Ресторани старого Станиславова

news-image: Ресторани старого Станиславова
У сучасному Івано-Франківську аж ніяк не бракує затишних ресторанів, де приємно відсвяткувати важливу подію і куди не соромно запросити друзів з іншого міста.

Ми не знаємо, коли у нашому місті відкрився перший ресторан, однак можна з упевненістю стверджувати, що Івано-Франківськ може похвалитися давніми традиціями гостинності, пише Західний кур'єр.

Найдавніші ресторани

Достеменно відомо, що заклади ресторанного типу працювали в нашому місті ще на початку ХІХ ст. Уродженець Відня Йозеф Рорер (1769-1828), який певний час викладав у Львівському університеті, в 1802 році здійснив поїздку Галичиною і описав свої враження. Автор зокрема згадав про своє відвідування «голландського трактиру» в Станиславові, де пообідав смачно і за невисоку ціну. Затишний та привабливий інтер’єр закладу ще більше підняв панові Рореру настрій. Вважається, що слово «трактир» походить від італійського слова «trattoria» – невеличкий ресторанчик.

Історик М. Грибович повідомляв, що у Станиславові 1846-1847 років був заїж­джий дім Гальперна при вул. Галицькій, в якому містився порядний трактир. Цей будинок не зберігся, він стояв на місці сучасного універмагу «Прикарпаття».

Вірменський історик Садок Баронч у своїй монографії навів багато докладної статистичної інформації про життя міста у 1854 році. Зокрема автор згадував, що станом на той рік у Станиславові працювали дві цукерні, два трактири і майже 30 заїжджих домів та шинків.

Закладом із давньою історією була так звана «зала Седельмаєра», що розміщувалась на місці входу до фортечної галереї «Бастіон» із вулиці Гузара, колись на тому місці стояли гаражі, які були знесені в процесі будівництва галереї. На жаль, точно невідомо, коли зала Седельмаєра відкрилася. В 1891 році преса повідомила, що 8 листопада того року в цьому закладі мали відбутися збори виборців у справі голосування.«Австрійська газета оголошень для торгівлі і промислу» за 11 квітня 1865 року розмістила повідомлення про те, що пан Франц Седельмаєр зі Станиславова у березні 1860 року взяв позику на три роки в розмірі 2100 флоринів у такого собі Йоганна Келлера. Повернув він її зі значним запізненням, лише у березні 1865 року, що було зафіксовано місцевим окружним судом. Може, пан Седельмаєр позичав гроші на відкриття ресторану?

Саме в залі Седельмаєра 7 червня 1892 року мав відбутися з’їзд радикалів за участю Івана Франка, на який прибуло близько 300 чоловік. Ресторація могла вмістити до 500 гостей, але буквально в останній момент староство заборонило зібрання в цій залі з тієї причини, що вона начебто загрожувала завалитися. Тому збори радикалів відбулися в лазні на вул. Низовій, 5.  Першого травня того ж року седельмаєрівська зала таки прийняла революційно налаштовану публіку – тут відбулося зібрання робітників, які вимагали скорочення тривалості робочого дня, виступали за свободу преси й протестували проти дорожнечі. 26 листопада 1894 року в седельмаєрівській  залі знову запахло вільнодумством – тут відбулися збори, присвячені захисту виборчих прав. При цьому не обійшлося без пригод – прибулі на зібрання робітники довший час не могли зайти до зали, бо вона була зачинена. Староство, яке не мало формальних причин заборонити збори, намагалося вплинути на власника зали, аби він під якимось приводом її не відчиняв.

У новорічну ніч на 1 січня 1911 року в кам’яниці при броварні Седельмаєра відкрився ще один пивний ресторан «Ґамбринус». Так звали легендарного німецького короля, якого вважають винахідником пива. Керівником і орендарем ресторації був такий собі Генрик Ланґер, ресторатор з Кракова. Для відкриття ресторану переробили весь перший поверх кам’яниці, у величезній, гарно оформленій залі в день відкриття грала та ж знаменита капела «Гармонія». В 1911 році до ресторану прибудували «артистично мальовану» веранду, а навколо облаштували садок, вишукано оформлений Якубом Робінсоном – головним інспектором міських зелених насаджень.

