир Випасняк. Як це було? Розкаже Репортер.

Інша планета

Про свої пригоди у Франції розповідає Володимир Чернишенко. Він йшов до цієї мети чотири роки і каже, отримав незабутній досвід.

Після попередньої реєстрації на марафон, яка стартує на початку року, впродовж велосезону потрібно підтвердити свою кваліфікацію і подолати всі заїзди на 200, 300, 400 та 600 км. Лише потім – остаточна реєстрація. Також ті з роверистів, хто подужав проїхати 1000 км, що організовують раз на два роки, мають першочергове право на участь.

«Охочих у світі значно більше, ніж місць. Тому перевагу в реєстрації мають ті, що проїхали 1000 км, а за ними – ті, хто подолав 600, 400 чи 200 км відповідно, – пояснює Володимир. – Потрапити на ПБП можна, проїхавши і лише 200 км. Але тут є свої ризики. Цього року через брак досвіду близько 25 % учасників із 6600 зійшли з дистанції».

Реєстраційний внесок – 160 євро. У цю суму входить вартість стартового пакету – номерок з чіпом, чіп на шолом, книжечка для отримання відміток на конт­рольних пунктах (КП). Є також і секретне КП – учасник не знає, де воно на маршруті, але відмітитися на ньому теж треба. Учасники, які вклалися в час, отримали відмітки на всіх КП та не порушили правил заїзду, отримують медаль фінішера. На подолання 1200 км учасникам дається 90 годин.

Окрім отриманих відміток, на КП можна поїсти за власний рахунок, а за потреби – й передрімати. Обід обходився приблизно у 10-12 євро.

Загалом поїздка обійшлася Володимиру в 1200 євро. Добиралися зі Львова автобусом в компанії інших учасників львівського велоклубу. Поїздку поєднали з туризмом, тому дорогою відвідували цікаві міста, ночували в готелях. Та й у Парижі мали ще кілька днів на адаптацію.

«Париж – це зовсім інша планета – люди з іншим світоглядом і ставленням до життя. Мені кинулося в очі, що людей вдень на вулицях майже немає, з’являються ближче до вечора, – розповідає Володимир Чернишенко. – Культура водіння там на зовсім іншому рівні. Якщо водій не має можливості обігнати на дорозі ровериста, то прилаштується позаду і буде їхати з такою ж швидкістю, як і ти – не сигналить, не кричить, не притискає до бордюру. Ми на велосипедах у Парижі почувалися дуже комфортно, хоч і це було незнайоме місто з чужою інфраструктурою. Ніхто не кричав: куди ти преш».

Каже, також вразила мінімальна кількість реклами – немає шаленого інформаційного тиску ні на вулиці, ні в транспорті. А ще – повітря у Парижі виявилося знач­но чистішим, ніж у Франківську. «Велосипедист дихає інтенсивніше за пішохода, тому це було дуже відчутно, хоч автівок там дуже багато», – говорить Володимир.

Для великих і малих

Перед стартом організатори перевіряли справність ровера, наявність ліхтариків, і лише після цього видавали стартові пакети. Стартували наступного дня за 45 км від Парижа. Протягом усього дня, кожні 15 хвилин, на старт виїжджала група з 300 учасників. Обрати час старту потрібно було заздалегідь. І тут, як і при реєстрації, перевагу мали ті, хто подолав більшу відстань у кваліфікаційних заїздах.

«Ми обрали час старту 19:30. У нас був досвід старту в 24:00, тож розрахували, що до першого КП, тобто за 400 км, можна приїхати приблизно через добу. Якраз на наступну ніч мали до нього дістатися, аби кілька годин поспати й рушати далі», – каже Володимир.

Розповідає, що майже всю дистанцію проїхав у власному темпі без компанії – на відстані у 1200 км краще ні на кого не зважати, аби не підлаштовуватися і не збиватися.

«Переді мною було безліч велосипедистів і за мною – безліч. Їхали суцільною безкінечною колоною. На початку хотілося постійно когось обігнати. Але згодом я зрозумів, що таким темпом витрачається забагато енергії, – говорить Чернишенко. – Ніч – це щось неймовірне. Ти бачиш перед собою безкінечну смугу із ліхтариків велосипедів, що попереду. Це як живий потік, в якому ти їдеш. І постійний шум коліс на асфальті, а навколо – тиша».

