Партизанська донька. Жінка з Яблуниці лише в 16 років дізналась, ким були її батьки

news-image: Партизанська донька. Жінка з Яблуниці лише в 16 років дізналась, ким були її батьки
Про життя Ганни Марійчин із села Яблуниці можна і треба знімати фільм. Її батьки обоє були в УПА. Вона народжена у криївці. На четвертому дні життя батько віддав доньку на виховання чужим людям, бо було небезпечно.

Згодом мати й батько – підриваються гранатою, аби не датись ворогу, пише Репортер.

Згорток у пазусі

Нині про своїх батьків 70-річна Ганна Марійчин може говорити сміливо, хоч годинами. До просторої світлої кімнати зносить фото, документи, записи, книжки. Усе, що вдалося зібрати про найрідніших, адже до 16 років вона не знала, хто вони.

Її батько – Григорій Вацеба із села Радча неподалік Івано-Франківська. Він був надрайонним провідником ОУН Надвірнянщини. Мав псевдо Варнак, Мороз, Бродич, Сулима. Мати – Марія Бабінчукзі Старого Лисця. Була друкаркою та медсестрою, мала псевдо Калина. Григорій керував хором у Старому Лисці, там і познайомились, разом були у підпіллі, там обвінчалися і від великого кохання на світ з’явилась Ганна.

Зараз дам вам папір – дуже цінний, – каже жінка і дістає з папки пожовклу посвідку. – Це мама набирала на друкарській машинці».

Там написано, що 28 серпня 1950 року «о 11.30 в лісі біля полонини «Плоска» на терені м. Ясінє, Закарпатської області» народилась дівчинка, яку назвали Мотря. Вказано хто її батьки та те, що дитину віддали під опіку цивільним людям. Ними були Микола та Гафія Манівчуки з Яблуниці.

«Гафія виховала мене як рідну дитину, – розказує пані Ганна. – Померла в кінці 1980-х. Не дочекалася вільної України. Її чоловік також був зв’язаний з підпіллям. Розказувала мені, що раз прийшов і сказав: «Гафійко, у провідника народилася дитина, треба її перетримати на пару днів, бо іншого виходу немає».

 

Хор у Старому Лисці. В нижньому ряду в центрі сидить Григорій Вацеба – Сулима.

Дитину в село принесли дуже місячної вересневої ночі. Пані Ганна переповідає розповіді своєї Гафійки, що прийшло багато хлопців з лісу і стали надворі. «До хати зайшов дуже вродливий чоловік, не високий, але широкоплечий, – продовжує жінка. – Автомати перехрещені позаду на плечах, а руки вільні і у пазусі згорток, а там дитина. Дуже попросив, щоб на якийсь час, бо дружина після родів не спам’яталася. Але той час перетворився у вічність».

Підкинута дівчинка

У вересні, коли дівчинці був місяць, в Яблуницю знову прийшов Сулима з Калиною, аби попрощатися з донькою. Їх переводили далеко, на інший терен.

Сиділи з нею на стриху, там кожен написав листа. У ньому батьки зверталися до доньки, писали, хто вони. Були їхні фото, акт вінчання й довідка про її народження. Усе запакували у пляшку, закоркували й закопали. Тоді вони бачили її востаннє, бо 1 червня 1951 року загинули в селі Логави Рожнятівського району. Була облава, аби не датись живими ворогу, підірвалися гранатою. З ними було ще троє хлопців.

Ганна Марійчин переповідає, що час від часу до Гафії приходили хлопці з лісу, аби дізнатися, як дитина. Одного разу сказали, що Сулима з Калиною загинули.

Марія Бабінчук -Калина (сидить зліва) з сестрами

Тримати дитину було небезпечно. І Гафія з братом Яковом Щербанюком придумали, як усе влаштувати – самим собі підкинути дитину. Мовляв, тоді часто селом ходили молдавани, тож могли так зробити.

Після війни ремонтували дорогу, Яків був бригадиром. Аби ні в кого не було зайвих питань, взяв до себе на ночівлю пару робітників, а водночас і за свідків. Гафія лишила дитину на порозі, свідки підтвердили, що підкинули, і дівчинку лишають Якову.

Гафія Манівчук її старша донька та мала Ганна 

Пані Ганна каже, що від малої знала, що вона підкинута. В селі на неї так і казали «Гафіїна дівчинка, що підкинули».

«Біля бабці я жила дуже добре. Було бідно, голодно, але такі добрі, такі щасливі дні були», – згадує пані Ганна.

Барвінок на полонині

Через десять років, у 1956, із заслання повернулася Ганнина тітка – сестра її мами. Дали знати, що є дитина і в кого вона.

