Професор Микола Лазарович: Не піти захищати Україну я просто не міг


У середині лютого 2015-го 52-річний Микола Лазарович пішов на фронт добровольцем. І замість того, щоб читати лекції тернопільським студентам, рив окопи й бліндажі на Донеччині, тримав оборону під Маріуполем і Донецьком. Був командиром взводу, старшим сержантом у 14-й окремій механізованій бригаді.

На фронті отримав позивний «Професор». Він і справді певний час був єдиним професором у Збройних силах України. Повернувся з фронту до цивільного життя в другій половині січня 2016 року, пише газета Галичина. 

А недавно в Івано-Франківській обласній науковій бібліотеці Микола Лазарович презентував написану на основі не лише історичного, а й фронтового досвіду книжку «Російсько-українська війна (2014—2017 роки)», яка торік восени вийшла в івано-франківському видавництві «Лілея-НВ». На цей захід із дуже колоритного села Баня-Березів на Косівщині приїхала велика група самодіяльних аматорів і виступила в бібліотеці з такими художніми «номерами», яких тут, як запевнила директор Людмила Бабій, досі ще не було. А все тому, що Микола Лазарович — уродженець Бані-Березова. 

Сьогодні пропонуємо читачам «Галичини» близьке знайомство з цією незвичайною людиною, яка полишивши все — сім’ю, роботу в Тернопільському національному економічному університеті, комфортне життя, у такому зрілому віці прирекла себе на великі випробування і пішла добровольцем на фронт. А щоб це сталося, Микола Лазарович мусив зробити у військкоматі аж... п’ять спроб.

Ідеаліст на фронті 

«Я ідеаліст за своїми переконаннями, ніколи не був байдужим до важливих історичних подій, — розповідає М. Лазарович. — Колись з інституту мене виганяли за антирадянську діяльність. Згодом усюди, де виникали проблеми для нашої державності, я там був. Приміром, у 1991 році під час підготовки референдуму два місяці працював у штабі в Києві і був делегований у Сумську область. Потім — акція «Україна без Кучми», Помаранчева революція, Революція гідності... Я дуже легкий на підйом у таких випадках. 28 лютого 2014 року захистив докторську дисертацію, а вже наступного дня із сином вийшов на Майдан, щоб засудити агресивні дії РФ у Криму. і не піти захищати Україну я просто не міг. 

Мою справу у військкоматі вже було списано в архів. Але я впросив відновити її. Зі скрипом, а все ж пройшов медичну комісію. 13 лютого 2015 року пішов у полудень до військкомату, а ввечері отримав повідомлення, що наступного ранку мені вже треба бути на призовному пункті. З Тернополя на Рівненський полігон нас поїхало п’ятеро. Взяли лише одного, а решті сказали: ви не підходите, їдьте додому. Троє хлопців — за сумки й бігом до автобуса. Мене забракували через висновки тернопільської медкомісії. Довго вмовляв, щоб мене залишили. Пані, яка відбирала, побачивши мій розпач, сказала: «Бог з тобою, йди!». Отож за п’ятим разом таки впросив, щоб мене взяли у Збройні сили. 

«Тривожний лист» рідним

На війні боявся слабкодухості й каліцтва. А ось думка, що живим додому можу не повернутися, закрадалася. Тому й залишив рідним «тривожного листа», який починався словами: «Якщо ви читаєте ці рядки, значить, щось пішло не такѕ». 

Надокучливі пісок і спека

Окрім воєнних дій, найбільше дошкуляв не холод і не голод, а пісок. Він був усюди: на моєму ноутбуку, на спальниках, під ногами, в повітрі. А ще — спека: в наметі температура трималася на рівні понад 40 градусів. Не було місця, де можна було б від неї сховатися. А нам цілий день копати окопи. Не знаю, де й сили бралися.

Війні потрібні досвідчені

На війні бачив хлопців, які не служили й не мали навіть підготовки військової кафедри. А той короткий вишкіл на полігоні, якщо відверто, мало що дав. Навчання відбувалося несистемно, вчили всього потрохи й не надто добре. Найбільшою бідою армії були радянський менталітет і відповідне ставлення до солдата. Відправляти під кулі молодь не варто. Воювати повинні ті, хто має хоч якийсь досвід.

