«Мамочко, ти мною гордитимешся...»


Сьогодні наші серця сповнені болем, скорботою і молитвою: минає 9-й день з часу загибелі героя «Небесної сотні» 19-літнього Романа Гурика. В Івано-Франківському архікатедральному соборі Святого Воскресіння відслужать заупокійну Святу Літургію і поминатимуть у молитвах світлу душу цього юнака, який з честю відійшов у вічну славу, рятуючи свого пораненого побратима.

Молитимуться в храмі, де його хрестили, який він з дідом і родиною з перших кроків життя відвідував і де слухав Боже Слово, й звідки його проводило Прикарпаття в останню путь.

Так сталося, що 20 лютого під обід, коли загинув Роман, я навідався в один із офісів поблизу ратуші, де на ту пору зібралася родина Романа — бабця Наталія, дідусь Мирослав і мати Ірина. Їх погляди були прикуті до монітора: транслювали епізод з кривавих подій на київському Майдані, коли снайпер-«спецназівець» зі снайперської гвинтівки на тринозі спокійно розстрілював беззбройних юнаків, які затулялися дерев’яними щитами, а ще два «беркутівці», прикриваючи його, поливали «майданівців» бойовими кулями з автоматів Калашникова...

Ніхто тоді ще навіть не міг припустити, що один із тих юнаків — їхній єдиний син і онук. 

А 22 лютого зранку, вбитий нелюдом пострілом у скроню Роман Гурик, накритий червоно-чорним та жовто-блакитним прапорами, з перебинтованою головою вже лежав у труні в народному домі «Просвіти», що на вул. Грушевського, 18 в Івано-Франківську. Віддати останню шану молодому Героєві прийшли всі небайдужі. Несли квіти, вінки, запалені лампадки школярі, студенти, інтелігенція, священство, робочі люди, побратими з Майдану. 

На родину полеглого Героя неможливо було спокійно дивитися — здавалося, що їх біль за загиблим сином і онуком накрив усе місто. О п’ятій годині вечора духовенство катедрального собору Святого Воскресіння і низка деканів Івано-Франківської архієпархії УГКЦ та священство УПЦ КП й УАПЦ відслужили парастас. По заупокійних молитвах батько Романа Ігор, підтримуючи матір ірину, був небагатослівний: «Ми їздили разом на Майдан у Києві ще в грудні. Останнім часом він не раз говорив мені: «Тату, я маю зробити щось велике!» Зробивѕ». Виснажена болем і терпіннями мати мовчала. А потік народу не переставав плисти до п’ятої години ранку неділі, щоб вклонитись Героєві. 
Близько восьмої години... Розмовляємо з дідусем Романа Гурика Мирославом Базильком, якого я знаю віддавна. Прошу його розповісти про онука. Кажуть, коли людина виговориться, їй стає легше...

— Знаю, що змалку ти вчив Романа двох речей: водив його на різні курси англійської мови і разом ви ходили до катедри на духовну науку...

Мирослав Базилько: Англійська мова пішла в нас з п’ятого року життя. Навіть із чотирьох з половиною. Приходили мої приятелі та знайомі й коли гралися з Романом чи водили його вулицями міста, то показували парк, сонце, дерева та говорили йому, як це звучить англійською. Він усе запам’ятовував. Так само змалку ходив зі мною до катедрального собору, де я тринадцять років керував церковним хором і працював рієнтієм. Владика Миколай Сімкайло все любив його перепинити і побесідувати з ним. Завжди питав: «Ну як там? Ти вже вивчив нові англійські слова?». Мені запам’яталося, як одного разу він йому сказав: «Я благословляю тебе на владику» Тепер маємо владику. (Мирослав не може стримати сліз).

— Як давалась йому наука в школі й університеті? Роман, здається, ще й підробляв...

