Видавництво – щоб пропагувати свої ідеї

news-image: Видавництво – щоб пропагувати свої ідеї
Минулого року одному з найкультовіших українських видавництв, створених в незалежній Україні, – «Лілеї-НВ» – виповнилося 20 років. Напевно, літературне явище «Станіславський феномен» великою мірою завдячує «Лілеї» своїм опубліченням. Адже саме директор видавництва Василь Іваночко вирішив робити книжки якнайкраще і видавати відповідних авторів. Тому й почав з «Перверзії» Юрія Андруховича.

Там-таки, вийшовши із самвидаву, виходив журнал «Четвер». «Острів КРК», «Подвійний Леон» і «Воццек» Іздрика знову ж «лілеївська» продукція, не кажучи про «ФМ Галичину» і «Порт Франківськ» Прохаська, до впорядкування яких долучався сам видавець. Серед авторів видавництва також Юрко Покальчук, Ігор Римарук, Петро Мідянка, Олег Лишега, Галина Петросаняк, Василь Кожелянко, пише Збруч

В якийсь час «Лілея-НВ» трохи відійшла від художньої літератури і зайнялася краєзнавчою. Але нині знову з’являються нові цікаві проекти. Тобто, є про що поговорити. Про це ми й спілкуємося з директором «Лілеї-НВ» Василем Іваночком.

– Пане Василю, яким Ви хотіли бути у дитинстві? Чого Ви хотіли досягти, що зробити? І коли, з чого почалося втілення цих планів, мрій, ідей?

– В дитинстві я мріяв бути художником. Не знаю чому, але уявляв, що ходжу по горах з етюдником. Та, на жаль, дитяча мрія так і залишилася мрією. Я все думав: от ще трошки позаймають цим видавництвом, плюну на це все і буду займатися своїми хобі в задоволення. Проте ту суму грошей, яку я хотів заробити, щоб себе вільно чути, в моєму розумінні, то… навіть не знаю, як пояснити, хто винен. Напевне, як кажуть, поганому танцюристу… А так насправді, то не встиг я прилаштуватися до долара по п’ять, як він вже вісім, не встиг до вісім – взагалі війна. Тобто, не в нашій країні, напевне. Але не зважаючи ні на що, я поки що ще не загубив свою мрію.

–  Все ще ідете до неї?

– Сподіваюся, так. Зараз такий час дивний: за що не візьмешся, таке враження, що кругом непочатий край роботи, чистий лист. Що ми жили ці 25 років, що не жили… І ніби гордість груди розпирає за те, що маємо свою країну, нехай там обшматовану, в стані війни, але поки що ще її маємо. Поки що мрії якось більше – не знаю, як це правильно сказати – у військово-економічному напрямку. Я так думаю, що ще не скоро буду малювати. Свою мрію, бодай частково, я втілюю в своєму видавництві в дизайні книжок чи в підході до дизайну. Тобто, намагаюсь якось тримати загальний естетичний смак, рівень. Бодай щоб мені не було соромно за те, що я видаю.

– А як почалося видавництво «Лілея-НВ»?

– З «Пласту». Тобто, з мого пластового гуртка хлопці закінчували навчання у вузах і мали би розійтися по світі. Щоби якось зберегти середовище, корисність нашого франківського «Пласту», ми вирішили об’єднатися в якесь фінансове товариство, щоб допомогти дати собі раду і, якщо ще вдасться, тим, хто навколо нас. Фірму ми зареєстрували пізніше, а спочатку думали, чим би займатися. Шарпалися у різних напрямках, а потім зупинились і подивились, де ми можемо бути найбільш корисні для нашої організації, в першу чергу, а потім вже для нас самих. Знайшли два напрямки: туристичне спорядження і видавництво. Туристичне спорядження, тому що 75% успіху будь-якої мандрівки залежить від хорошого спорядження. А видавництво – щоб пропагувати свої ідеї. Після детальніших роздумувань вирішили, що спорядження можна купити будь-яке: «натівське», іноземне і виконувати своє завдання, а от нашу ідею ніхто за нас штовхати не буде і її ніде не візьмеш. Через то зупинилися на видавництві і вперто рухалися у цьому напрямку.

