Юрій Андрухович: Архетипне

news-image: Юрій Андрухович: Архетипне
Новий блог відомого франківського письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Цитата буде довга, ледь не на пів цієї колонки. Але вона того, на мій погляд, дуже варта.

Спогади Лонгина Цегельського, державного секретаря закордонних справ і одного з фактичних лідерів ЗУНР, що їх третю частину так доречно опублікував Z (за що редакції окрема подяка), загалом дуже варті якомога частішого цитування. Залишаючись переконаним соборником і поборником Єдиної Країни, Лонгин Цегельський постійно комунікує з Директорією, виступаючи одним із фактичних промоторів (і моторів) Акту Злуки. Але в той же час він методично й переконливо, з фактами й цифрами, протиставляє галицьку дисципліну і впорядкованість (нині, на жаль, доводиться підкреслити – тодішню) отаманській розхристаності Сходу. Такої сміливої актуальності в політичних акцентах нині ще пошукати. Та й у неполітичних також.

З останніх – цитований нижче колоритний пасаж зі січня 1919-го. Рівно сто років тому Лонгин Цегельський вирушає потягом з Тернополя до Києва на чолі великої делегації представників Західної України, передусім політичних діячів, депутатів. У переважній своїй більшості ці люди ніколи ще в Києві не бували. В їхніх лавах панує врочистий передсвятковий настрій – вони їдуть до своєї леґендарної Столиці задля великого Єднання.

Аж тепер – обіцяна довга цитата, в якій, зрозуміла річ, збережено правопис Автора:

«Київ прекрасне місто, а по Львові (тим більше по Станиславові!) виглядає справді на столицю. Але вїзд до Києва (із заходу) фатальний. Річ у тому, що залізничий двірець південно-західніх шляхів (з Бродів, Волочиськ чи з Одеси) погорів ще на кільканадцять років до світової війни і його чомусь не відбудовано (“дбайливість” матушки-Росії про Малоросію!) Поставлено натомість тимчасові деревяні шопи. На кожного приїзжого цей двірець – брудний, незугарний, занедбаний, робив сумне враження. Воно не поліпшалося, коли ви вийшли перед двірець, до “звощиків” (фіякрів).

Оці “звощики” майже всі були корінні Москалі. Коні в них не в хомутах та не в так званих півшорках, як це водиться у нас, а на кацапський спосіб, у так званих дугах. Самі “звощики” з патлатими, звичайно рижими, бородами як лопати, у величезних довгих кожухах та ще до того наче випхані. Все те робило чуже, непривітне враження. І ця частина міста, через яку зразу їдеться – “за Либеддю” – не могла одушевляти. Сама Либедь – річка, що, як каже Несторовий Літопис, дістала свою назву від Либеді, сестри князів Кия, Щека і Хорива – це тепер мізерний, занечищений потік. Вздовж вулиці вугляні склади, бідні завалюхи, босяцькі завулки.

Я знав цей двірець, звощиків, це залибедське передмістя та його вибої ще з перед світової війни, коли я їздив до Києва за царських часів. Війна та революція не причинились до поліпшення їх вигляду – навпаки! Я побоювався за враження, яке оцей вїзд до Києва зробить на наших делеґатів Галичан, особливо на селян. Перші враження лишаються та впливають на вироблення осуду і образу. Тому я подорозі до Києва приготовляв делеґатів на ці враження оповіданням про цей двірець, звощиків і т. д. лаючи Москалів за це все. Російська влада з розмислом держала цей нелад, кацапів-звощиків і т. д., щоб принизити Київ у прирівнянні до Москви. Як ми отже заїхали перед деревяні шопи, звані “вокзалом” (двірцем), мої делеґати не були розчаровані. Вони вже знали цю мізерію з моїх слів. Та все таки не могли здержатись від порівнювання цих деревяних буд з прекрасним, величавим двірцем у Львові.»

Отакий пасаж. Утім не все в ньому підтверджують нинішні джерела. Скажімо, у Вікіпедії ви не прочитаєте ані слова про те, що залізничний вокзал Києва справді «погорів ще на кільканадцять років перед світовою війною». Знайдете водночас інше підтвердження: «Стару будівлю 1913 року було розібрано, натомість неподалік, в районі нинішньої кінцевої зупинки швидкісного трамвая “Старовокзальна”, було зведено тимчасовий, як тоді вважалося, дерев’яний барак.»

Тобто маємо підтвердження, що в січні 1919-го «тимчасовий, як тоді вважалося» вигляд вокзалу справді міг навіяти Цегельському та його делегації порівняння з «дерев’яними шопами». Дякувати Богу, це порівняння не залишається актуальним донині, а згаданий барак, простоявши в тому ж «брудному, незугарному, занедбаному» вигляді аж до кінця 1920-х років (більшовики, схоже, так само не надто квапилися зі своєю дбайливістю!) все ж поступився місцем новітнішому проекту.

Нічого втішного не можемо натомість і сьогодні сказати про іншу деталь – «звощиків». Тож коли темного як у дупі зимового ранку прибуваєте до станції Київ-Пасажирський і продираєтеся вокзалом крізь густі непролазні лави таксистів з їхнім одностайним, ніби воронячий грай, «Баріспаль Баріспаль Жуляни таксі па гораду нєдорага вазьму мущіна с сумкай паєхалі», будьте уважні – чи не промайне там і тут «рижа, як лопата, борода» або «величезний довгий кожух» з виразно «кацапськими» ознаками.

Київські «звощики» на місці – виконують місію з приниження Києва. Невже Москва й донині їх «держить»?  

Збруч


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 12.01.2019 22:11