Василь Карп’юк про видавництво «Diskursus», нові книжки та молитви

news-image: Василь Карп’юк про видавництво «Diskursus», нові книжки та молитви
Він дебютував 2010-го збіркою новел «Мотлох». Наступного — в рамках Форуму видавців у Львові презентував другу книжку віршів — «BRUSTURY», де «європейське дихання Карп’юка напоєне й підсилене екстрактом брустурської хвої, гонором його лерінської вдачі».

Сьогодні Василь Карп’юк є «вільним поетом» — 3 лютого звільнився «за власним бажанням» з обласного радіо за незгоду з політикою влади. Та попри все він точно знає, що має багато друзів і робитиме те саме, що робив дотепер. Ми розмовляємо з Василем про видавництво «Diskursus», про нові книжки і неперебутні цінності.

- Василю, розкажи про видавництво. Воно розпочало свою діяльність із проекту «Станіславський феномен», зорганізованого разом із гуртом «Кораллі». Проект став відомим по всій Україні і відкрив нові імена...

— Літературна агенція «Diskursus» — як ми назвали її з другом Ярославом Голодюком — у нас виникла в 2012 році, спершу як ідея, а в 2013-му ми зайнялися технічними моментами і вже за той рік — нині минулий — видали близько десяти книжок. Мета агенції — робити високоякісну цікаву українську друковану книжку, бо нині ніби все доступне в інтернеті. Тому книжка друкована мусить бути зроблена  якнайкраще. Над цим ми і працюємо. Чому в нас літературна агенція? Бо ми не лише видаємо, а й намагаємося робити промоцію, тобто організовуємо не тільки презентації, а й інтерв’ю з авторами і рецензії. Ми користуємося послугами різних друкарень, переважно львівських.

- Перелічіть кілька найцікавіших видавничих новинок.

— Перша книжка, котру ми видали, — це «Квіткова антологія». То антологія української поезії про квіти, далі було перевидання книжки Богдани Матіяш «Розмови з Богом»,  вийшла антологія «Франківськ — місто янголів», повне зібрання творів Андрія Жураківського «Стенання плечима». А ще — дві книжки молодих поетес: львівської Сусанни Барабанової — «Втекла» та київської іванни Кобєлєвої — «Не плач, Марі», роман Ольги Деркачової «Крамниця щастя», літературні казки Австрії і Німеччини, цю книгу уклали Ольга Деркачова і Соломія Ушневич, та й інші.

- А як ви добираєте те, що хочете видати?

— Буває по-різному. Декотрі книжки, як-от про Франківськ, я сам добирав і впорядковував, Богдані Матіяш ми запропонували видатися у нас, бо є попит і запит, твори Андрія Жураківського я кілька років упорядковував, звертався до різних видавництв — безрезультатно, і врешті-решт довелося самому це зробити.

- Відкрити видавництво. Для цього потрібен певний капітал. Як ви на це зважились?

— Зважились, бо все це наразі живе на ентузіазмі. Ми платимо тільки за друк, а іншу підготовчу редакторську роботу робимо самі. Ярослав і його дружина верстають та редагують, інші друзі допомагають із дизайном. Тобто є коло молодих людей. Ми отримуємо щось тоді, коли з’являється якийсь заробіток, але поки що маємо тільки витрати. Наприклад, витрати на друк книжки Андрія Жураківського профінансувала міська рада, але грошей ми ще не отримали.

Ти сказав, що ви продукуєте також і критичні статті. У вашій агенції є експертне коло чи як це відбувається? Бо ж сьогодні існує досить доброякісне навкололітературне середовище, в котрому часто критики та письменники — не просто знайомі, а й добрі друзі. Ще частіше письменник сам є критиком.

— Є багато знайомих по всій Україні, через участь у літературних фестивалях і конкурсах. Як це практично нині відбувається? Ти часто просто даруєш книжку і когось це зворушує, то він і пише. Буває, просимо написати статтю когось із знаних критиків. Бо ж в Україні є і видання, котрі платять гонорари. Я сам багато пишу, і ці гроші з гонорарів ідуть на фінансування видавництва.

Що у планах вашої агенції? Кого б ти особисто хотів надрукувати?

