Тарас Прохасько: Розмови про Ерос і Танатос


Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохаська на Збручі.

Тарас Прохасько. Письменник-мольфар, філософ із Франківська, ботанік з карпатських полонин. Тільки він може про високе без пафосу і просто про складне. Настільки егоцентричний у своїй творчості, що стає універсальним у власній інтимності. Дуже схожий на власні тексти – такий же простий і прозорий. Не намагається справити враження, але водночас неймовірно уважний до ближнього. Геть позбавлений суєтності. Повільний і могутній, як течія великих рік. Біля нього ваша власна суєта опадає, немов листя восени. Він... як там було в «Мертвого півня»… «його неможливо не любити», його хочеться слухати й конспектувати, слухати й конспектувати…

МАМА

«У життєвого успіху – материнське обличчя», – стверджують послідовники терапевтичного методу сімейних розстановок.

З власного досвіду знаю – найвизначальнішою є вчасна сепарація. Я невчасно сепарований.

Ще одна дуже важлива річ – у моєму житті сталося так, що певний час ми з мамою помінялись ролями. Я був ще дитиною, коли мені випало багато в чому опікуватися мамою. Маю підозру, це ще один із різновидів залежності. [Берт Геллінґер застерігає «не бути мамою для своєї мами»].

Мені тоді було років десять, і так триває досі, особливо тепер, з наростанням маминої безпомічності. Правдоподібно, своїм опікуванням я культивую мамину залежність від себе, хоча тепер це стає все більш і більш природним, з огляду на її вік. Часто ненавиджу в собі моменти, коли починаю її виховувати – намагаюся пояснити, що треба не так, а так…

Вся оця радянська повоєнна інтелігенція – шістдесятники, сімдесятники – витворили цілий епос. Спершу поезія, пісні, а потім з’явилась і проза – образ старенької мами, яка самотньо живе у селі, сидить і чекає, коли син нарешті загляне, коли його постать замайорить на дорозі. Сини теж страждали від того, що не можуть приїхати, потому приїжджали, набирали якоїсь бульби чи грушок, але так і не встигали перед смертю з мамою побачитись. Патова ситуація, де всі страждають, постійно відчувають провину, але так і не можуть налагодити контакту.

ТАТО

Якщо посилатись на стародавній уклад про те, що мама – це матерія, а тато – дух, то я справді вкорінений більше у мамин світ, тому що так склалося з різних причин. Зрештою, ми з братом народились у домі мами, тато був «приймаком». Весь наш світ був наповнений речами, родичами і – не скажу що культом, бо це не культ – матерією минулого мами і її родини. А татів світ був наче мрія, як ідея довершеного світу…

Тато більше як міф?

Мама – також міф. Мама – міф цієї землі, а тато – міф вітру, етеру, Духа Святого. Тобто все відбувалося на тверді мами, але над цією твердю світила звізда тата. Що тут важливіше, що реальніше: то, на чому ти стоїш – чи то, що світить зверху?...

Тато – це дуже багато знань і вмінь, певний ідеал для мене. Це то, чого я ніколи не досягну, вияв тих властивостей і здатностей, якими ніколи не зможу оволодіти. Мирюся з тим чи ні, чи хочу того досягнути, то вже інша справа. Я просто знаю, що тато – це світло іншого світу, іншого підходу до життя.

Він мав якусь вільність, легкість, вдатність. Йому все було легко, він дуже швидко схоплював ситуації, людей, дуже легко міг панувати над ситуацією. Підозрюю, тато був інакшим, аніж я тепер собі уявляю, але важливим є оте сяйво. Я не ідеалізую його, розумію, наскільки він давав мені неймовірну свободу, але й був авторитарним у певних речах.

Мені було двадцять сім, коли тато помер. Тобто я вже був дорослим. Відбулося ще одне етапне вивільнення – з одного боку, я дуже багато втратив, втратив орієнтир, з іншого, розумію, що натомість отримав багато самостійності.

