Тарас Прохасько: Горе переможцям

Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохасько на Збручі.

Чверть століття тому роздуми і розмови про майбутню Україну були наповнені такими ентузіазмом і ейфорією, що тепер навіть учасникам і свідкам тогочасних подій важко згадати себе тодішнього, не кажучи вже про те, щоби якось зуміти пояснити той стан і відчуття молодшим. Тоді здавалося, що після мучівних десятиліть радянської деструкції починається конструктивне відродження у всіх галузях діяльності. Зародковій українській пропаганді вдалося створити міф про багатющий шмат радянської території, переповнений успадкованими скарбами – потужними виробництвами, невичерпними ресурсами, освіченою і натхненною людністю, величною історичною спадщиною і дивовижно прекрасною і багатою землею. Поступово все більше цих незаперечних фактів виявилося або самообманом, або тільки потенціалом, яким ще потрібно було вміти і хотіти розпорядитися так, щоби розвивати, а не вбити. Наступні десятиліття – попри всі позитивні зміни, викликані передовсім вивільненням усіх сил і процесів після радянської закритості і скутості – стали переважно затяжним періодом розтрачання, виснаження й деґрадації. Тобто, розвитку, який є пристосуванням до умов, а не створенням умов для розвитку, відмиранням багатьох ознак, які здаються надто складними у спрощеному до виживання бутті.

І якщо є сфери, в яких можливо не тільки надолужити втрачене, але й здобути щось новостворене, то це не стосується вирішального стратегічного багатства – так званої природи або природних ресурсів. Всі ці десятиліття в Україні вибудовувалася така система, де нищення природи перетворилося на фундамент її життєдіяльності. Незважаючи на те, що символічним початком нової України стала велетенська екологічна катастрофа, яка не тільки знищила значну частину середовища з населенням включно, але й досі залишається головним нашим внеском у історію і реалії Європи. Великий натяк не став уроком. Екологічне мислення, екологічна свідомість – як можна було сподіватися – не прижилися на жодному рівні. Безповоротне знищення природного середовища, яке знаходить безліч виправдань, далі залишається найвидимішою ознакою України.

Серед перших українських міфів був і такий, який оповідав про, скажімо, Східні Карпати як про останній великий натуральний ареал у знищеній цивілізацією Європі. Це була наша гордість, що ми такі неторкані і дбайливі. Цей міф, однак, привів тільки до одного – бажання цією неторканістю скористатися на повну силу. Тобто, по-нашому, торкнутися неторканості, зачерпнути максимально з того, що Бог дав, розтринькати дароване. Індивідуалізм, який переміг потугу радянського колективного, виявився не менш нищівним у своїй сукупності множини дрібних точкових руйнівних дій, які зливаються у щільні мертві плями. Дуже скоро виявилося, що для того, щоби побачити збережене і примножене природне середовище, треба вишукувати якісь останні таємні марґінальні закутки. Або простіше – поїхати у вже давно завойовані цивілізацією країни старої Європи.

А мрія про те, щоби показувати свою природу спраглим справжності європейцям, отримуючи за це казкові прибутки, обернулася на щось цілком протилежне. Був час, коли я вважав, що у тотальному вирубуванні карпатських лісів може критися щось дуже позитивне. Я думав, що безлісі карпатські гори можуть отримати шанс перечекати часи нашого дикунства. Що – заки виростуть нові дерева – на кілька десятиліть Карпати можуть втратити свою автентичну привабливість. Це – думав я – мало би спинити на якийсь час розвиток масової туристичної індустрії. Мав надію, що через кілька десятиліть екологічні методи господарювання на землі, доведеній до руїни, мали би стати чимось зрозумілим і загальноприйнятим. А тоді вже можна було би подумати про туристику іншої якості – делікатну, моральну, корисну всім учасникам гри.

Тепер бачу, що помилявся. Відсутність лісу не є стримом для тих, хто переповнює собою Карпати. А це переповнення не стає стримом брутальним і захланним волелюбним господарям карпатського краю. Тому ще багато років ерозія і деґрадація будуть тривати, поширюючись на такі глибинні речі, як підземні води, ландшафти і рельєфи, людські душі. До непридатності цієї землі до нічого іншого, крім неторканого дикунства.

Тарас Прохасько, для Zбруч