Юрій Андрухович: На марґінесі

Новий блог відомого франківського письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Спершу з’явилася публікація в «GW». Ні, то була не «Gazeta Wyborcza», а «Gazeta Warszawska». Про існування такої газети я на момент отої публікації, щиро кажучи, й не знав. Зате виявилося, що «Gazeta Warszawska» про моє існування знає.

Десь на початку жовтня близький друг переслав мені скан нещодавно опублікованої статті якогось Лукаша Павельського під назвою «Не впускаймо їх до Польщі!». З уточнювальним під-, а краще сказати, надзаголовком: «Список відомих українців, які повинні отримати заборону на в’їзд до Польщі». Автор статті зупинився на щасливому числі сім, тобто його чорний список є своєрідною чудовою сімкою. Ну або жахливою сімкою – в залежності від того, хто з якої перспективи ту сімку схильний розглядати.

Я схильний розглядати її з перспективи позитивної передусім тому, що саме я її замикаю (хоч міг би й відкривати, і це трохи розчаровує). Втім відкривають її особи, за мене значно важливіші й вагоміші.

Тут настає час оголосити весь список Павельського. У ньому (не конче саме в такій послідовності): Президент України Петро Порошенко, два міністри закордонних справ – теперішній, Павло Клімкін, і колишній, Борис Тарасюк. Далі за цими політиками три історики: Володимир В’ятрович (бо як же без нього!), Іван Патриляк та Роман Кабачій. Найнижче у списку й загалом на газетній сторінці розташовано мене – мабуть, як неполітика й неісторика.

Щодо кожної з осіб автор статті висуває персоналізовані претензії, за допомогою яких обґрунтовує потребу зробити таку особу нев’їзною. Суть закидів переважно в нелюбові до Польщі та антипольській поведінці. Мене зокрема звинувачено в нехорошому ставленні до епохального фільму «Волинь». Що ж, цілком поважна підстава для заборони на в’їзд. Я й сам на місці польської влади не впускав би такого знахабнілого критикана до своєї країни. Непогано було б і всі мої книжки в Польщі заборонити.

Якщо ж серйозно, то відчуття далеко просунутого абсурду вразило мене до такої міри, що я вирішив тим-таки сканом привітати кількох моїх польських друзів. Не дивуйтеся, мовляв, якщо я більше до вас не приїду. Закривайте спільні проекти, гасіть світло, всі залягаємо на дно і вмикаємо режим летарґії.

Друзі відповіли весело. Хоч і я, мушу визнати, якогось надзвичайного смутку не відчував і налаштувався винятково на сміхову реакцію. Вона не забарилася. «Цих клієнтів не обслуговуємо!» – зацитувала Аґата з польської комедійної кінокласики комуністичних часів. Томек охарактеризував ситуацію (як і саму газету) словом «марґінес», але змушений був з жалем констатувати, що згадана марґінальність не заважає «Gazecie Warszawskiej» успішно й масово продаватися по багатьох кіосках його країни.

Далі в його листі йшла історична довідка про те, що «Gazeta Warszawska» має доволі давню й подеколи бурхливу історію. Аж таку навіть, що протягом 1910-1916-го років головним її редактором був сам Роман Дмовський. Це ім’я, раніше в нас майже невідоме, нині поступово протискається в історичну свідомість українців, і дехто з нас уже знає, що другом української незалежності цього національного героя Польщі вважати аж ніяк не доводиться.

Враховуючи цю дмовську традицію, наголошував ще один мій польський товариш, слід із розумінням поставитися до деякої неадекватності теперішніх матеріалів «Gazety Warszawskiej». Тут варто уточнити: словом «неадекватність» я перекладаю вжите в листі мого товариша «oszołomstwo», що його за бажання можна би перекласти і значно образливішим українським словом. І демонстративна присутність у списку Павельського громадян України Порошенка Петра Олексійовича та Клімкіна Павла Анатолійовича цілком недвозначно згадане oszołomstwo підтверджує. Бо нехай вже там усілякі фільмокритикани, холєра їх візьми. Але якщо зробити нев’їзними навіть президента і міністра закордонних справ країни –  нібито стратегічного партнера, то це абсолютно і радикально свіжа ідея у світовій дипломатії. 

Останнього слова я, мабуть, не вживав би (та й взагалі не писав би цих рядків), якби протягом наступних тижнів після газетної публікації того списку головний дипломат Польщі так відверто не проявив себе не лише прихильним читачем Лукаша Павельського, а і його переконаним практичним послідовником. А те, що недавно ще здавалося курйозним «ошоломством» і безвідповідальним газетним ляпом, запрацювало у спосіб цілком офіційний. Хоча – віддамо належне – прізвища Порошенка і Клімкіна в цьому контексті звучати ще не починали. Зате прізвище В’ятровича неодноразово стрясало повітря у заявах ледь не всього поголівно польського офіціозу. А відтак до Польщі і справді почали не впускати.

Ну бо хто сказав, що сім – число остаточне? Є й інші досить симпатичні числа.

Так «марґінес» стає мейнстрімом, неадекватність – нормою, а провокування дедалі глибшого конфлікту – улюбленим стилем стосунків з усе ще стратегічним партнером. Ідеї Дмовського не тільки живуть, вони ще трохи – й цілком переможуть.

 Тільки-от інших переможців не буде.   

Збруч