Олександр Сич: Нарікають на ворога слабкі. Сильні – стискають зуби, роблять висновки і готуються до нового бою

news-image: Олександр Сич: Нарікають на ворога слабкі. Сильні – стискають зуби, роблять висновки і готуються до нового бою
Ексклюзивне інтерв’ю із головою Івано-Франківської ОДА, заступником голови ВО «Свобода», політологом, доктором історичних наук Олександром Сичем.

– Вибір українців на останніх виборах часто називають бунтом проти еліт, причому не тільки політичних, а й проти інтелектуалів та моральних авторитетів, жоден з яких не підтримав Зеленського, а чимало активно виступили проти нього. Ви як історик – чи можете провести історичні паралелі з останніми парламентськими та президентськими виборами і відповідно – змоделювати потенційні загрози і наслідки?

– Скоріше можу їх провести як політолог. Ми сьогодні переживаємо ті самі тенденції, що й решта країн Європи. Перша з них – це глобальна зміна орієнтирів у зв’язку з переходом суспільства з етапу модерну у постмодерн. Етимологія останнього походить від суперечливого словосполучення «пост» (після) та «модо» (саме зараз), а трактування достатньо розмите й краще сприймається як антитеза модернові. А сам модерн – літературний, філософський та історичний період, що існував приблизно від 1890-х до 1950-х років і характеризувався домінуванням логічного та раціонального пояснення дійсності. А от постмодерн, який вважають «близнюком» глобалізації, характеризується як світ хаосу, невизначеності, ідейної та ціннісної дезорієнтації, відсутності встановлених правил, канонів, закономірностей тощо. Його загальна тенденція – відхід від ідей і цінностей попередньої доби.

Думаю, уважний читач спостеріг, що саме такі явища сьогодні притаманні й українському суспільству. Якщо перекласти це на мову політики, то вчорашні авторитети і цінності вже не впливають на сьогоднішнього виборця тільки тому, що такими вони були вчора. Отож, авторитет слід завойовувати заново й бажано не на тій старій базі, яку виборець вже апріорі заперечує. І цінності також слід перепояснювати сучасному поколінню виборців, опираючись не на авторитет того, що «так вважали ще наші батьки», але на сучасне розуміння їхньої актуальності.

Інші тенденції, логічно пов’язані з постмодерним сприйняттям світу, це антиелітизм, антисистемність і популізм. Якщо лаконічно, то це протиставлення себе чинній політичній еліті і старій системі, в рамках якої вона діє. Щодо популізму, то ми звикли до негативної конотації цього терміна і сприймаємо його як синонім до крикливої безвідповідальності. Натомість у політичній мові країн теперішньої Європи він набуває нового звучання і означає єдність із народом у його протистоянні зі старою прогнилою системою та корумпованими політичними елітами.

 – Команда Зеленського досі мовчить про подальшу стратегію розвитку країни, водночас робить технологічно продумані кроки, які подобаються загалу. До прикладу, публічне «перевиховання» чиновників у стилі Лукашенка чи то записи відео в машині, спортзалі… Як довго таке спрацьовуватиме і коли варто чекати падіння рейтингу Зеленського?

– А команда Зеленського і не може озвучувати своєї стратегії розвитку України з тієї простої причини, що вона її не має. Шоу-бізнес навчив її відмінно вловлювати суспільну психологію і її найменші віяння використовувати у своїх інтересах. А тому це команда споживачів, але не будівничих. І по інерції ці люди роблять те, що їм найкраще вдається – подобатися українським виборцям.

Тільки ж от відмінність сцени акторської і політичної полягає в порядку використання і взаємної сплати дивідендів. Актор на шоу-сцені сподобався людям, отримав від них гроші і без будь-яких проблем може їхати відпочивати на Сейшели, паралельно креативлячи над тим, а які ж іще мистецькі прийоми застосувати, аби, повернувшись із такої «творчої відпустки», виманити у довірливих фанатів гроші на нову? Водночас політичний актор, отримавши дивіденди у вигляді голосів виборців, тільки постає на порозі проблем. Бо себе він продає двічі – спочатку дає тим же фанатам передвиборчий аванс у формі обіцянок, а вже потім кінцевий розрахунок. І от уже на тому другому етапі він або віддає реально задекларовані цінності у вигляді раніше обіцяних змін, або ж живцем здерту політичну шкуру.

