Кому вигідна неправда про ОУН-УПА

news-image: Кому вигідна неправда про ОУН-УПА
Схоже, що для влади новітній День захисника України - це свято, в якому є місце лише сучасним захисникам, які воюють на Донбасі, але немає місця тим, хто виборював незалежність України, воюючи в УПА. У президентському указі №497/2015 і слова немає про цю категорію людей. Тому вважаю це свято половинчастим і закликаю проукраїнські парламентські сили допомогти президентові зробити цей указ повноцінним, а саме - назвати учасників руху УПА воюючою стороною і борцями за волю України.

Цю статтю надруковано в газеті "Слово Просвіти" за 07.05.2010 р., але вона не втратила актуальності й досі.

Нещодавно я запитала у своїх першокурсників (луганських студентів), що їм відомо про ОУН-УПА, і почула відповідь відразу від кількох студентів про те, що члени цієї організації були бандитами, які вбивали, вирізали й вішали мирних мешканців західної України, і що це були вороги українського народу. Ніхто з інших присутніх на занятті студентів їм не заперечив. Як не прикро, але такі знання винесли ці ровесники нашої незалежності з уроків історії. Тож треба, мабуть, ще довго працювати просвітянам, аби донести до молоді правду про справжніх борців за волю України.

Відомо, що колишній полковник держбезпеки Георгій Санніков, який особисто брав участь у війні проти Організації українських націоналістів і допитував у київській в’язниці МҐБ командувача УПА полковника Василя Кука, у книзі спогадів “Большая охота” (видана в Москві 2002 р.) писав: “Я поважав цю людину, свого противника, за його ідеологічну стійкість, за непокірність долі, за безстрашність та мужність”. Санніков упродовж багатьох років прагнув зрозуміти, чому він та його колеги “виграли цю війну в західній Україні, але так і не перемогли”. І сам же відповів на це запитання:

“Що змушувало практично ніколи не здаватися оунівців? Що змушувало їх гинути з піснями “Ще не вмерла Україна”, “Ой ти Галю”? Які пружини приходили в дію, коли останньою думкою смертельно пораненого, вже вмираючого оунівця було рішення підірвати себе гранатою, та при цьому притиснути її рукою до обличчя і висмикнути чеку в останню секунду ще живої думки — так знівечити обличчя, щоб ніхто не міг упізнати і використати його у своїй роботі проти підпілля?.. Що ж це за сила така? У всіх подібних випадках ця сила називається любов’ю до Батьківщини”.

І справді: війна, яку вела ОУН 1939-1954 рр. на своїй землі, була найзвичайнісіньким національно-визвольним рухом. Кредо цих людей було “Бог, свобода, Україна”, девіз — “Або здобудеш Українську державу, або помреш у боротьбі за неї”.

Мало хто знає, що оунівці боролися з німцями та енкаведистами не тільки в Галичині, а й на Полтавщині та в Донбасі. Діяльність ОУН поширювалася на всю Україну. Первинний задум був таким: спочатку у Львові, а потім у Києві проголошується відновлення української держави, а похідні групи, які готувалися ще до війни, у міру захоплення німцями України створять місцеві владні структури. Таким чином знизу буде формуватися Українська держава.

І навіть після того, як у вересні 1941 року гітлерівці дали інструкцію винищувати бандерівців (це сталося після проголошення у Львові Української держави, що німці сприйняли як заколот проти рейху), діяльність таких похідних груп продовжувалася і вони досягли Донбасу. Причому західників у цих групах були одиниці, а основною масою було місцеве населення, передусім колишні комсомольці. (Про це можна дізнатися з документальних свідчень членів УПА, які діяли на східних теренах України і потрапили до КГБ чи до СМЕРШу і на яких завели справи, а також зі свідчень тих, хто врятувався за кордоном і написав про це, як Євген Стахів — у мемуарах “Крізь тюрми, підпілля і кордони. Повість мого життя”). І зовсім мало хто з наших земляків знає, що в 40-х роках у Донбасі до оунівців ставилися навіть краще, ніж на Галичині.

Такими ж або майже такими методами, як і оунівці, виборювали або виборюють свою свободу ірландці, палестинці, ангольці, курди та алжирці. Але якщо російська свідомість легко визнає право цих народів на самовизначення, на антиколоніальну війну, то оунівців у радянській та сучасній Росії інакше, як “зрадниками”, “убивцями”, “бандитами”, “фашистськими посіпаками” не називають. У чому ж справа? Лише в тому, що “бандерівський” рух, на відміну від інших рухів, був об’єктивно спрямований проти імперських інтересів Росії, причому був ефективним, добре організованим, послідовним і непримиренним. І від нього не можна було відкупитися черговим протекторатом. А раз так, у російського керівництва залишався лише шлях його пропагандистської демонізації.

