Родзинки в Івано-Франківську: місто традиційної кухні і нетрадиційного театру

news-image: Родзинки в Івано-Франківську: місто традиційної кухні і нетрадиційного театру
З 13 по 17 червня в Івано-Франківську відбудеться міждисциплінарний міжнародний фестиваль мистецтв "Порто-Франко". Тема фесту - Франківськ - повітряний порт. На 5 днів місто стане раєм для театралів, любителів поезіі, меломанів.

Журналіст Zmi.ck.ua Ірина Семенова на власні очі бачила вистави місцевого театру, який називають найкращим в Украіні та ходила вуличками тоді ще зимового Франика, з якого привезла найтепліші спогади.

Що я знала про Івано-Франківськ, вирушаючи туди на цілий тиждень? Майже нічого. Здогадувалася з назви, що обласний центр якось пов’язаний з Франком. Хоча пам’ять, витягуючи ще «шкільні» файли з української літератури послужливо підказувала, що Великий Каменяр там не народжувався. «Бувалі» твердили одне й те ж саме – маленьке компактне місто, варто поогулятися «стометрівкою» і обов’язково зазирнути в «Десятку». Тому нічого аж такого від Франківська я не очікувала. Після вимушеного піврічного «невиїзного» і «майже не вихідного з дому» режиму годився будь-який ковток свободи і нових вражень.  Я й не здогадувалася, що там мене очікує ціле море.

Неймовірно тепло, затишно і спокійно стало ще в потязі. Незважаючи на «не першої свіжості» плацкартний вагон (купе усі вже розібрали), необхідність здавати й заново купувати білет (лізти на верхню полицю зі своєю спиною я не ризикнула), а також на компанію юних хокеїстів з одного, і бувалих у бувальцях зеків з іншого боку, я обійняла збірку оповідань під редакцією Макса Фрая і приготувалася до того, що все буде добре. Здавалося, всі мої тривоги, хвороби і неприємності до вагона не пропустили. Бо я просто не придбала їм квиток.

Та й поїзд же знав, куди він прямує.

Назва книги «Так не бывает» і збоку приписка «А нам все равно» задали весь тон цій поїздці.

15 годин у дорозі минули дивовижно швидко і легко. Заколисана неймовірними історіями, підсвіченими ліхтариком телефону і приглушеними розповідями чоловіків з бокової полиці про тюрму, я милувалася засніженим пейзажем за брудним вікном і приготувалася нічому не дивуватися.

І знову дарма.

Місто причепурилося  до нашого приїзду. Усе в лапатому снігу і з дивовижно чистою, сухою і неслизькою бруківкою, воно зустріло вуличними співами, пішоходами, які повагом прогулювалися, і якоюсь майже курортною безтурботністю. Так дивно недоречною тут на початку несвяткового лютого.

Хоча неквапливість – то, як виявилося, місцева риса франківчан.

  • Мы сначала не понимали, как они нас вычисляют. На лбу ж не написано, что переселенцы, – сміється пані Ніна, родом з Луганська. – А потом поняли – мы все бежим, такие насупленные, загруженные, очень целеустремленные. А они – улыбаются. И спокойно могут опоздать на 40 минут, просто от того, что встретились по дороге с соседом.
  • Кто понял жизнь – тот не спешит, - відзиваюсь я луною.

Просто Івано-Франківськ – то місто-медитація. Воно допомагає зазирати в себе.

Фото з сайту kyrs.if . Фрагмент з вистави Готель двох світів

Уперше ми робили це в театрі. Власне, квитки побігли купувати одразу після того, як поселилися, трохи злі на неквапливу івано-франківську хазяйку, яку довелося чекати анонсованих 40 хвилин. Що поробиш – колорит є колорит.

Але шпилі, балкони і ліпнина австрійських будинків на «стометрівці» не дали нам довго гніватися. Коли потрапляєш зі свого світу у це царство старовинної архітектури «хрущовок», забуваєш про такі дрібниці.

І згадуєш, що в Черкасах, з їхніми широкими проспектами і площами, досі немає жодної пішохідної вулиці.

«Стометрівка» привела прямо до театру, перед яким у зажурі, із заплющеними очима, схилився кам’яний Каменяр. Театр ні зовні, ні зсередини нічим особливо не вразив. Нема в тому радянському прямокутнику ні розкоші Одеської Опери, ні імперських амбіцій Львова, ні бодай претензійності колон і скульптур Вінниці та й екстер’єром (окрім, звісно, дерев’яних панелей стін і стелі у гуцульських мотивах), театр, на мій смак, дуже поступається своєму колезі у Рівному.