ЛІТЕРАТУРА

Головною мотивацією почати писати було відчуття, що випаровується якась певна форма буття, і, як мені здавалося, тільки у спосіб літературний можна зробити її «висушку», «випарку», екстракцію. Розумів, що такого явища, такого феномену вже ніколи не буде. Бо є речі циклічні, що повторюються з покоління в покоління, а є неповторні. З точки зору культури чи літератури, всі речі, притаманні тій чи іншій епосі, неповторні. Саме цим відрізняється культура від міфу: міф повторюється, тобто є колом, циклом – все однакове під сонцем, нічого нового не буде, а культура якраз призначена на те, щоб відчути неповторні нюанси одного і того самого.

Ми всі народжуємося, кохаємося, вмираємо – «закони біосу однакові для всіх», як казав Антонич. Але культура якраз призначена для того, щоб побачити, як же воно було, наприклад, між двома Світовими війнами. Тепер не тільки я, а навіть мої діти згадують трудні реалії 90-х років – для них то вже байка, яку можна переповідати. Мене колись вразила одна старша пані, яка дуже хотіла розповісти, як все колись було на її вулиці – яка там була молочниця (продавчиня молока). І я раптом зрозумів, що вже доріс до часу, коли маю подбати про свої спогади, тому що вони такі ж цінні – я теж пам’ятаю свій молочний магазин чи, наприклад, передплатні видання. Адже тепер вони – феномен історичний. Отут, де ми сидимо (улюблена кав’ярня Тараса у Франківську по вул. Курбаса), можна було оформити передплату на багатотомні видання – це ж ціле культурне явище. Баланс між однаковим і тим, що передає запах чи відтінок часу, і є, як на мене, література…

СМЕРТЬ

Смерть не страшна, бо це частина циклу…

Я смерті не боюся тому, що багато разів її бачив, бачив, як зі смертю найважливіших для мене людей щоразу наступає кінець світу. Кінець якогось світу. Великий світ складається з багатьох менших світів, і коли якийсь з них гине, то весь світ міняє конфіґурацію. Я був шокований, коли помер мій дідо (це була моя перша серйозна зустріч зі смертю). І все відбулося якось так дуже файно, лагідно, природно. А на якийсь там третій чи четвертий день всі, хто зібралися в тій хаті, – оце я тепер згадую, як з якоїсь книги Буття, що таки на четвертий – ми почали сміятися, жартувати, торкатися один одного, вже не «відморожено». Більше того, коли дідо помер, і ми викинули його ліки й різні засоби (він останні роки дуже хворів), я зрозумів, наскільки чиясь смерть може спростити буття інших. Настає формальне полегшення, бо не треба вже з усіма цими засобами співіснувати. І це дивовижно вміщається у сфері любові: і жах, і страх, і полегшення, і спрощення. Любов від цього нікуди не зникає, але і світ не завалюється. Ми дали собі раду того разу і давали надалі, бо потому були ще серйозніші, з точки зору структурування родинного життя, смерті. І вони минули. Тому я не боюся, що моя смерть спричинить якісь такі «катаклізми» (сміється). [оцінює власну смерть з перспективи сприйняття її ближніми, тобто більше піклується про їхні переживання, аніж про власні].

Я довго думав про те, що є моїм найбільшим страхом, і зрозумів, що то страх переляку – страх самого страху. Але нам дано витримати стільки, скільки дано. І я знаю – якими б не були болісними страждання, вони тривають тільки доти, доки ти можеш їх терпіти. Біль закінчується – от що є дуже важливим. У той чи інший спосіб – або людина відходить, або біль переходить...

НАЙБЛИЖЧЕ ДО СМЕРТІ

Не було так званого кіна, в якому за секунду пролітає все життя (сміється). Але був момент, коли панцерники (танки) їхали один напроти одного, а я чомусь пробігав між ними. Дотепер дуже вдячний офіцерові, який просто вихопив мене з-поміж них.

А ще було – якось на березі нічної ріки я лишив двох своїх малих дітей, а сам пішов купатися і сказав їм посидіти хвильку. І тут раптом зрозумів, що – холєра! – після повеней все в ріці змінилося і якась течія тягне мене в невідому нору. Я подумав: «Боже, вони там залишилися на березі без мене». А їм було 3-4 роки. Хоча розумів, що нічого б не сталося – діти почали б кричати, хтось би прийшов, через добу-дві водолази знайшли б моє тіло (сміється). Але коли мене затягнуло в нору, я зрозумів, що з неї треба вибратися, бо діти на березі самі. Цей випадок був страшенно яскравою зустріччю з очевидністю – постійною присутністю смерті.

