Кераміст Сергій Дутка: Косівська кераміка – це відчуття міри

news-image: Кераміст Сергій Дутка: Косівська кераміка – це відчуття міри
Косівську кераміку внесли до Репрезентативного списку ЮНЕСКО нематеріальної художньої спадщини людства, – ця радісна для України новина надійшла із засідання 14-ї сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО, яка відбувалася у столиці Колумбії Боготі.

Таким чином, мальована гуцульська кераміка стала уже третім нематеріальним скарбом українців, що поруч із петриківським розписом та козацькими піснями Дніпропетровщини увійшов до всесвітнього представницького списку.

Про що, властиво, йдеться? Про незмінну як мінімум  упродовж двох століть автентичну традицію народної культури з її класичними фундаментальними постулатами, як-от триколірна гама зображення на білому тлі, ритування та ріжкування червінню. Без цього – кажуть фахівці – косівська кераміка як явище перестане існувати. Про складну технологію. Про купу начебто, на перший погляд, дрібниць, без яких косівська кераміка була б цілком іншою.

Мальована косівська кераміка, яка у ці дні наробила стільки приємного галасу, сформувалася як особливе мистецтво практично лише два століття тому. Завдяки Петрові та Іванові Баранюкам, Олексі Бахматюку і ще кільком майстрам косівська кераміка стала такою, якою ми знаємо її сьогодні. Не без характерної риси гуцулів – попри всі модернізації, від покоління до покоління дотримуватися традиційних цінностей.

Збруч говорить з автором низки виставок, молодим косівським керамістом Сергієм Дуткою, якому, попри численні власні авторські експерименти, дуже добре вдається традицію мальованої косівської кераміки продовжувати.

— Сергію, як сприйняли новину про те, що косівська кераміка увійшла  до нематеріальної спадщини ЮНЕСКО, особисто ви і як сприйняли її косівські майстри? Які відчуття?

— Звичайно, це радісно. Але сталося це не саме собою, а чимало  було пророблено, щоб ми нині всі раділи. Є у нас така невтомна ініціативна людина, науковець та майстриня, голова благодійної організації «БФ Автентика Гуцульщини» Марія Гринюк, яка первісно то все закрутила, і чимало людей її ініціативу підтримали. Щиро тішуся (та й не я один), що світ теж наше мистецтво визнав. Тепер думаю, що певний кітчевий етап, та базарщина, що їх косівська кераміка проходила в останні роки і на що  професіонали часто нарікали, нарешті завершується. І тепер цієї кераміки стане не лише більше, а й вона буде якіснішою. Що маю на увазі? Косівська кераміка насправді дуже різноманітна. І це потрібно розуміти. Є речі базарні, і є речі авторські. Так-от, важливо, щоби ріс саме авторський рівень. Бо зараз  багато керамістів, які працювали в цій темі, знову будуть до неї вертатися.

— Але чи завжди кітч – це погано?

— Можливо, не завжди. Але часто через речі під косівську кераміку люди мають викривлене уявлення, що ж це таке. Простий приклад. Чимало видань та інтернет-ресурсів, які написали про визнання косівської кераміки спадщиною ЮНЕСКО, проілюстрували цю новину картинками, які до традицій косівської кераміки не мають жодного стосунку. На них така жахлива базарна кітчуха, що витримати годі. І людина, подивившись, відчує сум’яття, дисонанс. І матиме слушність. 

— Про що йдеться – про форми, сюжетність чи про кольори?

— Про кольори зокрема. Бо той зелений, жовтий та коричневий кольори насправді бувають цілковито різні. А для класичної косівської кераміки є певні обмеження.  І має бути художнє розуміння, що ось так може бути, а так уже ні. Бо коли маємо яскравий жовтий, то це базарщина. Жовтий має бути золотистий, охристий. Сонячна золота тепла охра —  така, як золотавий мед. Зелений, знову ж таки, має бути не надто насичений —  не надто холодний і не надто теплий. А щодо коричневого, то на багатьох роботах ми бачимо його червонавим. Але він теж не може бути такий яскравий. Тобто косівська кераміка – це відчуття міри. Ця міра в кінці 80-х та в 90-ті була відчутно втрачена. Але, слава Богу, не всіма. І саме завдяки таким майстрам ХХ століття, які розуміли, що традицію в її якихось основоположних моментах потрібно плекати (як-от  Валентина Джуранюк), нині косівська мальована кераміка визнана і ЮНЕСКО.