Щодо назви «Лілея» – це скаутський знак всього світу, і ми її взяли у однойменного тернопільського видавництва, оскільки у нас самих видавничого досвіду не було. Я подумав, хто серед пластунів займається книговиданням і зразу згадав про Мирослава Павловського, який був на той час станичним станиці «Тернопіль» і заснував приватне видавництво. Оскільки я його добре знав по «Пласту», то приїхав, розказав нашу ідею. Так автоматично ми стали працівниками тернопільської «Лілеї», а коли набрались трошки досвіду, то Мирослав допоміг зареєструвати наше видавництво «Лілея-НВ». Та ж сама «Лілея», але з приставкою «НВ», бо мій гурток пластовий називався «Нічні волоцюги». Отак виникло у далекому 1995-му році (13 жовтня) таке видавництво.

– Яка була перша книжка?

– Оскільки я говорив, що ми намагалися зробити пластове видавництво, то перша більш-менш серйозна книжка – це була Бориса Савчука «Український "Пласт"».

– А потім було багато найкращої української художньої літератури...

– Дякую-дякую за комплімент. Тут все просто: рік ми позаймалися пластовою літературою, почали серйозніше виходити на видавничий ринок пропагування літератури. Побачили, що я вже неодноразово говорив, що в принципі, державу Україну ніхто не пропагує. Тоді зрозуміли, наскільки бідний ринок художньої української літератури. А оскільки світ рухається за схемою: спочатку йде поет, а потім років за десять-двадцять ідуть клерки, які б’ють себе в груди і кажуть, що це їхні ідеї, і пробують втілювати їх в життя. Отже, ми прийшли до висновку, що треба займатись пропагуванням не тільки пластової ідеї, а взагалі української ідеї як такої. І вирішили займатись художньою літературою більш-менш серйозно, наскільки це нам вдавалось. Тут нам шалено пощастило, що ми з Івано-Франківська. Слава Богу, що браку авторів у Франківську не було. Тут були, на нашу думку, кращі автори України. В інших містах, може, вони теж є, але ними не настільки серйозно хтось займався. Зрештою, мені пощастило, що першу свою книжку з художньої літератури, яку я видав, – це «Перверзію» Юрія Андруховича. Він наш співмешканець, гордість нашого міста. Ну, і пішло-поїхало, я почав серйозно вникати в цей ринок, цікавитись, і так до сьогодні.

 

– Наскільки складно чи легко було взяти і видати таку книжку? Домовитись з автором і так далі? Ви шукали Юрія Андруховича, намагались на вулицях вистежити, чи він сам приніс рукопис і ходив, питався, чи вже прочитали його?

– Це було в далекому 1996-му. Якщо ти цікавився, що ж відбувається в художній літературі, то не міг не стикнутися з Андруховичем. Я з ним познайомився дякуючи спільним друзям. На той час він свою «Перверзію» давав у декілька видавництв, а вони щось тягнули з виданням. Я коли починав займатися видавництвом, думав, що ми маємо зробити це якнайкраще в Європі. На той час ще не було багато приватних друкарень, ринок взагалі був нерозвинутий. Я для дизайну цієї книжки запросив свою колишню одногрупницю Олену Рубановську. Після того, як вона запропонувала чи не найкращий на той час дизайн, я подивися, що видрукувати, як я хочу, в Україні на той час неможливо. Щоб це був якийсь прорив, то я видрукував її в Польщі, в Варшаві. На той час у нас був фактично безвізовий режим: я сідав у Франківську на автобус «Івано-Франківськ – Варшава». Тут також мушу визнати, що користався своїми пластовими зв’язками. Оскільки в Польщі є багато серйозних пластунів, я зразу з ними сконтактував, вони мене зустріли у Варшаві, вивчили це питання, завели до директорів друкарень, які могли би з нами плідно працювати. Це були друкарні Варшави і Кракова, друкувались і там, і там. Почали ми з Варшави, до якої привезли плівки, і з якої привезли «Перверзію» – першу книжку художньої літератури.

