Куди привели письменника Василя Добрянського його «Зламані сходи»…

news-image: Куди привели письменника Василя Добрянського його «Зламані сходи»…
Цікаві вони, сходи... Вверх-вниз, видряпуєшся, злітаєш догори чи навпаки, сходиш донизу, падаєш... Сходи в підземелля і сходи до небес... А Василя Добрянського його «сходи», хоча й «зламані», привели до вершини, до «корони». Адже саме за роман «Зламані сходи» наш земляк, журналіст і прозаїк Василь Добрянський, який пише детективи під псевдонімом Борис Крамер, отримав гран-прі Міжнародного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики «Коронація слова» у номінації «Романи».

Твір одразу ж взяли до друку в одному з найвідоміших видавництв України. Отож, про те, що то за «сходи», як народжується літературний твір, в інтерв’ю газети "Галичина" з письменником.

– Пане Василю, враження від події ще свіжі… Які вони? Як це – почуватися переможцем? Адже за час існування цього своєрідного «літературного Оскара» лише 19 авторів отримали гран-прі.

– Так, 19. До речі, на Прикарпатті вже двоє переможців. Кілька років тому першу премію отримала Ольга Слоньовська за роман «Дівчинка на кулі». Враження незабутні. А нагорода – цілковита несподіванка. Я вдруге брав участь у конкурсі. Торік отримав два дипломи «Коронації» за два романи – «Пастка на полоза» і «Пернач полковника Вухналя». Вони вже вийшли друком у видавництві «Богдан». Цього року також надіслав два романи на конкурс. От чим мені подобається «Коронація» – це цілковитою анонімністю. Твори надсилають під псевдонімом і члени конкурсної комісії читають їх, не здогадуючись, хто автор. Отже, до останнього голосування вони не знають переможця. І сам переможець про це не знає, бо його запрошують серед десятків інших зі скромними бейджиками «номінант». Всі сидять за столами у святковій атмосфері й з нетерпінням гадають, яка їм дістанеться нагорода.

Перед цим нагородженням у мене були якісь «туманні» здогадки й рефлексії, бо один із киян-письменників, які побували на книжковому «Арсеналі», мені повідомив, що цього року переміг детектив, надісланий під жіночим псевдонімом. Але хто автор чи авторка – невідомо. Я подумав: «Який збіг! У мене – жіноче псевдо (роман на конкурс п. Василь подав під псевдо Олена Зелена - ред.). У мене – детектив». Але тут же стримав себе. Торік надсилав «Зламані сходи», і комісія на роман не звернула уваги. Щоправда, є один нюанс: твір був набагато об'ємнішим, а від того – з розмитою інтригою.

Над ним попрацювала моя дружина Марія Добрянська, безжально, але кваліфіковано скоротила текст. І ми вирішили ще раз надіслати. Як з’ясувалося пізніше, це був правильний крок.

Отже, авторів викликають і нагороджують, а про мене не згадують. Нагородження тривало три з половиною години. До речі, 19 років цю приємну місію виконує народна артистка України Ольга Сумська. Коли вона запросила до нагородження академіка Миколу Жулинського, я подумав, що мене чекає третя або друга премія. Проте й тут не вгадав. Нарешті вийшли засновники «Коронації», неповторні Тетяна і Юрій Логуші, відкрили конверт і зачитали моє прізвище. Це було щось!.. Головне – всі слова кудись пропали. Не зміг навіть виразно виступити. Тож я захоплений «Коронацією слова» і вдячний за високу оцінку мого роману.

– Як виник задум твору? Взагалі, звідки все береться? Не раз, читаючи той чи інший роман, задавалась цим питанням.