—  Сергію, а як ви прийшли до того, що хочете освоїти усі тонкощі мистецтва іменитих косівських керамістів?

—  Я навчався на відділі кераміки спочатку у Косівському училищі прикладного та декоративного мистецтва, тоді – в інституті, після закінчення якого прийшов до училища кераміку викладати. Але тут є нюанс: або ти педагог, або кераміст, який активно працює творчо. Якісно поєднувати одне з іншим практично не є можливим, особливо, коли в тебе вже є родина. Отож, і я постав перед вибором. Навчати інших цікаво, але для мене значно цікавіше самому навчатися і експериментувати. Сказати, що я займався тільки мальованою косівською керамікою, то ні. Вона займає хіба відсотків двадцять усієї моєї творчої праці. Адже належу до людей, яким цікаво постійно щось змінювати, шукати. Так прийшло у моє життя захоплення як анімалістичною пластикою, так і різними техніками.

—  І, поза тим, ви придумали доволі амбітний проєкт, в основі якого саме мальована косівська кераміка,  — «Піч для цісаря». Тобто відтворення кахлів, що їх робив метр цієї кераміки Олекса Бахматюк. Чому саме Бахматюк, а не, скажімо, брати Баранюки? Що сподвигло вас на цю ідею?

—  Прийшла вона геть нераптово, попри те, що наступного року виповниться 200 років від дня народження Олекси Бахматюка. Коли я почав звертатися до косівської кераміки, поставивши трохи на паузу інші творчі пошуки, то захотів зробити кахлину таку, як колись. Тобто для початку повторити щось із доробку старих майстрів. Кахлі Олекси Бахматюка видалися мені найцікавішими. Отож, я почав заглиблюватися у Бахматюка, який у косівській кераміці — одна з найбільших величин, ще з більшим завзяттям. І так прийшов до ідеї не просто повторити його кахлі, а зробити з тих кахель цілу піч.  Варте уваги, що в збірках музеїв відсутні печі ХІХ століття, цілком складені з кахлин Бахматюка. Як правило, такі печі пов’язані з іменами різних майстрів.  А, тим не менше, відомо, що свого часу сам австро-угорський імператор Франц Йосиф, побачивши кахлі Олекси Бахматюка на коломийській промисловій виставці у 1880 році, замовив у нього дві печі, які згодом вирушили до Відня.  До речі, за свої роботи на цій же виставці Бахматюк отримав золоту медаль. Отак то все у мене і закрутилося. Підтягнулися однодумці й ідея вилилася у проєкт, який ми подали до Українського культурного фонду з тим, щоб не просто зробити таку піч, а показати її (і, відповідно, мистецтво мальованої косівськї кераміки) як в містах України, так і за кордоном. Наразі проєкт не отримав фінансової підтримки, але ми не втрачаємо надії.

—  Але чи можливо точно повторити, зокрема, сюжетні розписи кахлів, адже відомо, що особливістю мальованої косівської кераміки є те, що далеко не все залежить від майстра.

—  Це правда. У кожну піч (без різниці – чи це піч-грубка, чи піч для готування їжі), як правило, входить близько ста елементів —  прямі кахлі, кутові, карнизи, корони й інше. Але зображення на кахлях точно повторити найважче, якщо не неможливо. Чому?  Бо піч у нашому випадку завжди є співавтором. Я можу максимально закласти потрібні кольори, але повторити потьоки, які робить піч, жодна людина не здатна. Адже саме піч завжди закінчує роботу, а не художник-кераміст. І нема на то ради.

—  Коли кольори течуть – це плюс косівської кераміки чи мінус?

—  Скажу по-іншому. Коли не аж так давно пішла мода на кітч, то, відповідно, мода пішла на сухість, на колір в рамках графіки. Але саме тоді, коли колір тече, він ту графіку доповнює, робить її значно цікавішою. А найголовніше – витвір оживає.


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 07.01.2020 14:17




загрузка...