Каже, особливо запам’яталися люди, які стояли попри дорогу, підтримували і плескали навіть під ранок. Можна було цілком безкоштовно набрати в них води, випити коли, чаю, з’їсти булочку. Люди закликали до себе роверистів і раділи кожному, кому вдавалося допомогти.

«Дві дівчинки років 16-18 о п’ятій ранку стояли з водою. Я під’їхав до них, вони налили мені води в пляшку і в них було стільки радості, що вони не дарма стоять, – розповідає Володимир. – Вдень так само люди з населених пунктів виїжджали в поле як на пікнік, брали з собою дітей. І для тих дітей – ціле свято, якщо в них щось візьмеш. А в одних людей була з собою ще й карта світу, на якій вони просили відзначити, з якої ти країни».

Додає, що траплялися навіть інсталяції на велотематику. Люди грали для учасників на волинках. А в одному з містечок зібрався невеликий оркестр із трьох людей.

Адреналін, холод і сон

«Перша ніч пройшла на адреналіні. Вдень почало хилити на сон – задрімав в тіні під деревом, просто на траві. І це був найкращий сон, за ці півгодини перезарядка була капітальна, – згадує Володимир. – На КП спати було важче – холодно, на дерев’яній дошці. Дві години якось перемучився, і знову їхати, а надворі – ще холодніше. Спав навіть якось за столом – поїв, відсунув піднос і вирубився хвилин на 40».

Навчився спати стоячи, коли вночі до КП залишається кілометрів 40, а сил вже не вистачає. В таких умовах спати на узбіччі – не варіант, можна замерзнути, і були роверисти, які через це і сходили з дистанції. Я натомість зупинявся на узбіччі, стоячи впирався в кермо, схиляв голову і відключався на хвилину-півтори. Мозок вимикався в секунду. Цього вистачало, щоб подолати ще десь 15-20 км – поки знову не починало хилити на сон».

Каже, особливо хочеться спати на спусках вночі, коли перестаєш крутити педалі, а ровер монотонно тріщить. І велосипедисти готові спати будь-де: на траві, гальці, навіть на асфальті.

«З нами їхали учасники з 66 країн – різного походження, віку, статусу і фізичних можливостей, але всіх зрівняв сон, – говорить Володимир Чернишенко. – Коли накриває сон, ти мусиш відключитися, подолати його не вдасться. Бо якщо заснути на ходу, то можна виїхати на зустрічну, вилетіти у фосу чи злетіти на повороті. На КП спали покотом просто на підлозі. Накривалися чим могли. На одному з КП просто замотувалися у килимки. Виснаження – колосальне, люди просто відключалися».

Розповідає, високих перевалів на маршруті не було, але й рівнинами майже не їхали – переважно пагорбами. Тож постійно доводилося крутити педалі догори, трішки спускатися і знову – догори. Вночі температура опускалася до 6°C, тому на спусках було особ­ливо холодно.

З приємних моментів згадує додатковий КП від львівського велоклубу. На 600 км дистанції у Бресті для учасників клубу орендували готель, де можна було прий­няти душ, поїсти української їжі, поспати у нормальному ліжку.

З України на Париж-Брест-Париж було більше 80 учасників. Фінішували не всі. Зате усі четверо роверистів із Франківська вклалися в час і отримали заповітні медалі. Першими фінішу дісталися Іван Ксенюк і Любомир Випасняк, за ними приїхали Володимир Чернишенко та Христина Зеленчук.

«Я поставив ціль і досягнув її, – говорить Володимир. – Але закликати когось, що це потрібно всім, не буду. Треба дивитися реально, 1200 км – це навантаження на коліна, виснаження, недосипання, страждає шлунок. Усе дається взнаки. Якби ПБП був наступного року, я б хотів повторити. Але наступний – аж за чотири роки, тому не знаю, що буде».


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 19.10.2019 06:32




загрузка...