Але, коли ми щільніше загорнулись у верхній одяг у холодному залі й почалася вистава… О, тоді я зрозуміла, що головне в театрі – не зовнішній блиск і не красива люстра. Як і те, чому івано-франківський театр критики називають найкращим в Україні, а влітку на Порто-Франко сюди з’їжджаються слуги Мельпомени з найвіддаленіших куточків світу.

Чесно кажучи, ми хотіли на комедію. Могли піти ще в суботу на «Оскара і Рожеву Пані», але драми якось і так забагато в житті. Та як маєш щось переосмислити, то від долі не втечеш. Недарма я їхала до Франківська, може, і з несвідомим, але з цілком конкретним запитом.

Комедію замінили на «Готель двох світів» і спершу дивно розхристані люди в білому, на сцені, декорованій лише диваном, дали конкретний сигнал у мій мозок «О Боже, дві години вистави про божевільню».

Але з кожним героєм, кожним словом, кожним новим поворотом сюжету… Оцей магічний момент, коли починаєш співпереживати героєві і вже перестаєш ребром долоні втирати сльози. Мимоволі крутиш у голові: «А чи для того я живу?» «А чи достатньо ціную те, що маю?»«А куди б ліфт повіз мене і чи є щось там, угорі?»

Кома як проміжна станція між життя і смертю – добрий привід озирнутися назад. Поки чекаєш, у який же бік поїде твій поїзд. Або ліфт.

І от, коли ти, захлинаючися слізьми, втискаєшся у крісло, щосили здавивши підлокітники, режисер жорстоко жартує. Кнопка на ліфті не загорається. Зелений? Червоний? І незрозуміло, куди повезли героя. В життя? Чи… вічне життя?

На неможливо натягнуті нерви глядача саме в цей момент падає зображення кардіограми. З прямою лінією. І так доречно згадуються слова психолога Олени Тараріної «Не шукайте стабільності. Пряма лінія – це смерть».

І от, коли ти внутрішньо кричиш «Ні!!!!», втираючи сльози, музика стає голоснішою і життєствердною. А лінія – кривою.

І ти знову плачеш. Тепер уже – від полегшення.

Друга вистава, через день. Ще ближче. Глибше. Гостріше.

Ми сиділи на сцені в парі метрів від акторів, але близькість виявлялась не лише у цьому. Безпорадність перед «безкоштовною» медициною, яка в момент стає наддорогою знайома багатьом. А коли в одній лікарняній палаті сходяться ветеран Червоної Армії і ветеран УПА, то виставу «Слава Героям» моментами перестаєш сприймати навіть як дуже специфічну комедію. Штука, комуніст і націоналіст в одній палаті. А якщо в одній сім’ї?

Хоча реготати ми все ж реготали. Актори в свої трохи за 30 так вжилися в ролі 90-річних дідів, що це не могло не викликати усмішку. Оце намагання показати знаменитий порох у порохівницях. Що за 77 років по закінченню війни досі не відсирів.

Вибухи сміху змінялися здавленими схлипами і намаганням разом зі сльозами розмащувати косметику не по всьому обличчю. Страшно ТАК дивитися на себе збоку. Розуміти, яка насправді прірва розділяє правнуків тих «дєдів, що воювали». І як із різних боків тієї прірви вони вже 4 роки ведуть нову, неоголошену війну.

Коли на відстані півметра бачиш, як у актора тече сльоза, пульсує від напруги жилка на скроні чи трусяться руки, то взагалі важко не співпереживати.

А коли усе це аплікацією накладається на власні спогади й асоціації…

Словом, після завершення вистави говорити ми не могли. Руки не слухалися навіть для елементарного коротенького відгуку.

Добре, що про те, як нинішній режисер Ростислав Держипільський перетворив пусті зали на аншлаги, не лишив у репертуарі жодної «шароварної» п’єси і зумів у прикарпатському місті влаштувати портовий фестиваль мистецтв, ми слухали ще «до». Опісля сприймати якусь інформацію було дуже важко.

При чому тут порт?

Хіба Порто-Франко – це не щось одеське? Ні, бо так вирішив місцевий письменник Тарас Прохасько, якому місто з висоти пташиного польоту здалося портом.