Тепер, гуляючи з малою дитиною у візочку містом (у Тараса нещодавно народився син Лука), розумію, наскільки кожна ситуація таїть у собі фатальне: моменту не допильнуєш, і все – кінець. Намагаюся прорахувати всі сценарії, наприклад, ніколи не переходжу вулиці, поки машини повністю не зупиняться. Але все одно є безліч варіантів поганого розвитку ситуації. І просто неможливо все контролювати.

ШКІДЛИВІ ЗВИЧКИ

В мене є найшкідливіша з усіх можливих звичка – куріння. Для мене воно дуже важливе. Мені подобається курити. Я почуваю себе невпевнено, коли не можу курити. Підозрюю, що це, можливо, така собі ширма, за яку я ховаюся – ширма дорослості чи мужності…

Порівняно з іншими, я почав курити пізно – після армії. При тому, що армію перейшов у чудесних для куріння умовах – багато днів безперервно був на самоті, незалежний від начальства чи розпорядку дня. Служив на так званих автономних радіосеансах, жив у танку – тільки ліс і етер – і підтримував радіозв’язок. Це було переплетення фізичного з нефізичним, ефірного з технічним. Армія як така була абсолютно відсутня: я добами лежав у панцернику на канапі і – о! – там курити було б дуже файно, особливо коли холодно, взимку. Але якось я то все пройшов без папіросів, а потім чомусь почав.

Мені цей процес дуже подобається. Кілька разів пробував відмовитися, на короткий час це вдавалося, але по тому я собі думав «а чому ні?». Ветеринар, яка опікувалася нашим псом, казала, що курять доти, доки можуть. І згадую свого геніального викладача, який казав, що «я волію мати хворі легені, аніж хвору психіку». Знаю, що то зайве, знаю, що від цього можна відмовитися, знаю, що зможу собі дати з цим раду і кинути. Але нащо маю робити над собою таке насильство, навіть якщо мені від цього буде краще? Наразі мені з цим добре.

Займаюся такою діяльністю, яка не є роботою (сміється) – я думаю. А це не вкладається в нормальні чи дитячі уявлення про працю. Можливо, тому хочеться щось робити. Тобто куриво – це імітація роботи, якийсь рух.

Часто курю, коли пишу. Може, це певний бар’єр чи самозахист… не знаю… а може, просто дуже-дуже глибока травма. Колись я дуже потерпав від татового куріння, мав хворі легені, а тато курив, особливо в авті, коли ми їздили разом. Досі спогади різних людей, які потрапляли до кабінету тата на заводі, починаються з того, що там було страшенно накурено. Мене це мучило, мені це дуже не подобалося.

Можливо, куріння – спосіб встановити з татом контакт?

Можливо… Я думав: «Боже, ніколи в житті зі мною такого не станеться». Але потім сталося… [“те, що ми заперечуємо, нас поневолює, а що приймаємо – звільняє”].

У мене ще багато всяких химерних невротичних звичок, наприклад, мені дуже йдеться про чисті поверхні. Мене денервує, коли забагато речей, особливо закладені всяким різним столи. Мої столи мають бути порожні. Я милуюся естетикою хаосу чужих письменницьких столів, мені подобаються столи з історією, з архівами й артефактами. Але в якийсь момент стало важко витримувати багато речей. Можливо, я відчув, що не можу цілковито контролювати мій світ і ліпше відмовитися від того, чого контролювати не можеш, аніж постійно переживати невдалі спроби гіперконтролю?

То, власне, мій бзік полягає в чистих горизонтальних поверхнях. Коли все поховано по шафах, шухлядах, тоді в порядку – я накопичую, нічого не викидаю, але воно не має бути під руками. Речі – це підмога пам'яті, вони є одними з найефективніших образотворчих об’єктів. Ми можемо забути чиїсь риси обличчя, забути, що відбувалося, хто що говорив, хто як рухався – можемо забути безліч відчуттів, але побачити предмет, який був там, у тій ситуації, чи пов'язаний з тою людиною…і якщо пірнути в цей предмет, почати розмотувати всі нитки, то є шанс від предмета отримати «опорний рух» – відштовхнутися, піти у «підводне плавання» і згадати все. Тому я архівую предмети, але тримаю їх подалі від очей.

