Тарас Прохасько: І душу, і тіло таки поклали

news-image: Тарас Прохасько: І душу, і тіло таки поклали
Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохаська на Збручі.

Тепер, коли минуло тридцять років, коли от-от буде тридцять моїм дітям, мені дивно, дивлячись на двадцятилітніх, повірити у то, якими двадцятилітніми були ми, студенти університету, яким залишалося кілька років до того, щоби відбулася Україна. Днями я знайшов кілька своїх записів з того часу. Один з них був дуже доречним: уже тепер потрібно записувати історію цього руху, бо дуже скоро вона перетвориться на спогади, з яких неможливо буде витягнути чогось, потрібного для аналізу, який міг би пригодитися у недалекому майбутньому.

Справді залишилися тільки спогади, які не заповнюють – як залитий бетон на якомусь поверсі – усю конструкцію емоційної еволюції історії молодої країни. Залишаються страшенні пустки у цьому безцінному знанні. Пустки такого діаметру, що теперішньому критичному поглядові на стан суспільності і держави переважно здається, що того поверху ніколи і не було.

Але я пам'ятаю, що було в останній рік вісімдесятих і у дев'яностому. Час тоді працював інтенсивніше, ніж у лагерній приповідці «годзадва». Пам'ятаю, як студенти відрізнялися у своїх намірах від решти інертного народу, але пам'ятаю також те, як мало було таких, які намагалися зробити із студентів власне тих, які би відрізнялися від інертних.

Коли двадцятирічні прийшли на другий курс університету після двох років армії, куди були забрані після курсу першого. У тій армії вони побачили, як страшно-жорстоко умирає від розкладу дракон. Їх потім називали університетські парторги деструктивним елементом, але парторги і комсомольці брехали, як завжди. Зустріч із справжньою деструкцією налаштувала тих малих якраз на відданість побудові здорових конструкцій. Це дивовижно, скільки тоді вони всього встигали. Вони добре вчилися, вони читали, пили, закохувалися, дружили, досліджували, спортувалися, вони писали і грали. Вони думали про майбутню вільну Україну, але не забували будувати її через малі речі – виборювання вільного справжнього університету.

Пам'ятаю різні емоційні сцени, не пам'ятаючи, як до того дійшло. 1988-го демобілізовані сержанти відмовилися від військової кафедри. Якими смішними були університетські полковники. Потім перші студентські страйки на факультеті у старому корпусі. Як ми стоїмо під стінами у коридорах-казематах і, мов приречені до розстрілу, співаємо січових пісень. Як вилазимо на слизьку дахівку і збиваємо з будівлі арматурну ілюмінацію «слава кпсс» із багатьма помальованими фарбою жарівками.

Роздуми, наради у різних місцях (найліпше було у «Лисі Микиті»), дискусії зі старими політв'язнями, загальні страйки (інертні їдуть додому), виїзди на Турківщину, відбір делегації до Литви, продумування тактики і стратегії, відчуття відповідальності і азарт безкарності водночас. Вагони до Києва, укомплектовані винятково своїми самохотниками. Розгони, переслідування, арешти, агітація у ситуаціях, коли довкола усі проти тебе. Хлопці і дівчата, які долучаються назавжди. Комсомольські комбінатори, які пропонують співпрацю на ґрунті компромісу. Групові сповіді і причастя перед найризикованішими акціями. Аналіз ситуації і студіювання документів визвольного руху двадцятого століття.

І Болонські ідеї. Був момент, коли Львівський університет у цьому сенсі досяг більшого, ніж є тепер. Пам'ятаю, як витіснили ідеологічні предмети, як вибороли свободу відвідування, як досягли права екстериторіальності. Як близько були до реального договору між викладачами і слухачами. Як, врешті-решт, вперше обирали ректора. І яким був урок такої демократії, коли студентське представництво не дослухалося до висновків спеціальної експертної групи, яка зустрічалася на співбесідах зі всіма кандидатами на це становисько.

Зрештою, як молода держава сама раптом стала такою, що почала обмежувати свободу своїх двадцятилітніх. І все одно я пам'ятаю, що саме то покоління, яке робило колись такі речі, залишається безсумнівною старою гвардією країни. Йому не потрібно жодних аргументів. І їх ніщо не зможе збити. Навіть якби виявилося, що ця країна є помилкою.

Збруч


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 19.01.2020 17:44




загрузка...