Таємниці щасливого шлюбу: історія кохання тривалістю 67 років

У Миколи та Анни Пинди з села Підмихайля, Калуського району - троє доньок, дев’ятеро онуків та 13 правнуків. А ще — дуже багато любові!

..На подвір’ї ошатної господи мене зустрічає жвавий дід Микола. Невже йому 92 роки? А на вигляд не більше як 70! Дідусь підбігає, вітається та запрошує оглянути "виставку” своєї Аннички. У кімнаті, що стареньким за спальню й вітальню, на ліжку на білосніжних подушках милують око вишиті гладдю квіти. На "виставці" нас чекає авторка, святково одягнена, привітна пані Анна, їй —  88, пише газета "Експрес". 

За мить пара вже ставить на стіл печиво і чай.  

"Як не скуштуєш, то про свою любов не розкажемо", —  жартують, тримаючись за руки.

Милуюся ними й сльозу нишком витираю: такої любові тепер майже не зустріти, тим паче в селах, де важка щоденна праця часто притуплює почуття.  

"Я навіть не думала за Миколу виходити, —  підморгує бабця. —  Але він мені голову "замакітрив" на все життя! Я зустрічалася з його родичем, весілля не хотіла, хоча мені вже 21 рік був. Для села —  це солідний дівочий вік. Микола ж, як мене побачив, одразу став говорити, що мій хлопець несерйозний, що з ним зустрічатися не варто. Я йому повірила... Микола тоді з фронту повернувся, поважний такий, ще й красивий, і на баяні грав".  

Наміри парубка були серйозні. В Анну він закохався з першого погляду, а за тиждень старостів прислав. Весілля справили велике: понад сто людей гуляло.  

"Ми жили в любові та злагоді, —  продовжує дід Микола. —  Хоча важко працювали, я —  експедитором на продуктовій базі, Анничка —  в колгоспі. Уявіть лише: вона мусила кількамісячну доньку Марію у кошик брати, на спині в поле нести, бо не було з ким залишити. Але я дружину шкодував, коли в неї роботи багато було, то я вставав о п'ятій ранку, йшов замість неї у поле робити. Анничка мені їсти варила та по господарству поралася".  

Згодом у подружжя на світ з’явилися ще доньки Ольга й Магдалина.   

"Такі красуні народжуюся лише з великої любові", —  показує фото дід Микола.

Запитую, чи не шкодує, що нема в нього сина.

"Є аж троє! —  віджартовується. —  Кожен зять —  то син, хіба не знаєш? А ще онуки —  мої квіточки, а правнуки —  зірочки, найменшому недавно лише рік виповнився. Усі живуть недалеко, часто провідують".  

"Невже за 67 років шлюбу не сварилися? Нізащо не повірю!",—  намагаюся викликати на відвертість поважне подружжя. 

"Та всяке було, —  навперебій мовлять Микола з Анною. —  Суперечки, сварки, непорозуміння. Але... вдень посварилися, уночі помирилися, і на ранок вже й не згадуємо про жодні суперечки. На те ми чоловік і жінка, аби сваритися, миритися, любитися".  

До речі, в родині ніколи не було ревнощів. Хоча дід Микола все життя по весіллях грав, бабця Анна —  хвацька танцюристка, і з нею багато чоловіків мали за честь танцювати. Донині вони разом на концерти сільські ходять, навіть у райцентр їздять, бо музику й танці люблять. Удома часто співають, особливо, коли рідні приїздять.  

Донька Марія додає, що її батьки ще й добрі господарі: мають чималенький город, ще донедавна годували корів, свиней, курей, кролів, індиків. Анна  навчила доньок, онучок та правнучок вишивати, пекти короваї, варити родинну страву: "засипану" капусту з пшоном та м’ясом. А ще бабця Анна ходить благословляти та випроводжати з батьками до шлюбу молоді пари. Завжди бажає їм, аби прожили щасливе й довге спільне життя, як вона з Миколою. І знаєте: ще жодна пара, яку вона благословила, не розлучилася!

Сабіна Ружицька, для газети Експрес