Історія церкви Різдва Христового на Богородчанщині

Найдавніша з відомих попередниць цієї культової споруди стояла за 300 м від сучасного церковного подвір’я, на лузі Ксьондзівці, що прилягав до правого берега р. Бистриці-Солотвинської.

За інформацією краєзнавця Д. Онкалюка, її звела громада близько 1560 на кошти власника села уродженця с. Старуні Ляховича. Від 1765 у храмі велися метричні книги, пише ЗПІК ІФ

У 1832 під час великої повені річка змінила русло і вода поглинула цвинтар позаду церкви й частину подвір’я. Вцілілий храм люди розібрали і перенесли убік. Освяченння відбудованої на сучасному місці святині відбулося у 1834. Патроном її був граф Пилип Стадіон. Будівельний матеріал зі старої церкви стараннями І. Капущака (майбутнього посла до австрійського парламенту) віддали громаді для спорудження школи.

У 1848 нову святиню частково розписали. Повністю стіни храму розмальовано аж у 1884, про що нагадує викарбуваний над входом рік (зараз закритий обшивкою).

Під час І Світової війни були пошкоджені дах і купол церкви. Невдовзі громада відремонтувала споруду, а трохи згодом художник Михайло Бугера здійснив розпис інтер’єру. Воюючи в складі австрійської армії, він потрапив у полон і кілька років провів в Італії. Додому уродженець Ляхівців повернувся разом з товаришами-малярами, які допомогли йому розмалювати храм в оригінальній італійській манері.
Після закінчення ІІ Світової війни під споруду підведено мурований фундамент. Від 1946 церква Різдва Христового стала православною. Парох громади о. Т. Столяр, дружину й доньку якого в роки війни вбили ґестапівці, був добрим священиком і щирим патріотом, але мусив старанно приховувати свої погляди.

В тогочасних умовах люди не могли належним чином дбати про храм, тому святиня перебувала в дуже запущеному стані. У 1966 силами громади приміщення трохи прибрали, розбірний іконостас та настінні розписи відмили від бруду. Протягом трьох наступних років проведено капітальний ремонт церкви. Жителі села Іван Магдій і Петро Цюпа замінили підлогу, частково поновили ґонтову покрівлю та піддашшя, різьбяр Бойчук із с. Брустурів Косівського району виготовив новий кивот. Не ремонтований ще від І Світової війни дах покрили бляхою. «Італійський» настінний розпис відреставрував працівник Львівських реставраційних майстерень Гонзяк, написано ряд нових образів: «Матері Божої Неустанної Помочі», «Святий Юрій», «Святий Дмитрій», «Різдво Ісуса» та ін.

У 1972 в храмі за зачиненими дверима розпочалися несанкціоновані відновлювальні роботи. Це викликало в людей підозру. І. Магдій разом з товаришемоднодумцем поїхали до уповноваженого в справах релігії в Івано-Франківську і таким чином зупинив нищення давніх розписів. Церковний комітет зобов’язали знайти професійного майстра і відреставрувати інтер’єр святині. Врятувати не вдалося лише захристя, яке встигли оббити ДСП і намалювати сучасні ікони. В 1971–1972 рр. пам’ятку відремонтували, замінили ґонту, відновили розписи.

Останній ремонт церкви Різдва Христового (іменованої в селі горішньою) проведено взимку 1989. На наступний рік храм перейшов у підпорядкування релігійної громади УГКЦ.

Найдовше священиками в селі були Іван Камінський (1776–1805), Іван Охримович (1906–1922), Пантелеймон Городецький (1922–1936) і Теодор Столяр (1951–1965). Парох Володимир Антонович у 1906 заснував у селі і тривалий час очолював читальню «Просвіти».

Пам’ятка належить до оригінальних зразків дерев’яних храмів так званого хатнього типу народної архітектурної школи 19 ст. Дерев’яна, двозрубна. Головний неф у плані нагадує видовжений прямокутник, вужча і менша вівтарна частина – квадратна. До вівтаря з півдня та півночі примикають невеликі квадратні у плані ризниця і дияконник. Центральну частину та бабинець оперізує опасання на випустах колод зрубу. Стіни храму вертикально оббиті вагонкою жовтого кольору.

Дахи основних об’ємів, ризниці і дияконника дво-схилі, з невеликими причілками, криті цинковою бляхою. Гребені вівтаря і бабинця ближче до країв увін-чані невеликими маківками. Центральна частина покрита невисоким восьмигранним металевим наметом на низькому восьмерику, оббитому бляхою. Намет завершується високим глухим ліхтарем з маківкою.
Всередині споруди перекриття плоскі. На стелях – олійні композиції Вознесіння та Покрови, на стінах – євангелистські сюжети. Велич і глибину інтер’єру храму підкреслюють не тільки широка арка-виріз, що об’єднує об’єм бабинця і центрального зрубу, але й збережений внутрішній розпис стін в італійській манері – з рослинним орнаментом, пілястрами на кутах, карнизами. Іконостас 19 ст. дерев’яний, різьблений, позолочений, чотириярусний. Ікони написані на поч. 20 ст. При західній стіні бабинця влаштовані невеликі хори зі сходами-драбиною у південно-західному куті.

В південно-західній частині церковного подвір’я розташована дерев’яна дзвіниця, побудована на кошти громади у 1932. Ремонт і часткову заміна ґонтової обшивки на покрівлі дзвіниці проведено в кінці 1960-х рр. місцевими майстрами.

На дзвіниці є три дзвони. Найцінніший відлитий у м. Калуші великий дзвін «Володимир» вагою 450 кг. У народі він іменується «градовим», бо призначений для розгону грозових хмар. На чаші зроблено напис: «Жертва громади Ляхівці рік 1925». На малих дзвонах відчитуються дати «1929» і «АШКА» (1721).

У 1943 фашисти провели перепис дзвонів, які за вказівкою командування мали конфіскувати і переплавити для потреб фронту. На той час громада церкви Різдва Христового мала сім дзвонів: п’ять на дзвіниці і по одному в храмі та біля школи. Тодішній парох Онуфрій Пасічняк знав німецьку мову і зрозумів, що два розміщені окремо дзвони до списку не потрапили, тому порадив людям сховати великі дзвони з обох церков, для кількості поклавши натомість невраховані. Вночі кілька чоловіків таємно зняли і закопали «Володимира» на подвір’ї Миколи Магдія, котрий жив біля церкви. На жаль, після трирічного перебування в землі (хоч і в дерев’яному ящику) дзвін частково втратив свій голос.

Дзвіниця дерев’яна, квадратна в плані, триярусна. Зашальована вертикально вагонкою. Між ярусами має опасання, покрите оцинкованою бляхою. Верхній ярус акцентований відкритою галереєю. Покрита дзвіниця восьмигранним шатром із заломом.

На території позаду храму поховані солдати німецької армії часів ІІ Світової війни.

Полеглих у боях вояків привозили з Коломиї, де проходила лінія фронту. Могили розташовувались у чотири ряди вздовж ділянки і дванадцять могил збоку. Цвинтарем опікувались солдати з ремонтної роти, котрі квартирували у Підгір’ї. Вони впорядковували поховання, садили і доглядали квіти. На могилах були встановлені дерев’яні хрести з металевими табличками, у центрі ділянки стояв головний хрест, напис на якому повідомляв, що тут поховані 79 німецьких солдатів 79-го полку Райнвестфальської бронетанкової дивізії. Одразу після закінчення війни і відновлення радянської влади за наказом нових урядовців цвинтар зрівняли із землею.