У 1896 році газетярі порахували міські шинки, кав’ярні й ресторації. Виявилося, що їх було аж забагато як на таке невелике місто. Станом на червень того року в Станиславові діяли 76 шинків, у яких продавали пиво і горілку, 26 шинків, де наливали вино і медовуху, 13 ресторанів та закусочних, 7 готелів, 9 покоїв для сніданків, 7 кав’ярень і 11 закладів, де можна було пограти у більярд.

Улюбленці публіки

У Станиславові початку ХХ ст. працювало кілька закладів, які навряд чи можна було назвати елітними, однак вони були дуже популярними в місцевої публіки. Жителі міста середнього достатку охоче проводили у них вільні вечори. Саме до таких закладів належав ресторан Кьоніґсфельда, що розміщався на місці кам’яниці Мюльштейна, яку спорудили в 1906 році (нині вул. Незалежності, 7). До 1906 року на цьому місці стояв невеликий одноповерховий будинок із садком та літньою верандою, де й працював популярний ресторан. Господар ресторану Ян Кьоніґсфельд, очевидно, мав непогане почуття гумору, бо поділяв своїх гостей на дві категорії: тих, які люблять гусяче м’ясо, і тих, які його не їдять. Вести справи пану Кьоніґсфельду допомагали донька і дружина Юзефа, яка померла в 1905 році. В 1903 році в ресторані Кьоніґсфельда сталося резонансне самогубство. 22-річний челядник з Коломиї Міхал Мархевка, з’ївши на обід печінку і запивши її трьома кухлями пива, заслонився газетою і вистрілив собі у скроню. В прощальному листі самогубець не пояснив причини свого вчинку, лише зазначив, що мусить померти.

Садок і літня веранда ресторану Кьонігсфельда.

Як стверджувала реклама, ресторан Кьоніґсфельда пропонував хорошу кухню, завжди свіже пільзенське пиво, відбірні вина, шинку, помірні ціни і дбайливе обслуговування. Публіку розважала відома жіноча капела «Ліра» під керівництвом капельмейстера Роттенберґа. Реклама також повідомляє, що прізвище минулого власника ресторану було Крон. У 1906 році Ян Кьоніґсфельд, мабуть, залишив ресторанний бізнес, бо місцева преса повідомляє, що в березні цього року  він був призначений директором товариства «Взаємна поміч», яке займалося видаванням кредитів дрібним підприємцям.

Одним із перших закладів Стани­славова, в якому з’явилося меню, був ресторан Анджея Ліґензи. Цей ресторатор прибув до Станиславова з Кракова. В квітні 1906 року він відкрив свій заклад при готелі «Центральному» Леона Кесслера (тепер вул. Січових Стрільців, 4). Для зручності клієнтів пан Ліґенза з самого початку запровадив два варіанти меню. Одне містило п’ять страв і коштувало один злотий ринський, а інше – тільки чотири, зате й ціна була нижчою – 70 центів. Щотижня власник оновлював меню, пропонуючи гостям новий набір страв.

В готелі “Центральному” працював ресторан Анджея Лігензи.

У 1917 році Ліґенза тимчасово за­крив свій заклад і певний час працював шеф-кухарем у ресторані Гаубенштока, який вважався найкращим у місті. Але вже в наступному році його ресторан відновив роботу. Ліґенза активно публікував свої меню на сторінках преси, але часи тоді були складними, тож кількість страв довелось урізати, та й ціни значно зросли. Тоді за­клад працював уже за іншою адресою – вул. Сапєжинська, 8 (нині вул. Незалежності).