— На цей рік у нас заплановано кілька нових проектів. Зокрема, це буде серія «Свіжа проза», де вже є чотири книжки і вони перебувають на різних етапах. Це будуть окремі книжки більш і менш відомих авторів. Наприклад, тут вийдуть Олег Криштопа, київський прозаїк Олег Шинкаренко, а ще франківські молоді автори Оксана Борис зі збіркою своїх оповідань та письменник і архітектор Максим Гах, котрий живе у Львові.

- Василю, чи вистачає тобі часу на власну творчість? Твою першу збірку презентували 2010-го. А що пишеш сьогодні?

— Можу сказати, що пишу і вірші, і прозу, бо приходять тексти. Назбирується на книжку.

- Ти хотів би видати книжку у своєму видавництві?

— Думаю, тут якось не випадає. Та я б хотів видати збірку есеїв, отих своїх колонок з гуцульським колоритом. Можливо, щось з’явиться під кінець року. ідея є, та вона може минути. і збірку віршів можу підготувати, та наразі чекаю пропозиції від видавництваѕ

- Нині це  рідкість, коли видавництва полюють за письменником, а не навпаки. Має бути щось особливе...

— Так, а якщо це не особливе, то чи є сенс видавати?

- Тебе називають наймолодшим представником «гуцульської школи». Є така насправді? І кого ти туди зачислюєш?

— Немає такої.

- Добре. А коли хтось із відомих літературознавців так висловиться і поняття це стане загальновживаним, то у чиїй компанії, скажімо так, ти б хотів бути?

— В цій компанії є багато імен. Починаючи здалеку, назву Петра Шекерика-Доникового, до речі, в мене є ідея перекласти його роман на сучасну українську мову. Це буде переклад зі збереженням частково гуцульської лексики. ідеєю я поділився із Василем Герасим’юком і він підтримав. Ми дійшли до того, що він писатиме передмову і починатиметься вона приблизно так: «Цей роман варто перекласти на всі європейські мовиѕ Почнемо з української». Бо для мене це найвизначніший роман, який я читав.

- Обргунтуй — чому?

— Може, то мені так. Просто там збережено унікальний світ, дуже добра мова, написано роман не етнографічно, як, може, комусь здається, як той самий Коцюбинський писав, скажімо. Автор написав максимально реалістично про світ і події, котрі нам сьогодні можуть видаватися нереальними, його треба читати, і я б хотів, аби цей роман був прочитаним завдяки перекладу з гуцульської на українську. Він пише про 37-40-ві роки, у 1940 році його засудили і вислали, сліди загубилися. Я думав, що міг би перекласти сам, але потім подумав, що є людина, котра зробить це краще. Найімовірніше, перекладатиме поет Мирослав Лаюк із села Смодни на Косівщині, він закінчує «Києво-Могилянку», він прекрасний філолог і цікавий поет. Знає і контекст, і мову, і реалії. Ця робота, безумовно, не буде дуже швидкою, це може забрати рік-три, але це варте того, аби зробити максимально добре. Це такий проект на майбутнє...

- Ми почали з того, в чиїй компанії тобі хотілося б бути...

— Так-так, Параска Плитка-Горицвіт, маємо ідею щось зробити, видати її, остання її книжка виходила в Косові. Онуфрій Манчук, теж є такий письменник, я вже не згадаю багато про нього. Він написав книжку «Жєб’євські новелі» — короткі і страшенно цікаві історії, написані діалектом. Далі потужний пласт поетів — Тарас Мельничук, найкращий поет у світі Василь Герасим’юк, іван Малкович, іван Андрусяк, Василь Шкурган, іван Бойчук, Дмитро Арсенич, Микола Близнюк, Богдан Радиш-Маринюк. Ще, напевно, є чимало, та не всіх можу знати. Є прекрасний прозаїк — Василь Портяк. Погано, що ви не чули. Він із Кривопілля на Верховинщині, автор сценарію до фільмів «Вишневі ночі», «Нескорений» та ще кількох і автор лише двох книжок, друга з котрих називалася «У снігах» і вийшла десь у 2000-х. Я маю ідею видати всі його новели, це варто робити, бо його ставлять в один ряд із Тютюнником. Книжки «У снігах» у книгарнях, гадаю, вже нема, але її можна знайти відсканованою в мережі. і я всім раджу прочитати. З молодих — Мирослав Лаюк.

- А дівчат нема в цій компанії «гуцульських» письменників?