 

Я пам’ятаю момент реакції Андруховича на цю книжку. Звичайно, він з нами дуже тісно співпрацював, допомагав, підказував щодо верстки, правок літературних. Але я так думаю, що він до кінця не вірив, що ми зможемо це зробити. Коли ми привезли книжки, і я подарував йому перші екземпляри, думаю, що він був задоволений і гордий цією продукцією. Тоді ми дуже швидко здобули собі славу, почали їздити по всій Україні з презентаціями, шукали інших цікавих авторів. Ось так ми зробили свої перші кроки. З одного боку, тоді було легше це робити, бо ринку як такого просто не було. Я мріяв про те, що в Україні буде конкуренція доброї сучасної літератури. Я думав, що це не моя тема, що моє завдання, як завжди, започаткувати, загітувати, збурити суспільство, щоб воно потребувало, вимагало, адже у нас стільки цікавих людей… І що я позаймаюсь цим декілька років і прийду назад до своєї теми. Але, на жаль, хоча в Україні в різний час працювало зо два десятки видавництв є у цьому напрямку, але їх можливості не відповідають потребам нашої держави. Знову ж таки, попри всі ці декоративні намагання дати нам якісь пільги чи ще щось, серйозно цим, на жаль, ніхто не займається. Точно так само, як «Пластом». Через то ми в такому стані, економічному, я маю на увазі.

– Ще кілька слів скажіть про Вашого багаторічного редактора Ярослава Довгана, який якоюсь мірою є обличчям видавництва. Тобто його редаґування (вимовляю це слово так, якби він це зробив) упізнаване. Як почалася ця співпраця і коли саме?

– Ярослав Довган – це вже легенда «Лілеї»… Він працює в «Лілеї» понад сімнадцять років –поважний період. До пана Ярослава у мене було декілька літературних редакторів, не буду нічого говорити, але в силу певних обставин щось мене не влаштовувало. От є таке у мене, не можу це ніяк пояснити. Коли ж зустрівся з Довганом і він почав правити книжки, тут чи то спорідненість душі, чи його серйозний підхід до своєї роботи, на мене вплинуло, але загалом я задоволений нашою співпрацею. Звичайно, що є моменти (та в кожному колективі є якісь моменти), але я вважаю, що Довган – достойний працівник «Лілеї-НВ», і я радий, що ми знайшлися.

– Ще про інших людей, які причетні до творення видавництва…

– Та що буду говорити – це ж природно, що кожен адміністратор намагається зібрати максимально корисних людей собі в колектив. Людей, з якими йому буде комфортно. Людей, я впевнений, підбирають під себе. Не кажу, що у мене такий монолітний колектив від дня заснування. Ми переживали різні ситуації. Природно, адже я не думаю, що у Франківську є багато фірм, яким понад 20 років. Намагаюсь брати людей, які готові фахово виконувати свою роботу. Звичайно, я готовий відстоювати своїх людей. Хоча виникають якісь виробничі питання час від часу. Це природно, адже ми живемо, рухаємось.

З Іздриком у мене також був довгий момент співпраці. У видавництві має бути якийсь паровозик, чи прізвище, чи особа, хто би був прапором видавництва, який би тягнув все це… До якогось часу це був Андрухович, пізніше я взяв собі на прапор Іздрика. Дуже цікавий інтелектуал, з ним приємно працювати. Ми з ним більше співпрацювали навколо журналу «Четвер». Він побудував схему співпраці з авторами журналу так, що його просто закидували текстами. Він там відшукував родзинки, ми робили бібліотеку журналу «Четвер» (придумав був таку тему), паралельно він впливав на дизайн. Якийсь час на моє прохання він робив дизайн обкладинок, дизайн версток. Я думаю, у нас була цікава співпраця. Кожен має свій характер, от у Рубановської якщо хороший настрій – вона за день могла зробити зо дві-три обкладинки. Але потім, навіть якщо примусити її переробити на бажання автора ту чи іншу роботу, то не завжди вдавалося, могла з тиждень мучитися. Навпаки – ось такі миттєві варіанти, такий експромт, а-ля пріма, чи як це у художників, етюди – мені подобалися. З Іздриком трохи складніше, він кожен проект переживав, виношував, він дизайном книжки займався десь місяць. Ми потім все одно приходили до якогось кінцевого варіанту, який влаштовував і мене, і його, звичайно. Але це не було так легко – Іздрик вникав в текст, думав, шукав. Тобто, у нього інакший підхід до справи – я би сказав, фундаментальний,  може, місцями тяжкий. Але не менш цікавий.