Наприкінці Першої світової війни обід із трьох страв у цьому ресторані вже коштував аж 6 корон. З перших страв пропонувалися бульйон із макаронами, суп із цвітної капусти і консоме «Бренуар», тобто міцний буль­йон з додаванням овочів. На «друге» можна було скуштувати шматок м’яса з соусом із хрону, м’ясні крокети (кульки) чи котлет свинячий (шматок м’яса на кістці). В меню була й дуже популярна в ті часи страва – зрази «а ля нельсон», які готувалися з яловичого фаршу й начинялися грибами. На десерт гість міг поласувати дріжджовим пляцком зі сливами, пуншевим тортом чи компотом із яблук. Вечеря коштувала 4 корони й пропонувалася за принципом «alacarte», тобто гість сам обирав із меню страви, які залишилися.

Пообідати «у Квітки»

Сучасний іванофранківець часом не знає, куди себе подіти у вихідний день. А от у старому Станиславові були заклади, в яких кожен порядний містянин просто не мав права не бувати. В 1907 році газета «Кур’єр станиславівський» описала типовий вихідний день більш-менш заможного мешканця міста:

«Зранку власними ногами піду до Хриплина, подихаю запахом полів і весни, вип’ю кислого молока і полечу думками десь далеко… Потім повернуся до звичного життя, до міста, пройдуся трохи парком і займуся невинним фліртом. Бо чого б це те, що можу зробити я, мав би робити хтось інший? А тоді піду до Квятковського на склянку води й кухоль пива, з’їм канапку, паштет, трохи борщу, якусь м’ясну страву і так далі. Виберуся на чорну каву до кав’ярні «Уніон», прочитаю цілий стос газет, а ввечері буду у Хованця у фотопластикумі. Після фотопластикуму вступлю на славний поріг ресторану Гаубенштока, а потім уже піду додому, якщо мене ще захочуть нести ноги. В іншому разі шукатиму допомоги для моїх ніг у якогось екіпажу…»

У цій недільній програмі згадується заклад Теофіла Квятковського, що розміщувався у будинку на місці сучасного Центру надання адміністративних послуг. У пана Квятковського в місті було прізвисько, що походило від його прізвища, – «Квітка». Тож постійні гості ресторану так і говорили – «піду обідати до Квітки». Власне кажучи, це була крамниця делікатесів і бакалії, поєднана з рестораном, де можна було скуштувати знамените угорське біле вино «Шомлауер», смачне, легке і натуральне. Ціни були більш ніж помірні – пляшка коштувала лише 40 центів, літрова – 56, а пляшка сухого вина вартувала 50 центів. Пропонувалися також цукор і сири з польського міста Пшеворськ.

Мемуарист Тадеуш Ольшанський згадує, що бакалія Квятковського розміщувалася «зразу ж при гімназії» (мається на увазі сучасна будівля стоматологічного факультету). Очевидно, в 1930-х роках бакалія змінила адресу. Як згадує Ольшанський, «до цього приміщення заходилося через магазин, в якому пахло кавою, шоколадом, цинамоном і різними прянощами. За різноманітними малими делікатесами у вузькій залі стояло кілька столиків для вибраних гостей. Поєднані з магазинами зали для сніданків були особливістю передвоєнної гастрономії і до наших часів взагалі зникли. Я детально запам’ятав цю кімнатку, бо батько забирав мене з собою до Квятковського кілька разів, і тоді вперше в житті я був у ресторані. Напрочуд  люб’язно нас обслуговував завжди один і той самий кельнер – пан Еміль у бездоганно білому піджаку. Замовлена для мене мачанка по-львівськи складалася з хрумкої, повздовж перерізаної булки, щедро присмаченої м’ясним соусом зі скибкою печінки всередині, і дуже мені смакувала. Вдома зазвичай такої страви чомусь не подавали на обід, не кажучи вже про лимонад».

Здається, жодному франківському ресторанові так і не вдалося стати «обов’язковим пунктом програми» для мешканців і гостей міста. А шкода…


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 19.01.2020 20:08




загрузка...