— Є і дівчата. Скажімо, з’явилася молода авторка з Верховинщини — Люба-Параскевія Стринадюк. Нині вона навчається у Львові і готує до видання книжку у видавництві «Піраміда» під назвою «У нас в гуцулів».

- Василю, розкажи, що заклали тобі батьки? Ти народився у славетних Брустурах. Ще один знаний гуцульський поет Шевченківський лауреат Петро Мідянка вдало підмітив, що ти — не той традиційний гуцул на конику з бочівками на знаменитих іграшках із сиру, а поет зовсім-зовсім сучасний, з міксом гуцульської говірки й молодіжного сленру.

— Мені важко аналізувати. Я лише знаю, що навчився змалку жити, бути, читати, передати все те, переказати. Але чи все вдасться? У моїй родині не було різьбярів. Але ж талановито жилиѕ Є у мене така тема нині — «Бути і набуватися». Слово «набуватися» є лише в гуцулів, планую про це написати, вже кілька років готуюся. Набуватися — це, власне, є свято. Але ж разом із тим є слово «набуток», «набутися» — це не просто бути, а бути сповна, тобто щонайвищою мірою. От як іде людина повільно, прогулюється, то їй кажуть у нас «Що ти йдеш так, з набутком?». На Гуцульщині проживається життя зі смаком, зі спробою вловити у всьому смак, без поспіху. Звісно, можна поспішати, але коли побачу, скажімо, соковите яблуко, то мушу зірвати його, з’їсти смачно, відпочити, відчути, подивитися на красу, знайти час — набутися. А тоді вже знову поспішати. Знайти час на цей набуток у щоденному поспішанні. Отак у нас живуть.

- Читала колись, що ти перекладав тексти рокових груп із російської, що малюєш...

— Раніше перекладав, коли мав вісімнадцять, тепер уже ні, але та філософія для мене була достатньо цікавою. Ну як слова Цоя: «Ты должен быть сильным, иначе зачем тебе быть». Або «як сховатися від дощу, коли він всередині». Просто тоді, у своїх 18, бачив цікаве мислення у тих текстах, влучне і красиве. Що ж до малювання, то нині малюю графіку. Я вступав на філологію і на декоративно-прикладне, вступив і туди, і туди одночасно. На «державне» вступити не вдалося, тому вчився заочно, бо треба було вертатися додому і працювати з татом, щоб заробити на навчання. Власне, через це я вибрав філологію, бо подумав, що оте моє писання потребує більше вдосконалення, а малювати зможу і так, самотужки. Мені хотілося розвинути літературний бік. На щастя, в Івано-Франківську я знайшов те, чого потребував, — прекрасне середовище передовсім.

- А як батьки сприймають твоє писання?

— По-різному. Щось подобається більше, щось менше. Якісь речі, котрі найменше їм подобалися, тепер мені також видаються такими, котрі, може, не варто було б і друкувати...

- А «Піар в гуцульській церкві» батьки читали? Хвилювалися?

— Читали. Батьки хвилюються і просять не влізати в політику. Та я ж лише відстоюю людські цінності.

- Що ж робитимеш далі, після вимушеного звільнення?

- Є такий французький священик Жак Філіп. Він каже, щоб аж надто не покладатися на себе, бо то смішно. Можна собі запланувати все і чекати, що станеться за тим планом. Але раптом щось піде не так, і що робити? А коли покладатися на Бога, на Боже милосердя, то все буде добре. Мої заощадження чи набутки полягають у чесності із самим собою. І нині вже є багато друзів, і люди стали добрішими...

- А чи можу я запитати про твої стосунки з Господом?

— Вони чесні. І думаю, що ходити до церкви треба максимально часто. Я телебачення майже не дивлюся тепер, та якось кілька років тому бачив передачу, де священик відповідав на запитання людей. Є ж така потреба. Було й таке: «Чи варто ходити до церкви, якщо можна молитися вдома?». Священик відповів: удома молитися треба завжди, це безумовно, але цінною є спільна молитва.

- Ти займаєшся видавничою справою, багато читаєш своїх сучасників. А що є на твоїй книжковій полиці у ці дні?

— Я читаю небагато. Мені здається, треба було б більше. У мене трапляються часто перечитування. Ну от Василь Герасим’юк — завжди до нього повертаюся. А потім ще якось, на щастя, щодня трапляється багато різних добрих книжок.

Галичина


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 15.02.2014 06:18