Тарас Прохасько: Актуальна єрархія
Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохаська на Збручі.
Ще з підліткових років моєю улюбленою розвагою було вгадування і вигадування комплексних портретів – включно з психологічними, фізіологічними, родинними, професійними, біографічними, інтелектуальними характеристиками – випадкових незнайомих людей, які на якийсь короткий час потрапляли у поле спостереження. Від кількох секунд до кількох годин. Оскільки в таких випадках доводиться користуватися тільки відкритими даними, то кілька годин – краще. Хоча кілька разів мені вдавалося отримати сигарети, паленку або кусень домашньої їжі за прогнози на майбутнє особам, безслівний контакт з якими укладався у пів години.
Цього разу було надто довго, десять годин у нічному поїзді. Мені вони не сказали жодного слова, але того, що було видним і чутним, вистачило, щоби почувати себе таким, який знає забагато.
Тато, мама і дитина між чотирма і п'ятьма роками. Дитина мила, артистична, не травмована, але розпущена і підозріває батьків у тому, що вони роблять їй щось зле. На постелене татом ліжко вилазить у сандаликах, спеціально взятих до поїзда. Їдуть з Києва. Були в зоопарку, тато водив. Зупинялися у родички, хоч наступного разу будуть думати про щось інше, бо вона, коли її запитали, чи добре буде заночувати ще через місяць, сказала, що не знає, як то має бути. Мама жінки не даремно радила, що краще знайти якийсь дешевий готель, десь за дві тисячі, бо цій (яка не дуже рада, яка робить ласку, яка давала паскудну їду, в якої не дуже чисто) і так завезли подарунків, в тому числі дорожезну горілку, більше як на тисячу.
Вони – галичани з вищою освітою, мешкають у славнозвісному місті, звідти вже і її батьки. Вона працює на якійсь державній службі або у поважній фірмі, бо в їхньому приміщенні недавно встановили термінал. Він має якийсь химерний графік, дивлячись на руки і рухи, скорше в ресторані, а не в охороні чи на автобусі. Він добрий. Він, правдоподібно, одружений з багатшою і активнішою, в кожному разі за нею – потужна родина. Вона зі всіма – навіть зі своєю бабцею – говорить про все, що стається. Він натомість має брата, з якого дозволяє підсміюватися (і сам, забувшись, підсміюється), хоч той сидить з дитиною, поки батьки на роботі. Дитину під подушкою вже чекає подарунок від Миколая, вони знають, що косметика. Попри це, через десять днів знову буде подарунок: від діда Мороза.
Крім того, що вони переодягаються в поїзді, грають на мудрезних смартфонах у ігри з кульками, потребують купити справжні подорожні валізи, мама користується рано кремом нівея, ходить на фітнес, тато не затято покурює найлегший вінстон, я вже вимушений знати імена найближчих родичів, номер квартири, імена дітей подружок, яким через цих подружок треба передати подарунки, і безліч всього іншого. Загалом їм наразі незле, хоч видно, що він старається у розмові підтримувати теми, цікаві їй. Жодної випадкової думки. Ні одної неужиткової фрази, яка би виходила за рамки сценарію. З потенційних цікавинок хіба таке: зубна щітка і паста ховаються у бічну кишеню торби без футляра, але і не у торбинці; мама везла з собою багато всіляких ліків, але не було від температури, коли дівчинка видалася їй гарячою, то прикладали намочений рушник; у Києві купили кілька київських тортів, які не знати, кому дати, бо вони з огидним маслом, якщо це масло; дівчинка, упавши на підлогу від мами, переконувала батьків, що це падала не вона, а тато з верхньої полиці; мама, говорячи зі своєю мамою, перебільшувала час свого неспання через дитину, яка впала власне тоді, коли мама спала; дівчинка цілий ранок говорила про те, що вночі у поїзді щось свистіло їй над вухом, а батьки, переконуючи її, що щось приснилося, не могли здогадатися, що якийсь час дійсно свистів телефон тата, коли той кудись забивав якісь кульки… Сподіваюся, що найбільшою несподіванкою може бути ще якесь дуже спеціальне і зворушливе хобі тата. Стабільний низ середнього класу. Мені далеко до такого соціального рівня.
І все ж я не по-християнськи почувався поруч з ними аристократом, якого неприємно обтяжує вимушена можливість зближення з такими типами. Справа в тому, що вони, маючи бездоганну галицьку вимову, говорили попросту бридко. Цей тип мовлення у моїй ієрархічній класовій градації стоїть далеко нижче від української російської, яка не може стати хоч трохи подібною на українську. Це якийсь повний шмельц. За загалом убогого лексикону вісімдесят відсотків озвученого трималося на кільканадцяти словах – вопше, тоже, получається, кажеться, говоря, подаркі, готовка, успівати, возможність, стóїть… Цього досить, щоби не хотіти мати з цим прошарком нічого спільного. Зрештою, вони не почуваються самотньо, я їм нічим не можу зарадити, а мені цілком вистачає близькості з тими, хто говорить добре і цікаво.
