Тарас Прохасько: Триматися за спеку

news-image: Тарас Прохасько: Триматися за спеку
Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохаська на Збручі.

Треба було якоїсь константи для порівняння, щоби зрозуміти, що відбувається цього літа. Літо ще тільки починається, а вже вповні. І виразно проявляються  – як білі сліди прикритості на тлі наразі почервонілої шкіри – найголовніші тенденції співжиття із саме цим літом.

Передовсім – керований хаос. Практика теорії хаосу, який вичислюється тільки щоденним спостереженням за турбулентністю системи, яка не може не бути тою самою системою, хоч у неї додано елемент броунівського руху, є головною ознакою останніх тижнів. Керований хаос виконує роль димової завіси і газової атаки одночасно. Ніхто не може встигнути за хвилями інформації, нових персоналій, цитат, висловлювань. Вібруючи разом із хаотичними рекомбінаціями дійсності, яка обертається невловимим потоком висловлювань, дуже важко відчути епіцентр хвилювання. Те, що має відбутися під прикриттям ширми хаотичних повідомлень.

Другою важливою тенденцією є втома переважної більшості від тривалої патетичної парадигми неперервної боротьби. Боротьби, яка ще і ще раз закликає до жертовності і напруженості, яка заперечує дрібні радості і насолоди ще за власного життя, переносячи їх у кращому разі на майбутнє дітей і внуків.

І тут настає конкретне літо. Таке, що більше нічого попри нього взагалі не мало би числитися. Хоч і з ним є кілька проблем. Скажімо, як поводитися із такою стихією як спека. Протистояти їй, потерпати, у спротиві, чи розчинитися у ній настільки, щоби навіть охолодженої води не конечно потребувати. Або такий нюанс, що коротка пам'ять накладена на погодинний доступний прогноз синоптиків, цілком позбавляє реальної пам'яті про досвід минулих спек, виокремлюючи теперішню до чогось такого, чого ще ніколи не було.

Але ж було і не таке. Навіть за нашого життя, за найновішу новітню історію. І цілком може бути, що свідомість низки попередніх спек має шанс стати тією непорушною величиною, з якою легко пережити найкерованіший хаос. Попросту зважати на фенологію, на неповторність повторюваного і сталість неповторного.   Пригадати собі, як легко може бути завдяки спеці. Бо вона стає найголовнішим станом, найсуттєвішою подією і вона веде, вона диктує.  Нема потреби, ані спроможності навіть думати, бо тіло і мозок настільки втягнуті у цілковите забезпечення сонячного світла, що всі інші потреби і захцянки стають несуттєвими.

Спека – це те, що призупиняє хаос, хай і керований. І ще простіший від морозу шлях до просвітлення.

Колись ми з досить ще малими дітьми всіли до поїзда, який багато годин їхав до Ужгорода. Перед тим залізний поїзд цілий день простояв на сонці. У нас того літа було понад тридцять градусів (в Ужгороді досягало п'ятдесяти). Фіранок у вагоні не було. Вікна не відчинялися. Спочатку було майже як у сауні, бо сухий жар. Але дуже скоро випари і потоки поту з усього у всіх спричинили перехід до бані по-чорному. Мокрі пекучі тропіки. Дивно, що тут ніхто не вмирає, сказав один син, адже всім здається, що таке неможливо пережити. Може, сказав другий, справа в тому, що перед справжньою смертю ніколи не виникає відчуття, що можеш чогось такого не пережити, а коли здається, що от-от помреш, то це переживання життя, а не підступи до смерті? Може, чаю – сказав один. І коли до купе зайшла така саме перегріта провідниця і запропонувала не дуже охолодженого пива або якоїсь газбульки, другий дуже лаконічно попросив чотири шклянки чаю, гарячого і моцного. Ми пили той чай і все більше зливалися із спекою, перестаючи бути мучівними і неприємними одне для другого. Потім все ж розкрутили щілину у вікні, лежали на мокрих верхніх дерматинових полиця, дивилися на освітлені місяцем околиці  найгарнішого в Україні залізничного маршруту і вдихали еліксири перестояних на сонці трав, квітів, ялівців і ягід.

А от іншого разу знову була спека, вже якогось іншого літа, хоч це не має особливого значення. І знову було стало, хаос завмер, літо було твердю…    

(Бабця розказувала, що у Забайкаллі, на висланні, де континентальне літо пече на сорок з чимось, буряти ходили в цей час у кожухах, вбраних навиворіт. А тато, який був там підлітком, розповідав такий віц: горілку? шклянками? без запивки і закуски? у таку спеку? на сонці? залюбки!

Збруч


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 13.06.2019 21:52