 

– І, напевно, Ваш найбільш постійний автор – Тарас Прохасько.

– Пізніше я мусив знайти собі іншого паровозика. Я фактично змусив Прохаська бути своїм паровозиком. Тарас (як його тоді називали – мандрівний філософ) з’являвся на наших презентаціях, щось балакав, його виступи на наших презентаціях були змістовні, цікаві. Тобто, як особистість він був дуже цікавий, і я його все ж таки переконав (так я думаю), щоби він став письменником. Тарас погодився. Думаю, що це незле загалом для країни.

– От нещодавно перечитував Ваше інтерв’ю 2010-го року. Ви там згадуєте про книжку Прохаська «Люна», на той час це було вже 5 років з моменту, як видрукували обкладинку. Все ще працюєте над нею?

– Тарас – специфічний чоловік, це в нього не забереш. Я як працюю: зробив обкладинку (точніше, Олена Рубановська зробила, а я видрукував декілька років тому, і вона чемно лежить на складі). Якщо Тарас все ж таки виконає нашу домовленість, то це буде дуже позитивно. Я намагався робити все, щоби стимулювати Тараса до написання чергового роману чи просто чергової книжки. Якщо Тарасові не йшло, чи він з якихось причин не міг виконати це, то я фактично сам за нього робив книжки, визбирував якісь колонки по різних газетах, збирав це до купи, подавав Тарасові, узгоджував з ним. Ось так от з’являлися його оці книжки, які Довган називає метеликами. Але я думаю, що якщо не було би цих книжок, то не було би і «НепрОстих». А вони – це гордість «Лілеї», чи гордість країни, я би так сказав.

– Я б сказав, що ті книжки теж є важливим для літераторів, для молодшого покоління точно. Вони їх шукають, читають… Ці книжки не є такими, які вийшли і відійшли, вони з тих, які лишаються: і «ФМ Галичина», і «Порт Франківськ».

– Я також сподіваюсь, що вони ще довгий час будуть актуальними, впізнаваними, що будуть надихати молоде покоління до чогось серйозного, до роздумів, до пошуків, до якоїсь своєї літератури. Так само і для Тараса, я думаю, це були якісь етапи. В Тараса потенціал серйозний, і він ще неодноразово нас здивує.

– Після десятка років художньої літератури почалася епопея краєзнавчої, так? Це справді можна назвати епопеєю, адже десятки книг і активна громадська діяльність у організації «Моє місто».

– Був такий період, толком не пам’ятаю, хто найбільше спричинився до цього… Були мої друзі, які говорили, що патріотизм починається з твого міста – міста, де ти живеш. Для цього треба видати низку елементарних книжок краєзнавчої тематики про своє місто. Час від часу мені гостріше ставали на мозоль, часом скромніше, і попит був на таку літературу. Тодішня моя працівниця Алла Журава говорила, що справді бракує в книгарні, було би здорово щось таке перевидати. Я не сподівався, що це набере таких масштабів, думав, що треба просто перевидати три-п’ять книжечок якихось старих авторів – Баронча чи Шарловського, які були доступні окремим людям, бо були німецькою чи польською мовами. Загалом, містяни наші, на жаль, були позбавлені прочитання бодай тої історії, яку нам залишили наші попередники.  Тоді, щоб це зробити більш-менш добре, я вирішив створити якесь товариство, яке могло б адекватно відгукнутися на тодішню потребу часу. Згадав, що у мене є товариш колекціонер Зеновій Жеребецький. Я його знав, оскільки збирав марки і монети ще з дитинства, збирав україністику – все, що пов’язано з нашою державою. Навіть в радянські часи – марки, що були пов’язані з Україною, чи якісь знамениті люди Радянського Союзу, які були українцями. А Жеребецький має найбільшу колекцію поштівок про Івано-Франківськ, з півтора тисячі на той час видів міста часів австрійського і польського міжвоєнного періоду. Я, звичайно, його загітував до співпраці. Хоча він неодноразово сам зголошувався, що було б добре, якби можна було якось реалізувати його надбання – щоб вони не були тільки його скарбом, а щоби стали скарбом громадськості.