«Я сиділа на ганку і побачила, що йдуть якісь люди, зайшли до хати і чогось усі дуже плакали, – пригадує пані Ганна. – Та жінка мене до себе пригортала. Не розуміла, хто вони і чого плачуть. Та тетка нині жиє у Старому Лисці. Їй 95. Недавно з нею бачилися на тому місці, де загинули батьки. Ми щороку на Івана туди приїздимо».

Село Ловаги Рожнятівського району. На цьому місці загинули Калина з Сулимою та ще троє повстанців.

Розказує, що через рік після тети з Сибіру повернулися й дід з бабусею та інші тітки. Тож її забрали на виховання у Старий Лисець.

«Це були найтяжчі роки мого життя. Там я була добре одягнена, взута, але не було тої волі, що біля бабці Гафії», – з посмішкою говорить жінка.

Розказує, що в старолисецької бабці жила до п’ятого класу. Але на літо Ганну завжди забирала Гафія.

«У Старому Лисці були перини, простині, а у Яблунові – ліжник, солома, верета і то було мені найкраще, – зітхає пані Ганна. – А потім бабця з дідом дозволили туди переїхати. Все казали, що можу в будь-який момент вернутися. Приїхала до них вже з нареченим».

У Яблуниці Ганна зустріла своє кохання – Андрія. Каже, він теж був зі свідомої родини. Його батько був у таборах, там і загинув. Згадує, що Гафійка єдиній чоловіковій матері відкрилась, хто насправді та підкинута дівчинка.

У 16 років, майже перед весіллям, Ганні вирішили віддати листи від батьків і розповісти хто вони насправді. Пригадує, що у Старому Лисці в хаті зібралася вся родина.

«Я читала, всі плакали. Я теж плакала, – згадує жінка. – Дещо розуміла, дещо ні, бо голова була зайнята весіллям. Ще поруч сидів коханий, майбутній чоловік».

Ганна Марійчин каже, що про батьків почала дізнаватися наприкінці 1980-х, коли відновлювалися націоналістичні рухи. Каже, її завжди тягло туди і відчувала обов’язок – знайти те місце, де загинули батьки. Пішла поміж людей шукати очевидців. І досі шукає хоч якісь дані. Цим уже, правда, більше зай­маються сини пані Ганни.

«Я не одна з такою історією, – говорить жінка. – У Яблуниці живе Василина Івасишин. Вона теж народила у підпіллі. Чоловік відніс дитину братові десь у гори на Косівщину. Настановив, аби дитину нікому не віддав, лиш йому. Його вбили, а жінку арештували. Приходить з тюрми, а їй дитину не дають. На силу відібрала. Ще є мій ровесник – Богдан. Він теж народився у криївці. Його батьки – Дмитро і Ганна Олексюки з Ворохти. Жінка народила, їх переслідували, дитину віддали тітці. Ми разом до школи ходили. Діти одної долі, які не знали про це».

У 1994 році Ганна Марійчин завдяки місцевим людям знайшла те місце в лісі, де вона народилась, де вінчались її батьки.

«Впізнала те місце з листів, – каже жінка. – Мама писала, що там росте барвінок. Де на полонині в Карпатах барвінок росте?».

Вона зрідка перечитує листи батьків, але дуже часто прокручує їхнє життя в голові. Особливо зараз, коли помер її чоловік.

Вони нажили троє дітей і вісім онуків. І всі дуже добре знають історію свого роду.

Від батьків Ганна Марійчин має ці дві фотографії та листи.

Лист мами

Кохана доню Мотренько!

Хто знає, чи судьба дозволить мені бачити Тебе в житті, бо в таких жорстоких днях, як ми живемо сьогодні, то дуже важко. Куди не повернешся, скрізь чатує на тебе ворог…

Кохана дитино! Прийшовши до тебе на четвертому тижні Твого життя, сидячи на стриху в сіні, крізь щілини падаючого світла хочу залишити Тобі від мами кілька рядків дрібного рукопису.

Кохана Мотренько, якщо підростеш і добрі люди додержать тобі отсей листок, тоді прочитай його уважно і зрозумій мамине наболіле серце і душу… Мотренько, в таких важких умовах як Тебе носила я, було дуже важко, а списувати годі. Коли ти будеш жива і будеш читати історію нашої боротьби із найжорстокішим ворогом українського народу, то не в одній статті знайдеш подібне… Тоді подумай і твоя мати з тобою так…

Ти прийшла на світ на святій землі, де ще до сьогодні не було ноги окупанта. Мотренько, ти так нагло з’явилась, що ми не сподівались ще на Тебе. І тільки батенько ще з одним другом обслуговували все те, що повинна жінка… Мотренько, кохана дитино, які жорстокі і гіркі дні для мене і всіх, але для мене, коли опам’яталась від тяжких болів і побачила тебе живеньку, на хвилину забула за все горе, так легко було на душі і серці…