Величезний загін комуністичних пропагандистів упродовж останніх 60 років створював негативний символ “бандерівця”, і ця робота не припиняється й нині. У середовищі російських істориків (навіть академічних), за винятком окремих осіб, навіть немає спроб розібратися в дражливих для Росії фактах української історії. Тому “бандерівець” з’являється  у сприйнятті середнього росіянина як модель найгірших рис українця, як втілення “поганої” України, на відміну від ідеалу хорошої України — Малоросії, що перебуває під повним політичним та духовним контролем Росії. “Бандерівець” — це тип анти-росіянина уже через те, що він мріє про Україну як про самостійну державу. А ці мрії, в уявленні росіян як державного народу, нікому, крім них, не припустимі.

Така поведінка українця багатьма росіянами сприймається як виклик і агресія, як потенційна загроза їхній імперії.

До речі, російська свідомість схильна кваліфікувати як “український буржуазний націоналізм” наявність в українця елементарної самосвідомості, що сприймається як шовіністична русофобія; нормою ж уважають повну відсутність української самосвідомості. Власне, до цієї “норми” багато століть намагалися привести всіх українців, в окремих регіонах це майже вдалося, зокрема на сході України і на етнічних українських землях на території Російської федерації.

Багато хто з росіян схильні приписувати “бандерівцям” ту ворожість до себе, яку вони самі відчувають до свідомих у національному плані українців. І тоді теза “ми їх ненавидимо” змінюється на зручнішу і психологічно виграшну — “вони нас ненавидять”.

Тут потрібно звернути увагу на специфічні психокомплекси в російській свідомості. Російська громадськість любить обговорювати ворожі почуття інших народів відносно росіян, але всіляко ухиляється від обговорення та аналізу власних негативних почуттів до інших — євреїв, татар, кавказців, українців, прибалтів, скрізь і всюди підмінюючи серйозний рівень розгляду клоунадами з полум’яними запевняннями простих людей в любові до сусіда-інородця або зворушливою історією взаємовідносин окремого росіянина з окремим неросіянином.

До речі, участь реальних бандерівців у створенні негативного міфу про них була мінімальною — інше зробила російська свідомість з її специфічними, сформованими такою самою специфічною історією, особливостями. Дещо про ці особливості можна прочитати в російських авторів. Ось що писав петербурзький історик Валерій Возгрін у газеті “Голос Криму”: “…На цьому камені вільно обраних несвободи та деспотизму будувалася майбутня Росія. Потім зміцнилися сільські общини, що воскрешали племінний диктат більшості та презирство до особистості, маніхейськи жорстоке розділення світу на “наших” і “ненаших” та відповідні подвійна мораль і норми співжиття (для своїх — одні, для чужих — інші). Тобто, по суті, аморалізм, що став поступово однією з найразючіших рис, які вже точно “аршином спільним не виміряти”.

А класик російської літератури Фьодор Достоєвскій казав, що люди схильні ненавидіти тих, кому вони заподіяли зло. Дійсно, важко піднятися над давніми племінними комплексами розділення світу на “своїх” і “чужих” і моралі для своїх і чужих; неймовірно важко віддати належне тим, хто був об’єктивно проти керівництва Росії, проти її каральних органів і військ, і при цьому був правий, а його дії були етично справедливі та історично виправдані. Але якщо Росія колись повернеться до демократичного варіанта розвитку, їй доведеться таки зробити самокритичні висновки і визнати таки історичну справедливість українського визвольного руху 40-50-х років ХХ століття.

Сьогодні ж ми бачимо зовсім інше: саме зараз Росія переживає черговий за останні 50 років “ренесанс” сталінщини. Наймерзотніші злочини тоталітарного режиму не просто виправдовуються, а навіть оспівуються та героїзуються.

Так, нещодавно пройшла ціла серія присвоєння звання Героя Росії колишнім сталінським шпигунам. Самого Сталіна росіяни поставили чи не на перше місце в загальнонаціональному телепроекті “Ім’я Росії”. А на сторінках російської газети “Независимое военное обозрение” (№45 за 2008 р.) подано захоплену рецензію Віктора Мяснікова на видання МВС Російської Федерації “НКВД-МВД СССР в борьбе с бандитизмом и вооруженным националистическим подпольем на Западной Украине, в западной Беларуси и Прибалтике (1939-1956 гг.): Сборник документов” (составители Н.И.Владимирцев, А.И.Кокурин. — М., 2008). Ця рецензія є справжнім гімном сталінським карателям, сумарна кількість жертв яких, за даними органів прокуратури та МВС, що були надані 1991 року російському парламенту, дорівнює 50 млн. 114 тисяч 267 осіб (!!!).