Як небо і земля...

Українська армія — це значною мірою вояцький ентузіазм. Можете уявити, що ми скидалися власними коштами, щоб купити запчастину до бойової машини?! Це не регулярно було, але було, і не раз. Ще до переїзду на Донбас мої університет і родина купили мені каску, бронежилет, наколінники, налокітники, каремат тощо. Загалом же слід відзначити, що наша армія на початках війни і в 2016 році — це як небо і земля... 

Всенародна справа

Голодними на війні не були. Куховарили самостійно, а субпродукти отримували від тилових служб ЗСУ. Про нас пам’ятали волонтери, небайдужі люди в рідному місті, і не тільки. Зокрема мій університет направив до підрозділу, де я служив, бус, ущерть завантажений необхідними речами та продуктами. На моє ім’я нам часто надсилали великі посилки з Тернополя, Києва, Харкова. У них були різноманітні «смаколики», берці, літня форма, кобура для мого «ПМ», тактичні окуляри, а найголовніше — довгий офіцерський, ще радянський дощовик без рукавів. Боже, яка-то потрібна річ! Хто йшов у караул, брав його: і не промокав, і від вітру захищав. Особливо приємними були подарунки, в т. ч. авто, для моєї роти від рідних людей — племінника Віталія та брата Василя Лазаровичів із Коломиї. 

Лекція для донецьких школярів

В одній із донбаських шкіл поблизу мого військового підрозділу прочитав лекцію для учнів старших класів до Дня захисника України. Подарував школі Державний прапор із підписами побратимів по зброї та свій навчальний посібник «ілюстрована історія України», котрий вісім місяців возив у вояцькому наплічнику. Розчулені і вдячні учні у відповідь передали бійцям варення та чудові аплікації на військову тематику. Здається, лекція була цікавою й пізнавальною для учнів і вчителів. Бо невдовзі мені надіслали прохання виступити ще в одній середній школі за кілька десятків кілометрів від нашого підрозділу.

Різні люди

Коли наша бригада їхала через Запорізьку область, люди селами виходили назустріч: старі діди, бабусі, матері з дітьми. Махали нам руками, хрестили нас. Це було так зворушливо, що не один з нас просльозився. Та як тільки перетнули адміністративну межу Донеччини, ситуація стала іншою: якісь незрозумілі машини їхали за нами, обганяли... і жести людей уже не ті... Не випадково пізніше я написав у соцмережах, що на Донбасі іноді легше знайти спільну мову з собачками, ніж з їхніми господарями.

Рапорт 

Коли вийшла постанова уряду щодо звільнення з війська викладачів вишів, я написав рапорт, що є добровольцем і залишаюся на передовій. Через півроку нас перевели трохи далі від фронту, чекала передислокація на полігон. Тож я вже не бачив сенсу залишатися у війську. Душа моя чиста, бо все, що міг зробити, зробив. Не кажу, що щось особливе, але навіть розвантажувати снаряди для реактивних систем залпового вогню, вага яких, трапляється, до ста кілограмів, не так просто. Півдня порозвантажуєш — і не чуєш ні ніг, ні рук. А ще накопався окопів і нарубався дров, напевно, на решту свого життя. Війна — це і важка солдатська робота. Тож мене відпустили трошки швидше, оскільки університет попросив, щоб я вчасно розпочав семестр.

Родинна традиція

Як би я міг писати про січових стрільців, коли б сам не пішов на війну? Та й родинну традицію боротьби за незалежність України потрібно було продовжити. Адже я зростав у національно свідомій родині. Мій стрий Микола Лазарович (псевдо «Недоля») був кулеметником сотні «Мороза» в УПА. 20-річним під час бою поблизу м. Яремча він пораненим потрапив у полон і в 1946-му був засуджений на 25 років таборів. Тривалий час сидів в одиночній камері, відтак йому заборонили повертатися до рідного краю. Усі, хто знав його, кажуть, що я дуже схожий на стрия, і вдачі такої самої. Назвали мене на його честь.