– На нього однозначної відповіді нема. Спершу виник задум написати сімейну сагу. Розповісти про нелегку історію однієї сім’ї протягом півстоліття. Нині читач захоплюється такими книгами. Але в канві мусила бути детективна інтрига. Якось я випадково послухав баладу англійського гурту «Лед Зеппелін» «Stairway to Heaven» – «Сходи до небес». Це пісня моєї молодості. Кажуть, що СРСР зруйнувала звичайна магнітофонна бобіна – молодь зараз навіть не знає, що це таке. Записи приходили з-за кордону і ламали совкову радянську культуру. Потім мій однокурсник із Луцька, затятий мисливець, розповів, що є такі дикі озера, де мисливці пропадають безслідно. Водночас я дізнався про радянського психіатра-ката, який проводив досліди на непокірних. Він вигадав п’ять сходинок до небес – до свободи, які дивним чином збіглися з дослідженнями американського психіатра. Тільки різниця в тому, що американець проводив досліди на собаках. Отут усе й зв’язалося докупи. Як?.. Переповідати не буду. Хто зацікавився, – прочитає роман.

А взагалі задум іноді виникає з одного почутого чи прочитаного речення, слова, думки, що вражає тебе блискавкою і наповнює енергією. Тоді народжується текст. Відкрию вам секрет. Я ніколи не знаю достеменно, як буде розвиватися сюжет. Не складаю жодних планів і так званих синопсисів. Знаю, що виходжу з пункту А, маю пройти через пункти К, Л, М і вийти на визначений фінал. Деталі й персонажі з’являються по ходу письма, іноді несподівані, але я їх сприймаю, дещо з подивом і азартом, залишаю, бо вони логічно адаптуються до тексту. Власне, коли пишу, я знаю на сторінок 20 далі від читача. В цьому і є весь смак творення детективу, бо автор по ходу розповіді сам стає слідчим. Він знає, хто злочинець, але ще не знайшов доказів для читацького суду. Дотримуюся принципу: зло завжди має бути покараним, а слідчий не може користуватися методами злочинця. Ну… Хіба що допускати дрібну ескападу на межі закону.

– Ви давно відомий читачам як публіцист. І раптом – Борис Крамер. Не важко було відмовлятися від відомого імені?

– Здається, в Японії серед деяких письменників є таке правило: через кожні дев’ять років переходити на нове ім’я. Цим самим вони підкреслюють, що завжди готові до оновлення і здобуття нових вершин. «Коли інші думають, що з тобою покінчено, саме тоді й потрібно почати». Це вислів мудрого Конрада Аденауера. Але в мене інша історія. Детективів ніколи не писав, тож вирішив почати з нуля, тобто взяти псевдонім. До речі, твори Бориса Крамера вже здобули позитивну літературну критику, його знають у багатьох редакціях, видавництвах і жанровому середовищі. Нині я працюю з чотирма відомими видавництвами, де готуються до виходу у світ мої нові романи.

– Ми можемо дізнатися назви цих романів?

– Назву один - «Школа зелених мавп». Ретророман про рік смерті Брежнєва. Це був час застою, засилля сексотів і розквіту зрадництва. Про решту повідомлю згодом, щоб не наврочити. Гадаю, деякі романи невдовзі зустрінуться з читачами. Інші деталі – комерційна таємниця. Не моя. Це прерогатива видавців. Одне відоме видавництво навіть в угоді записало, що я не маю права розповідати, де готується до друку роман і коли він вийде. Можу точно сказати: на Львівському книжковому форумі у мене буде щільна програма зустрічей із читачами. В тому числі й на стенді Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова».

– Над чим нині працюєте?

– Розкажи комусь про свої задуми, щоб з тебе посміялися… Не люблю розповідати про плани. Сказати наперед про те, що ще не зроблено,- це ніби вийняти частку енергії із себе. Проте дещо відкрию завісу. Мене зацікавив 1918 рік – рік Гетьманату Павла Скоропадського. То були бурхливі, захопливі часи, коли Українська держава мала великі шанси вистояти. І знаєте, що її згубило, крім політичного розбрату? Злочинність, що запанувала у містах і селах, коли старий закон упав, а новий не утвердився.


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 03.07.2019 22:57




загрузка...