Мирослав Базилько: Легко. Навчався в 23-й школі-ліцеї, десятий клас закінчував екстерном. Йому подобалась біологія, але так склалось, що вступив на філософський факультет, спеціальність «психологія» в Прикарпатському університеті. Згодом поїхав у Польщу до Щеціна вступати в морську академію — його вабили з дитинства море і кораблі. Там, при академії, знайшов курси польської мови, на яких вчився ще у листопаді минулого року. Їх успішно закінчив і в лютому цього року вже мав їхати туди на навчання. Однак у грудні  торік Польща ухвалила закон про відповідну оплату за навчання в морській академії, яка для нас була вельми високою, і тому він мусив повернутися на другий курс в Прикарпатський. Щодо роботи, то він у нас її не цурався: працював у кав’ярнях, барах. Біля нього завжди збиралося молоде товариство його друзів і приятелів. 

— Коли Роман вперше поїхав на Майдан до Києва і коли востаннє?

Мирослав Базилько: Вперше, коли зима була дуже люта. Один тиждень побуде там, а потім на тиждень повертається додому. Він не хотів пропускати пари в університеті, а вже коли настали канікули, то мав більше часу. Скажу, що Ромко був лідером і в дитсадку, і в школі та вмів добре організувати різні громадські ініціативи. Ми за ним ніколи не поспівали. Розказували мені (думаю, викладачі були не завжди тим задоволені), що він міг легко збурити студентів одного-другого факультетів, що вони казали: «Не йдем на пари — йдем боротися за Україну!». Коли перебрали Івано-Франківську облдержадміністрацію, він також брав у тому активну участь. Бувало, по дві-три доби його не було вдома. Прийде додому, помиється, щось перекусить — і гайда далі... Ми стримували його з Наталкою, на що він завжди відповідав: «Дідусю, бабусю! Без мене там не обійдеться». А востаннє він поїхав до Києва на Стрітення разом зі своїм хресним татом Романом Яновським, батько якого о. Степан душпастирює в США. Ще побував на Службі Божій в катедрі, ми освятили свічки...

— Як вбили твого внука? 

Мирослав Базилько: Хресний залишився на Майдані, а Роман пішов на передову. І коли витягав свого пораненого побратима, потрапив під перехресний вогонь снайперів. Один стріляв з готелю «Україна», а другий — той, якого ми бачили з тобою на комп’ютері, — вистрелив йому в скроню. Він ще встиг сказати своїм товаришам: «Я, Роман Гурик, — студент з Івано-Франківська» і вже не опритомнів. Вогнепальне поранення в голову, відкрита черепно-мозкова травма, велика рана та сильна кровотеча — без шансів... І о 12.30 лікарі вже констатували його смерть. З того часу ми втратили з ним телефонний зв‘язок.

— Хто знайшов Романа і як його впізнали?

Мирослав Базилько: Наш Андрій знайшов, рідний брат ірини і його вуйко. Обдзвонював лікарні і морги по всьому Києву. Коли його несли товариші до лікарні, то передали іншим і не встигли переказати його прізвище та ім’я, сказали лишень, що студент з Івано-Франківська. А впізнав він його за описом. Роман мав два татуювання: на cонячному сплетінні — три зелені шпилі Карпат (перший — вищий, два інші — рівні), що означало «Батьківщина, родина і я»; і на серці — лапа тигра, тобто «вмію за себе постояти».

— Хто поїхав його забирати?

Мирослав Базилько: Ірина. Ми поїхали машиною в Тернопіль, далі дороги не було, то сіли на поїзд до Козятина, який мав вирушати за 5 хвилин і не встигли взяти квитки. Правда, як дізналися, що Ірка їде до Києва сина забирати, то відразу знайшли для неї купе — без запитань, без проблем і без грошей. В поїзді виснаженій Ірці добросердна провідниця дала крапель валер’янки, і та, втомлена, спершись на столик, заснула. І сниться їй, що приходить до неї Роман, «Мамо, то — я!», — каже. А Іра його запитує: «Ромочка, та як — ти? Ти живий? А я їду за тобою, мені таке люди сказали... Таке, направду, сказали» «Мамочко, то — правда, але ти будеш мною гордитися ціле своє життя!» — сказав їй Роман. Зірвалася Ірина на ноги, так, якби її ошпарили окропом, і вже не спала. В Козятині зупинили всі поїзди і заблокували всі дороги й залізниці, то вони мусили пересісти на електричку і в такий спосіб ще чотири години добиралися до Києва. 