Виявляється, масові арешти, депортації та розстріли населення на цих територіях були зовсім не злочином проти людства, не державним тероризмом, а “заходами з очищення від антирадянського, кримінального та соціально небезпечного елемента”. Автор рецензії щиро дивується, чому це прибалти такі “корисні” дії називають своєю національною трагедією. Так само, як і поляки — розстріл військами НКВД у Катині та під Харковом 26 тисяч польських офіцерів та інтелігентів у 1939 р.

Від таких виявів російської самобутності нормальній людині стає моторошно. Російський письменник Віктор Суворов (він же — Володимир Різун) пояснює це явище так: “Проблема Росії полягає в тому, що пуповина, яка зв’язує нинішню Росію з колишнім режимом — комуністична пуповина — не обрізана, не обірвана. Кровний зв’язок зберігається, і поки цей кровний і духовний зв’язок зберігається, гниття продовжується”.

У нинішній Росії здійснюється переслідування істориків, письменників, журналістів, які не приховують своїх антисталінських поглядів. Натомість усе активніше викриваються злочини нацизму. Причому однобоке їх  викриття іде пліч-о-пліч із замовчуванням на державному рівні й водночас виправданням злочинів комунізму. Для цього й використовуються пропагандистські радянські штампи і символи, в тому числі й про вояків ОУН.

На території самої України ці штампи і символи є наріжним каменем усієї пропаганди лівих та проросійських партій та організацій, а також органів місцевого самоврядування (що чудово демонструють луганські обласна та міська рада), які майже всуціль складаються з представників таких партій та організацій. Це робиться з метою зіштовхування західних і східних регіонів держави, залякування російського і російськомовного населення сходу і півдня якоюсь жахливою, жорстокою, невідомою, а тому ще страшнішою силою.

Уявлення широкої російської громадськості про епопею ОУН-УПА зводяться до сукупності негативних міфологем. Робота ж з документами розкриває іншу картину.

Наприклад, той же Степан Бандера ніколи не страждав русофобією, неприйняттям росіян як таких лише за те, що вони росіяни. Не страждав він подібним ставленням і до поляків, угорців, румунів, євреїв. Його ставлення до інших народів визначалося ставленням цих народів до незалежності України.

Цікаво, як він сам визначав статус росіян у майбутній самостійній Українській державі: “Вимога повної лояльності стосовно України та її визвольної боротьби стоїть на першому місці. Тим росіянам, які відповідають цим вимогам, потрібно гарантувати й забезпечити повну та всебічну рівноправність у всіх громадянських правах і повну свободу їхнього національного розвитку, відповідно до міжнародних принципів щодо національних меншин. Це саме стосується й інших національних груп в Україні”.

Що ж до тих, хто веде підривну роботу проти України та українського народу, то таких, за словами лідера українських націоналістів, “необхідно знешкоджувати доступними в цій ситуації методами, відповідно до міжнародних правил” (С.Бандера “Перспективи української революції”. — Мюнхен, 1978. — С.593-594). Таке ставлення до національних меншин існує у всіх країнах, які прийнято називати цивілізованими. До лояльних громадян — гранично лояльне, до нелояльних — нелояльне. Антидержавна діяльність не заохочується ніде, крім, на жаль, нинішньої України.

Зверніть увагу, що Степан Бандера у своєму розумінні статусу національних меншин принципово відрізняється від деяких сучасних сумнівних діячів в Україні, людей явно провокаційного типу, які дозволяють собі публічно закликати до боротьби з представниками неукраїнських або неслов’янських національностей. За словами відомого філософа Ігоря Лосєва, навіть такі “ультранаціоналістичні” крики не допомагають позбутися виразного запаху Луб’янки, що від них іде. Цим добродіям хочеться сказати: “Маско, Маско, ми тебе знаємо!”. Більше того, ми навіть знаємо, де ці маски виготовляються. Той, хто більш або менш знайомий з категорією політичної провокації в Російській імперії та СРСР, може розпізнавати подібну публіку навіть суто інтуїтивно”.


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 15.10.2015 00:08