Тарас Прохасько: Тіло землі
Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохаська на Збручі.
Пані Гіба, приятелька моєї бабці, була надзвичайно артистичною. Незважаючи на чудесний голос і велике вміння його по-різному змінювати, її міміка і пластика були такими виразними, як у зірок німого кіно. Головним ефектом було вирахуване до мілісекунд завмирання міни чи цілої постави так, щоби найважливіші фраґменти водночас і зафіксувалися, і не порушили враження природного руху. Ми знали, що саме завдяки цьому талантові вона, граючи у бріджа, вигравала у віленських єпископів і уникала арештів ґестапо, коли займалася ризикованою спекуляцією за німців.
Дивися сюди! – закричала пані Гіба, різко зупинившись на гірській дорозі і вказуючи на лиця кількох людей, які чекали автобуса. А тепер – туди! І тицьнула пальцем на далеку гору, буки на якій здавалися однорідним зеленим шумовинням. Ті, що стояли на зупинці, також спочатку переглянулися, а тоді озирнулися, шукаючи поглядом того, що би мало бути ззаду. А пані Гіба вже йшла далі. Ми з братом рушили за нею, бо мали її відпровадити аж до літниська. Вже зовсім спокійно, ніби жодної драматичної сцени і не було, пані Гіба пояснила, що для того, аби мати здорові очі (а в кого здорові очі, то й здорова голова), треба постійно виконувати таку просту вправу – різко змінювати глибину погляду. Дивитися раз в далечінь, а потім на щось близьке і дрібне. Це тоді, коли не маєш можливості хоч якось змінити рівень точки зору, – додала вона.
Того літа я зробив свої перші фотографії – чорно-білі, з поганою чіткістю, ще й надруковані обернено, як у дзеркалі, погані фотографії. Але для мене вони стали одкровенням, зафіксованим одкровенням, до якого можна повертатися, не гублячи просвітління, а викликаючи його ще і ще. Усі вони були зроблені з всіляких високих місць. Я вилізав на більші і менші дерева, на дах хати, на вершок гори. І фотографував те, що було безпосередньо під, і те, що було на обрії. Вийшов зовсім інший світ, який завжди є тоді, коли його не бачиш, паралельна реальність. І нема нічого кращого, як зважати на її існування і намагатися якнайчастіше заглянути у ту правду, без якої твоя правда лиш на правду подібна. Як та дитяча гра, коли пливеш у якійсь воді, зануривши око наполовину, одночасно дивлячись над і під тонкою плівкою поверхні, бачачи і її теж.
Просторова уява – це талант, який є доволі рідкісним. Тому так важливо зміщувати візир. Висота – найкращий спосіб розширення рамки. Навіть тоді, коли йдеться про кілька метрів, про кількадесят сантиметрів. Їдучи у високому автобусі, переживаєш ландшафти, недосяжні із седану. Своє місто я по-справжньому охопив аж тоді, коли до тисяч проходів усіма закапелками, накладань їх на мапи і макети, вилізання на найвищі дахи і вежі додався годинний політ на спортивному літачку. А усю велич карпатського лісу увібрав тоді, коли поклав щоку на землю, роздивляючись макроструктури кількамісячних сіянців ялиць поміж велетенських пучків моху і лишайників.
Недаремно навіть військові біноклі мають здатність показувати світ з обох боків.
У літаках я завжди намагаюся сидіти біля вікна. Хоча би заради того, щоби бачити зворотний бік суцільних хмар. Погляди із літака, починаючи з того моменту, коли він лишень піднімається над деревами довкола літовища, належать до моїх найцінніших колекцій. Таким чином я бачив гіперреалістичний Крим у тому місці, де два моря ледве відділені одне від одного, довгу лінію ризького узбережжя, де сосни залишають голим піскам лише малесеньку смужку, свій старий львівський університет, на ланцах біля якого сиділи, мабуть, мої друзі, блискучі на сонці пожмакані сірі Альпи, виноградники Франції і дрібні острови Греції, Дунай і Дніпро, роздвоєну галузку Бистриць, квадратоване море світел Ню-Йорка, блискучо-сиве Середземне море, червоні горби Туреччини, кукурудзяні поля навколо Любляни, водяні жили між дахівкою Венеції і присипані снігом помежені ще у середньовіччі поля задовго до Праги. Ця візія втягує, як найкращий детектив. А одного разу я летів вночі над Делятином. І знав, що там внизу, на ковдрі у саду перед лісом, можу бути я, котрий дивиться на не засліплене світлами зоряне небо і бачить маленькі крапки літаків, які регулярно літають цим коридором.
Коли ми з братом були малі, то уявляли собі, що рай – це летюче дуже високо ліжко із цілою купою найкращих книжок. Можна лежати, читати про те, що бачили інші люди, і самому дивитися на землю, регулюючи силою бажання висоту, не опускаючись до неприємних деталей.