Коли настане і чи настане розплата за невиконане? Насамперед треба пам’ятати, що ще древні для задурювання плебсу використовували дві речі: хліб і видовища. І тільки в нерозривній єдності, бо, крім емоцій, люди хочуть ще й «їсти». Останнє слово беру в лапки, бо під ним розумію не тільки банальний харч, але й усі вітальні, себто життєві, потреби людини. Думаю, що в нашій суспільній ситуації вони можуть дати про себе знати вже десь за пів року. І це будуть тільки перші дзвіночки. А потім десь у межах року можуть і голосно бамкнути дзвони… Якщо, звичайно, не відбуватиметься реальних змін в економічній і логічно пов’язаній із нею соціальній політиці. Або ж якщо за відсутності таких змін майстри сценічного креативу не придумають якоїсь нової атракції. Ну, скажімо, дочасні місцеві вибори. Хай би люди бавилися, лиш би не навісніли від нестачі обіцяного «хліба».

 – Ви були віце-прем’єр-міністром України з гуманітарних питань. Саме подальша гуманітарна політика Зеленського і Ко викликає чи не найбільшу тривогу. Які загрози бачите вже зараз і чи можливо запобігти потенційному скочуванню в минуле?

– Працюючи в першому післяреволюційному уряді, відкрив одну жахливу істину: більшість владоможців не розуміють, що основа життя суспільства – це гуманітарна політика як політика плекання цінностей. Перефразовуючи, про це можна сказати й так: вони не розуміють, що життя існує не для того, щоб їсти, і що людина насправді їсть тільки для того, щоб жити. І під словом «жити» слід розуміти повноцінний вимір людського існування – не тільки матеріальний, який насправді займає в ньому мізерну частку, але й духовний, етичний, релігійний, освітній, мистецький тощо.

Чиновники-«технарі» навіть не можуть зрозуміти критеріїв оцінки рівня розвитку таких сфер життя. У їхній свідомості домінують «мільйони», «тонни», «гектари», «кубометри», і через призму таких метричних мірил вони оцінюють потребу інвестицій у культуру, освіту, мистецтво. І не ризикують вкладати, бо, на відміну від, скажімо, сільського господарства чи легкої промисловості, не можуть вирахувати, коли такі інвестиції повернуться.

І це я кажу про чиновників, які назагал демонстрували відданість традиційним українським цінностям. А що вже казати про Зе-команду, коли часто декларації її представників перебувають на межі «червоних ліній» або й навіть заходять за них! Адепти принципу «акакаяразніца» зазвичай проголошують, що пріоритетом діяльності влади має бути достаток громадян, а не мова, культура, традиція та інші символічні маркери національної ідентичності. Я не вірю, що достаток – це та фундаментальна база, на якій можна об’єднати українське суспільство. Таке переконання – це ілюзія голодних. Бо чим заможнішою стає людина, тим більше вона приділяє уваги цінностям та переконанням. І коли ми в ідеалі «нагодуємо» всіх, то кожен почне замислюватися над цінностями, і якщо виявиться, що в суспільстві немає тих постатей, які його інтегрують в єдину спільноту, то воно розпадеться.

Очевидно, що питання соціальної політики має сьогодні першорядну вагу, бо йдеться про виживання нації. І я на цьому не раз наголошував, аргументуючи, чому сучасний націоналізм має бути соціальним. Але це не означає, що задля сьогоднішнього примітивного матеріального утилітаризму можна жертвувати питаннями національних цінностей. Питання соціальні і національні в політиці будь-якого уряду мають стояти в однаковому пріоритеті, і ці дві сфери мають розвиватися в строго паралельних площинах.

З огляду на сказане, загрози бачу в тому, що недолуга (або, що ще гірше, свідома антинаціональна) гуманітарна політика поглиблюватиме розкол українського суспільства, фрагментуватиме його й активізуватиме в ньому відцентрові тенденції.

 – Політологи говорять уже про проросійське крило «Слуги народу», про відносно проукраїнську її частину і про зелених «слухняних простих людей», які чемно тиснутимуть кнопки за потрібні закони. Якими можуть бути наслідки того, що така неоднорідна група осіб без політичного досвіду і досвіду роботи в команді відповідатиме за подальшу долю країни?

– Так, ця нардепівська маса більш ніж неоднорідна. І це закономірний наслідок того, що суб’єктом участі в парламентському передвиборчому процесі «Слуга народу» виступав не як партія, а як бренд. І цей бренд може так і не перерости у партію. Або ж трансформується у конгломерат партій.

Все залежатиме від того, яку внутрішню політику застосує його нечисленне керівництво, яке, на відміну від цієї маси, має навички управляти процесами. Попередньо його (керівництва) світоглядні засади я окреслюю як проросійський лібералізм. Якщо вони такими й залишаться надалі, то за логікою спочатку на два – проросійське та проукраїнське – крила фрагментується парламентська фракція СН, а тоді почнеться й етап відповідного партійного будівництва.