Життєвий вибір

Батько тримав велику бібліотеку, в ній були й такі книжки, що загрожували позбавленням волі. Тож якоїсь ночі заборонену літературу й інші небезпечні речі він запакував у скриню та закопав. Через багато років сховок відкрили, але все в ньому вже перетрухлявіло. Втім, прочитані книжки не перетрухлявіли в батьковій душі — він пам’ятав їх зміст, знав напам’ять неймовірну кількість колядок та українських пісень, більшість творів із «Кобзаря» Т. Шевченка та «Співомовок» С. Руданського. Все це переказував нам із братом і сестрою. Я також полюбив читати книги, особливо історичні, і згодом став істориком. 

Докторська дисертація

Був на столичному Майдані. Навіть переніс на місяць захист докторської дисертації, бо мав упевненість, що український народ здолає ту злочинну владу ще на початку 2014 року. А захист випав, якраз коли полилася кров героїв Небесної Сотні. Мене дуже гнітило, що не мав змоги у вирішальну мить стояти пліч-о-пліч з «майданівцями». Коли ж російський агресор зазіхнув на територіальну цілісність України, дав собі слово: піду добровольцем на фронт. 

Відчути потрібність

Мене не покидає бажання повернутися на війну, де відчував себе потрібним. Досі не можу зрозуміти і тим більше сприйняти ці  т. зв. українські реалії, те, що робиться в «мирній» Україні. З настанням «сьомої хвилі» мобілізації, сподіваюся, знову зможу прорватися до війська.

Своя держава ближча...

Вдома доводилося чути: навіщо ви йшли воювати, захищати корумповану владу? Для мене аж дивно, як можна не розуміти таких елементарних речей. Отож пояснював: агресор захопив українські землі не по Дніпро тільки тому, що на сході борються і гинуть наші хлопці. Звичайно, нашу владу нема за що хвалити. Але ми нарешті маємо усвідомити, що житимемо, як Ізраїль: у сусідстві з країною, яка була, є і ще тривалий час буде нашим відвертим ворогом. У 1917—1921 роках, коли українська державність існувала в різних формах, багато українців, як і тепер, казали: то не наша боротьба. Як наслідок, Україну захопили російські більшовики, які в 1932—1933 роках організували Голодомор. Тобто небажання значної частини українців відстоювати свою державність призвело згодом до мільйонних жертв. Бо яка би своя держава не була, вона б такого не допустила.

Прощення призведе до повторення

На початку теперішньої російсько-української війни я звернув увагу на такий допис у Facebook: «Яка неймовірна конструкція: українець, убитий росіянином». Але це було неймовірно лише для тих, хто погано знає минувшину України. Наші відносини з Московією/Росією повсякчас були гібридними. Українська історія з кожного свого рядка волає про ворожість до нас московитів/росіян. Дотеперішнє перебування в московських задушливих обіймах вилилося нам у повальну денаціоналізацію і багатомільйонні жертви. 

Нинішня війна Росії проти України є продовженням їхньої звичної політики. Це той же ворог, що й кількасот років тому. В Україні часто кажуть, що проблема — у Путіні, але ми не повинні повестися на підміну понять. Проблема в російському народі — спільноті, яка сформувалася з нацистською ментальністю і ненавидить все, що в її розумінні має ознаки інакшості, чужості. Ворогів мають багато народів, але в росіян ворогами є фактично всі — від, образно висловлюючись, геїв до українців. Усюди, куди приходять росіяни, там біль, страждання, смерть. Без цього усвідомлення не зможемо ефективно боротися проти російської арресії. Тому не втомлююся повторювати: не шукайте серед росіян кращих і гірших — за своїм ставленням до України вони за незначним винятком усі однакові. 

Коли закінчиться ця війна, то й тоді «русскій мір» так просто своїх позицій не здасть. Побачивши, що не вдалося зламати Україну силою, його представники змінять тактику і в Україну потягнуться різного виду діячі культури, вчені, письменники та інші, будуть падати на коліна, пропонуватимуть «дружити з чистого аркуша». Цього не можна допустити. Ще один висновок із нашої історії полягає в тому, що росіянам не можна вірити за жодних обставин. Прощення — це крок до повторення. 

Абсолютне переконання

Маю абсолютне переконання, що Україна переможе. У нас усе буде добре. Питання лише в тому, скільки ще жертв потребує московський молох...».