Тарас Прохасько: Стисла лекція польською

news-image: Тарас Прохасько: Стисла лекція польською
Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохаська на Збручі.

Дорота, Йоланта, Малгожата, Вероніка, Беата, Йоанна… Всього їх було вісім, але ці імена звучали як таємні паролі до якогось зовсім іншого світу. З ними був ще один хлопець і два професори, чиїх імен не вдалося запам'ятати на всі наступні роки власне через зосередженості на тих паролях. Група студентів-ботаніків з двома викладачами вперше приїхала на польову літню практику до Львівського університету. Їх цікавила Чорногора. Керівником практики був наш львівський викладач, молодий і вишуканий найкращий флорист у Львові. Я був студентом, який і працював лаборантом на кафедрі, і робив курсову наукову роботу під керівництвом флориста. Тому я став помічником на цій химерній практиці.

Тоді, влітку 1990 року, Україна була прекрасна. І ми з керівником почували себе її коханцями. Головною ідеєю кожного вчинку було те, що завжди властиве грузинам, – зробити так, щоби закохати кожного у своє кохання. Ми були одержимі всеохопним наміром викликати любов до України. І почували себе місіонерами, яким належиться це зробити через себе. І заради Дороти, Беати, Йолки, Вероніки… Якщо цією любов'ю не запліднити, то принаймні заразити. Аби з нею було прегарно, а без України тоскно.

Два тижні ми жили на географічному стаціонарі на 14 кілометрі в Арджелюджі. Щодня ходили на хребет або через Пожижевську, або попри Несамовите. Ми мали збирати гербарій, але польки відмовилися. Вони знали, що тут територія заповідника. Це стало моїм першим європейським уроком. Хоч я і знав, що червонокнижної генціани на цих субальпійських луках цілі плантації, але рацію порядку визнав. Натомість всі вони тішилися, що нема ніяких маршрутних стежок, з яких не дозволено сходити, і можна бігати похилими полонинами, торкаючись тільки триколірної тверді стопами, коли все тіло перебуває у справжньому небі.

Другим уроком була культура споживання їжі. Після армійських казарм, після гуртожитських студентських їдалень і товариських прийнять це виглядало якось нереально. Кожного ранку – сніданок довкола спільного столу. Добра запарена кава, складні канапки, обрус, серветки, справжні попільнички. Розповіді про сни, узгодження денного плану. Їхні професори поруч, але – оскільки ми господарі – студенти все вирішують безпосередньо з нами. Обід ми їли десь у горах, сухий пайок і джерельна вода. Одного разу біля Несамовитого. Почалася  страшна буря, бо ми намовили дівчат збурити воду в озері, знаючи, що після цього воно буде їх переслідувати ціле життя. Ми мали для них рибні консерви. По одній на кожного, нам такого не передбачалося. Ми стояли колом, накрившись цератами. Відкривали ножем консерви і передавали усім туристичні вилки. Тоді ми з керівником об'їлися того вишуканого радянського продукту. Бо і Дорота, і Йоланта, і Йоланта, і всі залишили по пів своєї консерви для нас. А ввечір, вже як темніло, сходилися на вечерю. Кожна одягала якусь суконку. Ми їли якісь овочі, до яких було багато шампану і чоколяди. Ще у Львові дівчата зауважили, що ці дві речі панують у порожніх загалом продуктових крамницях, і їхня вартість – якщо зважати на студентські добові – є кумедною. Тож привезли зі собою багато ящиків і одного і другого.

Потім ми купалися у бездоганно чистому на тому рівні Пруті, багато говорили і співали української. Купаючись, ми з керівником намагалися виглядати – знову ж заради України – якнайкраще: напружували різні групи худих м'язів, довго плили під водою, відважно і обачно скакали з каменів у спочатку зелене, а згодом цілком чорне плесо. Хоч більше потрясіння пережили саме ми. Якісь урочі ночі. Не одне літо ми бували на практиці з нашими студентами, але такого ніколи не було. Усі польки у оповідях виявилися неймовірно родинними і домашніми. При тому, що були цілком самостійними і вільнодумними. Всі їхні історії були про тата, про маму, про діда і бабцю, про братів і сестер, про рідний дім і приятелів дитинства, навіть про інтимні переживання віри і церкви.

Епогеєм була ніч найбільшого зближення, коли любов до України було остаточно утверджено. Нас залишилося четверо: керівник, дві польки і я. Нічна Чорногора ідеально утримувала класистичну тріаду єдності часу, місця і дії. До світанку залишалося дві години. І тоді виникла ідея вибігти на Говерлу, щоби сонце зійшло не на сході, а над нею. Ми би встигли, ще раніше виявилося, що всі четверо дуже добре бігали горами. Раптом студентки згадали, що вони  у цьому краї перебувають під опікою своїх професорів. Посеред ночі зайшли до кімнати викладачів і запитали, чи можна швиденько піти з  українськими провідниками на Говерлу. Професори спокійно ствердили, що звісно ні, хіба хтось з них збереться і буде супроводжувати. Дівчата вернулися і сказали, що, на жаль, нікуди не підуть. І це мене захопило.

Анджей Стасюк каже, що людині після сороківки іноді буває важко визначити, що було насправді, а що наснилося. А я після п'ятдесятки думаю, що як би не було, добре, що щось таке було. І є.

Збруч


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 25.06.2019 22:22




загрузка...