Інший потенційний сценарій: керівництво СН, попри показовий лібералізм, застосовує авторитарний механізм внутрішньопартійного управління. Один із його перших елементів – позбавлення депутатської недоторканності. Зважаючи на монопольну більшість у парламенті, таких елементів може бути вибудовано достатньо багато, вони складуться в одну деспотичну систему, і тоді українське суспільство стане глядачем сумної парламентської гри «одного актора».

В разі реалізації першого сценарію такі партійні новотвори посилять конкуренцію в ліберальному спектрі українського політикуму. А от успіх другого може спонукати його творців перенести авторитарні механізми впливу з внутрішньопартійної політики на загальнодержавну. Тоді українське суспільство змушене буде вмикати вже апробований механізм революційного Майдану.

– Якщо порахувати рівень підтримки на цих виборах «Опоблоку», «За життя» і партії Шарія, то сумарний відсоток відверто антиукраїнських сил суттєво зріс за п’ять років. Чим ви це можете пояснити? Це попри війну з Московією, декомунізацію, створення МінСтеця…

– Не думаю, що він зріс. Скоріше – змобілізувався. Щоб сказати про це достеменніше, слід проаналізувати електоральні зміни в їхній динаміці за останні 10-15 років. Революція Гідності завдала сильного удару по позиціях проросійських сил. У результаті, як це завше буває в політичному процесі, вони спромоглися втримати у сфері впливу лишень свій «ядерний» електорат. Натомість його периферія, залучена з електоральної маси невизначених (її політологи часто називають непривабливим терміном «болото»), що має менш стійкі переконання, тоді відійшла від цих сил. Однак недолуга політика попереднього владного режиму спричинила повернення частини цього «болота» до колишніх проросійських позицій.

А щодо МінСтеця, то як віце-прем’єр, у віданні якого була також інформаційна політика, висловлю позицію, що створення такої окремої інституції було зайвим кроком і його можна пояснити хіба з позицій непотизму (кумівства), а не державницької політики. Держава на той момент мала достатньо інформаційних ресурсів, і проблема полягала в їх координації та реорганізації, а не у створенні ще одного.

– Чи бачите у проросійських сил потенціал до здобуття ще більшого рівня довіри і, відповідно, приходу до влади? Як цього не допустити?

– Так, на жаль, такий потенціал є, і його основні складові – це російська реокупація українського інформаційного простору та проросійські настрої верхівки того політичного режиму, який сьогодні складається в Україні. Йому притаманна та принципова риса, що й режимам Кучми та Януковича – сформована в російському культурному середовищі ментальність. Ті, що опановані нею, можуть навіть цілком щиро декларувати незалежницькі позиції. Але, намагаючись будувати нібито незалежну державу, вони на українських землях насправді будують ще одну Московщину. І в результаті втрата незалежності такою державою – це тільки питання часу. До того ж у світі конкурентною може бути тільки неповторність, і навіщо тому світові ще одна, а отже, неконкурентна Московщина?..

А щоб цього не допустити, треба творити здорову національну альтернативу. Передусім втримати той національний електоральний простір, який вдалося наростити за майже тридцять років Незалежності. Водночас протистояти російській інформаційно-культурній агресії такими ж гібридними методами, якими її здійснює ворог. Навіть якщо вони не корелюються з модними демократичними тезами. Бо ще жодна демократія не перемогла у війні, якщо не вмикала механізми авторитаризму. Прикладом є бодай боротьба Великої Британії проти нацистської Німеччини. А ідеологія та практика рашистської Московщини не менш цинічні та антигуманні за нацистські, тож потребують адекватної відповіді.

– Які висновки і подальші кроки повинні зробити націоналісти, аби врешті достукатись до умів українців?

– Шукати причин поразки перш за все у собі, а не у ворогові. Ворог на те і є ворогом, аби діяти у своїх інтересах. Навіть якщо він не йде у бій з відкритим заборолом, а, прикрившись пеленою союзництва, діє цинічно, підло та підступно. Нарікають на ворога слабкі, а сильні стискають зуби, роблять висновки і готуються до нового бою. Пам’ятаєте, ще Ніцше казав – все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Тож як очуняв після бою, як відчуваєш, що живеш – шукай ту силу, яку дав тобі ворог.

Інтерв'ю для Ukrnationalism.com взяв Святослав Скорик


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 28.08.2019 22:06




загрузка...