Але недовго я тішилася Тобою, бо на четвертім дні Твойого народження батько з хлопцями забрав тебе від мене і поніс в село на виховання. Кохана донечко, чи можеш собі уявити Ти, як тяжко було мені віддавати Тебе у незнане… Не було що інше робити, колиба, холодно, молока нема, ну ще й в партизанці з дитиною, це неможливо. Я кричала, била всіх, грозила пімстою, та тільки в душі. Бо коли подумала, що це кривда тільки для мами, привела нерви трохи докупи, помолилась та віддала Тебе в опіку Всевишньому і чужим людям…

Але то ще не закінчене, ми самі собою не розпоряджаємо, на четвертому тижні життя нам прийшлось іти в незнане, і ми змушені Тебе залишити цілком, навіть на не дуже то знані люди. Що буде з Тобою і нами, того не знаю. Донечко кохана, серце з жалю за Тебе замикається та не дає віддиху… Коли Ти така маленька, що з Тобою годі іти і нічого іншого зробити, так що мусиш лишитися без батька і неньки.

Якщо Всевишній дозволить дочекати весни і ми будемо живі, все схочемо бачити свою дитину, тоді подумаймо і Тебе до себе, або ми до Тебе прийдемо, а коли нас не стеїне то…

Дорогенька донечко. Твій батько і мати в боротьбі за вільну Україну… якщо житимеш, тоді подумай, що ти щаслива, бо напевно будеш вже вільною у вільній державі, до якої Твої батьки докладали цеглини до її будови.

Мотрунцю, по мені лишається дідо, бабка і тетки–Ганька, Рузька, Славці, Олеська, Бронечка і Надуся, але всі вони заслані в Сибір (Караганда). Тому маєш таке ім’я, бо найкращим другом моїм була людина, яка називалась Мотря (Демків Домна), її я кликала «Матусю».

Кохана донечко, якщо читатимеш цей хаотичний листок, не посмійся з мене, бо я така розбита і прибита горем, що направду не можу себе привести до порядку. Коли будеш читати, то лиши собі його надалі в пам’ять від нещасливої мами. Якщо ще я жива буду, то все тягтиму Тебе до себе. Цьомаю міцно та благословляю на щасливу путь.

Постій. 25 вересня 1950 року

Мама

 

Лист батька

Слава Україні!

Дорога моя дитино Мотренько! Якщо доля не судила тобі в житті бачити свойого батька, то прийми від нього кілька слів, писаних до тебе на четвертому тижні після твого народження.

Коли будеш читати той лист, тоді мене, може, не буде на світі, але Ти зрозумієш його і зрозумієш ті обставини, в яких ми знаходимося сьогодні. Знай, Ти прийшла на світ в час найжорстокішої боротьби Українського народу проти північної Москви. Вже шостий рік у нерівній боротьбі з большевицьким окупантом день у день кладуть свої голови за ідею Української Самостійної Соборної Держави (УССД) найкращі сини українського народу – українські революціонери й повстанці, їх вже тільки горстка, а між ними Твій батько й мати… Докладаєм надлюдських зусиль, щоб зберегти свою екзистенцію й продовжити боротьбу… Ліс наш батько, а ніч мати, але і вони не дають повної запоруки безпеки і треба ховатись під землею…

В таких обставинах одної серпневої ночі, в темному, глухому лісі прийшла Ти на світ… Не було коло Тебе ані лікарської помочі, ані баби-повитухи… В простій партизанській колибі прийшла Ти на світ, але пам’ятай, місце це – це святиня партизанська і вона ще не осквернена окупантською ногою.

Ти прийшла на світ вільною, а не рабою!

Четвертого дня забрав я тебе від хворої ридаючої матері і відніс у село чужим людям на опіку.

Сьогодні ми прийшли відвідати тебе, відвідати, може, останній раз в життю, бо ми відходимо в інший терен і тільки Всевишній знає, чи тебе ще побачу…

Складаю на Твоєму чолі батьківський поцілунок і благословляю Тебе, хай Всевишній збереже Тебе в своїй опіці і дозволить зажити на волі, якої ми прагнемо. Останні мої слова до тебе — це заповіт: Добро Нації — найвищий наказ! Для неї Ти віддаш силу, розум і життя так, як я складаю голову на її жертівнику. Якщо ти зрадиш український народ, то я вже проклинаю Тебе, а мій дух не дасть Тобі спокою ніколи.

Прийми останній гарячий поцілунок…

З болем серця я лишаю тебе…

Прощай!..

Твій батько


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 26.08.2019 06:30




загрузка...