 

А щоби надати нашому об’єднанню статусності, щоб не було соромно за якість, я тоді шукав наукового реактора, який би міг фахово підійти до справи. І вісім з копійками років тому, знову ж таки дякуючи «Пласту», запросив зробити це молодого тоді і амбітного Івана Монолатія. Іван не міг не погодитися, оскільки я був комендантом його таборів. Я тут просто позловживав. І Іван, звичайно, погодився, а безпосереднім поштовхом був Іван Бондарев, який тоді підготував декілька проектів. Перший – Грабовича. Колись пан Грабовецький вважав, що це втрачений для нас автор. Іван десь по архівах повишукував старі номери колишніх газет ще міжвоєнного чи австрійського періоду – вже не пам’ятаю, де Грабович друкувався окремими колонками. Зібрав все до купи і дав першого історика нашому місту – 1847 року. Пізніше Іван свою книжку написав. І так пішло-поїхало.

 

Тобто, видавши декілька книжок, так як ми мріяли, подивилися, що ми влізли в якусь невідому знову сферу, знов чисте поле і непочатий край роботи. Знову почали вишукувати, що ж такого цікавого видавалося, хто зараз пише на цю тематику і так далі. Помаленьку сформувалось ціле товариство – хтось приходив, хтось відходив, але згодом нас залишилося дев’ять членів, які пропрацювали понад вісім років в цій галузі, і ми лишили вже понад 40 книжок нашого доробку. Насправді я не думав, що буду активним краєзнавцем, це просто стихія. Так само, як було з «Пластом», з видавництвом. Тобто, я би ніколи не сказав колись в дитинстві, що буду видавцем чи пластуном. Просто так сталося. З одного боку, думаю, що це був дуже добре прожитий час. У нас і зараз є ціла низка проектів в серії «Моє місто», але з іншого боку, мені трошки шкода, що поринувши туди, зробив це за рахунок, я би так сказав, основної теми – художньої літератури. Закриваючи одну дірку, на жаль, не можу адекватно пильнувати іншу тему. Через то я якось тепер намагаюсь повернутись в художню літературу…

 

 

– Можете розповісти про серію «Майстри української прози», і про творення авторського «лілеївського канону»?

– Ідея цієї серії у мене виникла незалежно від краєзнавчої серії. Це знову ж таки був виклик часу. Святкували у нас 140 років з дня народження Стефаника. Я випадково подивися по телебаченню коротенький репортаж, коли журналісти не пам’ятаю якого каналу підходили до наших студентів Прикарпатського університету імені Стефаника і пробували з’ясувати в день його народження, що вони знають про Стефаника. На моє велике здивування, виявилось, що майже ніхто толком не міг сказати, хто такий Стефаник. Коли одна дівчина таки згадала, що це письменник, то назвати бодай один твір його чи сказати, що це її улюблений письменник – не могла. Я вважаю, що це катастрофа не тільки для вишу, а й для нашого міста. Адже це наш земляк, і такий знаменитий земляк… Не так багато у нас таких земляків. Тож намагався адекватно відреагувати на ситуацію, яка мене вдарила.