Бо порт то ж ворота, а Франківськ – то такі ж ворота до гір, як і Одеса, до моря. А, власне, фестиваль – до «моря усіх мистецтв». Міфічного. Карпатського. Що древні гуцули викопали. Ага.

Думаю, ви вже зрозуміли, куди я їду на початку червня, витягати солодко-болючу стрілу з свого серця, якою поцілило місто через театр. Ця, звісно, була найсильніша. Але не єдина.

Друга стріла влучила у шлунок. Бо такого різноманіття ресторанів-музеїв я не бачила в жодному місті. І у Львові також. У численних кав’ярнях, пивницях, цукернях і рестораціях дивує навіть не різноманіття абсолютно нечитабельних для жителя центральної України страв. Не відносно низькі ціни і величезні порції тої смакоти. Не оригінальна подача і оформлення кожного закладу так, що апетит можна запросто «нагуляти» залами, роздивляючись і фотографуючи кожен розцяцькований креденс, мисник чи шафу. Тут дивує… от навіть язик не повертається сказати – «сервіс». Бо так не зустрічають відвідувачів. Так зустрічають близьких і любих родичів, з якими давно не бачилися.

Фото з сайту Першої сімейної ресторації мулярових

І, поки радять страви, детально розказуючи про кожну, не встигнеш і оком кліпнути, а тобі вже провели екскурсію, розказавши про історію закладу, одягнули в національний костюм і навіть дали на пробу наливку з он того генеральського стола «з секретом». Секретом хорошого настрою.

І тобі здається, що ти вже сама частина тієї легенди про господиню Мулярову і її безкінечні спроби то так, то сяк уникнути дієти, приписаної лікарем. І таким чином понавигадувати нових страв, що прославитися на всю Європу. І передати ту любов уже енному поколінню нащадків. Які так само уважні до клієнтів, як і пані Мулярова до своїх численних друзів.

Ні, то не реклама ресторану. Я просто досі під враженням. Від трембіти і рогів, у які дула якраз перед вечерею. Уперше в житті, до речі. Від панських убрань, які міряла. Від молодесенької офіціантки, яка показала мені весільну сукню-лампу Алладіна. Чому? Об забуту кимось після фотосесії красиву фатинову сукню (чи можна таке забути?) вони з подругою якось терли руки на щастя. Одна вже заміжня. Моя ж візаві от збирається, за місяць.

Новий час вимагає нових легенд. Бо що ресторація без легенд і без любові? Похмура їдальня, і тільки.

Третя стріла, не обравши доречної частини тіла, влучила у гаманець. Ні, я не шопоголік. І більше ніж магнітик додому зазвичай не везу. Навіть з-за кордону. Але в цих шикарних магазинах, кожен з яких – музей, – ну як я могла втриматися. Коли тобі розповідають про вишиванки, яким по 200 років, гуцульські мешти й торби, просто, бо ти попросив, і зовсім не нависають з «Вам что-то подсказать?», мабуть, падають усі психологічні захисти. І хочеться везти додому ці уквітчані гаманці ручної роботи, ключниці із засніженими дахами австрійських кам’яниць, мотанки-нерозлучники і навіть оту лляну скатертину з фантастично-вінтажного креденсу. Мені захотілося бути господинею? Івано-Франківську, зупинися, що ж ти робиш?

Окрема тема, звісно, – люди. Незнайомі чоловіки міняють свій маршрут, щоб донести твою сумку до готелю, радіоведучі обіймають до і після ефіру, а з громадськими активістами за три дні, проведені разом, прощаєшся зі сльозами на очах.

Тут тепло, як у вусі, і затишно, як у рукавичці. Навіть у мокро-сльотаву лютневу погоду. Бо погода, і пора року, зрештою, не відіграють жодної ролі.

Франківськ можна прикладати до рани. Як подорожник. І рана гоїться. От у мене спина не боліла ні разу.

А кажуть, любов не лікує.

Тут вона розлита в повітрі – до своєї справи, до міста, до традицій, до землі, до мистецтва. Вона багатолика. І щоразу повертається до тебе новим, але однаково усміхненим обличчям.

Якщо вам здається, що бак енергії на нулі – кидайте свої колотнецькі міста, сідайте у потяг, і їдьте до Івано-Франківська. І мене прихопіть із собою.


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 03.06.2018 09:23