Ще один мій гріх – я все відкладаю. Маю певний обов’язок написати про своє минуле, опанувати його, реставрувати чи реанімувати. Але я це відкладаю, відкладаю, думаю, що про все напишу, коли буду в кращій «пірнальній» формі. Підозрюю, що все може скінчитися тим, що так ніколи цього і не зроблю. Все думатиму, що завтра буду в ліпшій формі. А в якомусь «сьогодні» просто перестану бути, і «завтра» не настане (сміється).

СТОСУНКИ ЗІ СОБОЮ

З дитинства знаю, що не «красавчик»…[shabby chic є фірмовим стилем Прохаська]

З досвіду знаю, що ніколи не брав «красавчіством», і тому давно перестав цим перейматися, ще в підлітковому віці. У мене нема художньо-естетичних переживань стосовно мого відображення (сміється). Знаю, що це – я, що воно більше чи менше подібне на то, яким я є.

Колись, коли чув свій голос на магнітофоні, здавалося – це просто щось неймовірне, що то хтось чужий. А по тому зрозумів, що саме це і є той чистий, позбавлений власного уявлення про себе образ мене. Я такий, як собі здаюся, і такий, як мене сприймають, і такий, яким би хотів бути. Я цілком приймаю, що передовсім є таким, яким мене бачать люди. Знаю про страшенну відмінність власної версії життя і того, що розповідають інші про тебе. Бачу, наскільки це різне, наскільки протилежними є погляди різних людей на одно і то саме. Вся ця теорія свідка, коли розказуєш про те, що бачив, і це було ось так, а хтось розказує про то саме, але зовсім інакше…

Розуміння цього знімає будь-які питання щодо того, як виглядати, як себе вести. Я не боюся, що можу десь комусь видатися безмежно нудним, чи негарним, чи ще якимось…. бо я справді буваю нудним і негарним (сміється).

СТОСУНКИ З ВЛАСНИМИ ТЕКСТАМИ

До своїх написаних текстів я ніякого стосунку вже не маю. Вони живуть самі по собі, як народжена тобою дитина – вона вже має своє життя, і в те, як її сприймають інші, неможливо втрутитися.

Власне, така специфіка письменницького ремесла – твої тексти стають, у певному сенсі, позачасовими й існують поза тобою. Тому я ніколи не закохувався в кінозірок – знав, що вони недосяжні, і я не маю на це ніякого впливу. Так само спокійно ставлюся до того, що написав.

Страшенно тішуся, коли будь-що, мною написане або зроблене, стає імпульсом до народження чогось нового в комусь іншому. Мені страшенно подобається, коли хтось хоче зробити артбук, виставу чи кіно з моїх текстів. І не тому, що йдеться про мене і мою творчість, а просто мені подобається, коли життя породжує життя. Розумію, що це вже зовсім інше життя. І якщо в цьому іншому житті щось, зроблене мною, послужило поштовхом, то це дуже файно. Хай собі множиться! Тому я ніколи не перечитую, не редагую, не авторизую ніяких інтерв'ю, фотографій, бо знаю, що це вже творчість іншої людини.

Мені або буває соромно – як я міг щось таке примітивне і наївне написати, або навпаки – переживаю дивовижне потрясіння: невже з мене могло вилізти щось таке файне? Часом, коли вип’єш забагато вина, все видається страшенно зворушливим – певний спосіб пиття вина має здатність «розмєкшувати», як би сказали гуцули. Людина стає «міконька», очі – на мокрому місці (сміється).

ПОБАЖАННЯ

Жити уважно, прислухатися до всього, вдивлятися в кожен момент, щоб якомога більше бачити, усвідомлювати і тоді вже реагувати. Вважати на то, що довкола, і вчитись любити те, що є. Як казав один мафіозі із серіалу про «руску» мафію в Німеччині: «Wir sind nur die Gäste in diesem Land», – що означає «ми тільки гості в цій країні» (сміється). Не довкола нас обертається світ – ми лише його частинка. Важливо відчути себе цією частинкою, і тоді буття стає співбуттям…

Збруч