Тоді ще був одіозний Табачник, тоді ще були заяви, що у нас взагалі немає ні сучасної літератури, ні класики якоїсь нормальної, що ми не дали світові Нобелівських лауреатів, чи достойників ситуативних. Тож я подумав, що було б добре від «Лілеї» зробити не те щоб адекватну відповідь, а якийсь продукт, який би бодай трохи заповнив цю нішу невігластва. Вник в цю тему, як би це подати? Стосовно класиків, то я думав, що якщо започаткувати серію класики, навряд чи багато людей буде її збирати. А треба зробити якийсь такий «джентльменський набір» з десяти українських книжок дуже невеликого обсягу, щоб навіть для найлінивішого українця був час його швидко прочитати. Сам зізнаюсь: є 50 томів Франка у мене, але щоб сказати, що я усі їх перечитав – це неправда. Час від часу знаходжу праці, які мені в той чи інший момент потрібні для роботи. Не можу сказати, що полюбив українську класику в школі. Швидше, навпаки. Думаю, що нам давали дозовано літературу, яка в тому віці не так сприймалася. Я вчився в радянській школі, і до російської літератури у мене шалена повага. Тоді те, що мені давали в школі, і тих викладачів, які мені це давали, я шалено поважав, розумів, про що вони говорили. Натомість українська література мені просто не подобалась. Я то все попригадував, мені то все зібралося до купи, і тоді я вирішив зробити чітко десятку книжок з української класики і десятку книжок сучасної української літератури, яка вже фактично є класикою, вибрати із сучасних авторів якісь твори, які вже є класикою. Так як я нині перевидав «НепрОстих» Прохаська, але вже в цій серії, бо вважаю, що це вже фундаментальний твір.

 

Щодо класики, то я почав визбирувати, просити у своїх друзів, і не тільки письменників, які би сформували свої десятки найцікавіших авторів чи творів. В такий спосіб у мене зібралося понад сорок авторів, з яких я вирішив видати тільки десять, і то невеличким обсягом. Основні вимоги до цих книжок були, що ті твори, які подаються, мають бути видані не бозна коли (бо через це то класика), а щоб вони і зараз не втратили своєї актуальності і прочитувалися як сучасна українська література. Щоб упорядники не були занудними професорами, а щоб були цікавими особистостями, могли дуже легко, доступно подати цю книжку. Щоби воно мені сподобалось, і щоби в колі друзів, які мають на мене серйозний вплив, також сподобалось. Я буду намагатись зробити цю десятку не за підходом рівня письменника (класики – вони є класики, їх не можна порівнювати), а за пошуком людей-упорядників, які зможуть цікаво, на мою думку, подати того чи іншого автора.

Я вже видав дві книжки – це Стефаник і Франко. Зараз працюють над третім – Коцюбинським. Франка підготував Ростислав Чопик, мій товариш довголітній, який життя своє присвятив Франкові. Я навіть так скажу, «женився на Франкові», бо вже коли витратив на нього років двадцять, тільки тоді вирішив знайти собі дружину і вже трошки приділити часу собі, а так – то він жив, марив нашим генієм. Я вважаю, що він його подав добре. Давайте так – це буде погляд «Лілеї» на класику. Я не претендую на жодну істину, просто це мій дарунок шанувальникам «Лілеї» чи просто українцям. Такий специфічний проект.

Стосовно сучасної літератури, то я також хочу відібрати десяток сучасних українських письменників. Почав, звичайно, з Андруховича, як вже починав з нього в далекому 96-му році. І видав, як не дивно, ту саму «Перверзію» та «Московіаду». Я ще хотів «Рекреації», але то вже була би завелика книжка. І так ці два романи (не буду ж я скорочувати) займають обсяг, який може вже трошки відлякувати добірці сучасної літератури вже видав двох авторів – Андруховича і Прохаська «НепрОсті». Не буду зараз говорити про наступні, оскільки там в силу певних обставин хтось робить швидше проект, хтось – повільніше. Деколи так складаються обставини, що мене обходять інші люди і видають ті твори, які я би хотів наступними видати. Через то я буду видавати ті книжки незалежно від того, хто там перший чи другий. В моїй десятці може бути першим чи останнім будь-хто. Просто хочу, щоб це були досконалі книжки в цій серії.


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 05.01.2016 07:28




загрузка...