Подібно до цього і Йорданка, п’ятирічна рідна сестра Романа, коли прокинулася в садочку після обіду в четвер, то ходила і всім настирливо говорила: «Мій братик помер!». Тож до нас стали дзвонити вихователі, щоб ми заспокоїли дитину. А ми навіть тому віри не ймили.

— Хто подав ідею останнього місця спочинку Романа в Меморіальному сквері?

Мирослав Базилько: Коли Роман уже лежав в «Просвіті», нам подзвонив міський голова Віктор Анушкевичус і сказав, що на прохання студентського братства влада міста хоче поховати Романа як Героя України в Меморіальному сквері за драмтеатром, де спочивають січові стрільці й вояки ОУН—УПА. В узголів’ї покійного Романа скоро зацвітуть кетяги молодої калини, яку, напевно, за Божим провидінням декілька років тому посадила якась добра душа...

* * *
В неділю, коли о 16 год. духовенство на чолі з Івано-Франківським митрополитом Володимиром Війтишином відправило парастас, весь цей час до домовини з тілом Героя передавали живі квіти. А в понеділок на похорон Романа Гурика зібралося таке велелюддя народу, яке нагадало мені відправу в 1989 році в Дем’яновому Лазі. «Збережемо в наших серцях вічну пам‘ять, пам’ять про їхній геройський чин, про їхню жертву», — сказав на поминальних заходах владика Володимир, який відслужив чин похорону за нашим Героєм. Провести його в останню дорогу прийшло до 100 тисяч іванофранківців.  

Напевно, багато хто з нас запитує себе сьогодні: яке завдання ставлять перед нами своїм героїчним чином ці молоді Герої України? Який заповіт нам вони залишили?

Єпископ Бориc ўудзяк заохотив усіх, передовсім журналістів, «створювати житія цих мучеників, які віддали життя за твою і мою гідність, за нашу з вами свободу», бо, за словами Євангелія, «ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (івана, 15:13). А владика Богдан у день жалоби за полеглими героями Майдану на сцені в Києві сказав: «Бо вони не просто віддавали життя за черговий метр землі тут, на Майдані. Вони віддавали своє життя за нас із вами. Вони зупинили зло на собі, аби те зло не торкнулося нас, бо ми знаємо, яке зло напосідалося на цілий український народ.

Вони зупинили зло ціною власного життя».

Друге, до чого вони нас закликають, сказав владика, скерувати наш погляд до Бога, до Божого Закону. «Бо вони зупинили зло на собі тільки тому, щоб перемогти зло у собі. Вони зробили свій свідомий вибір і стали на боці добра і правди. Тому сьогодні вони стоять по правиці Бога. і вони сьогодні нам нагадують, що тільки на фундаменті Божого Закону можна збудувати країну, якою будемо гордитися, країну, достойну людини. Маємо звернутися з молитвою до Бога по мудрість для нових провідників українського народу. Щоб вони цей Божий Закон не занедбали. Бо біди, які впали на народ, були спричинені тим, що був знехтуваний Божий Закон», — наголосив єпископ. і завершив свій виступ так: «Територія Майдану — територія правди, добра і справедливості та солідарності — має поширитися по всій Україні».

В цьому часі скорботи ми повинні пам’ятати й допомагати гоїти рани родинам Героїв, які втратили синів, батьків, годувальників, молитися, щоб Господь зцілив рани покалічених, поранених, які зараз борються за свої життя.

                                                                                                       Галичина