Юрій Андрухович: На весь Лісабон

news-image: Юрій Андрухович: На весь Лісабон
Новий блог відомого франківського письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Сьогодні 17 травня, й це означає Міжнародний день вуличної музики (Street Music Day). У вужчому й, мабуть, первісному сенсі – це музика вуличних виконавців, яких так багато в історичних центрах сучасних міст. Багато хто вважає, що вулична музика не повинна бути комерційною, а кинутий на дно простягнутого капелюха мідяк – якраз те, що врятує музиканта від голодної смерті. Більше ж йому й не треба: гроші, мовляв, завжди все псують і вуличній музиці суворо протипоказані.

Але, на мій погляд, якщо музика популярна, то нехай вона все-таки продається і стає мейнстрімом. Бо що не кажіть, – а вона, безперечно, один із найдивніших витворів людського роду. І коли про неї вкотре плетуть усілякі банальності на зразок того, що «музика стирає кордони, гоїть рани, надихає й об’єднує», то це саме той випадок, коли навіть банальності справджуються.

Так, вона об’єднує. Чорних і білих, чистих і мішаних, чоловіків і жінок, дітей, підлітків і перестарілих, ґеїв і натуралів. Не проводячи при цьому жодних расових, ґендерних чи вікових меж. Усі розмови про свободу і братерство в нашому сторіччі по-справжньому виправдовує лише музика. Ні в чому іншому їх, свободи і братерства, давно вже немає. Протягом останніх ста років музика взагалі виявилася чи не єдиною цариною, яка справді робила рівними всіх і в якій абсолютно кожен міг реалізуватися й досягнути максимально можливих вершин – лише б талант і талан.

Чорношкірий підліток-перверт, у якого вкрали дитинство, змушуючи виступати мало не з п’яти років. Голодна і бідна танцюристка італійського походження. Син парських еміґрантів-вогнепоклонників із Занзібару. Незліченні нащадки вивезених із Африки рабів. Узалежнені від легких і важких наркотиків білі англо-саксонські протестанти, а також алкоголіки, соціопати і просто психи. Але кого хвилює, до якої міри ти псих чи покидьок, якщо ти твориш і виконуєш неймовірну і неповторну музику?

А ще є такий феномен, як музична експансія. Тобто якщо, уявляючи собі якийсь такий валовий музичний продукт цього світу, застосувати щодо нього й відповідні економічні критерії – скажімо, експорту й імпорту, то відразу зрозуміємо, під кого цей світ танцює. Або принаймні під кого танцюють певні цивілізаційні частини цього світу.

Іншими словами, в культурному різноманітті панує той, хто значно більше експортує, ніж імпортує. Й вулична музика – в її ширшому сенсі (як загалом уся музика, що лунає в публічному просторі) – є одним із найчіткіших показників того, хто і що панує.   

Наприклад, у Португалії повсюди звучить бразильська музика. Трохи рідше (але теж повсюди) – музика з Мозамбіку, Анголи і Кабо-Верде. Колишні колонії диктують себе, нав’язавши колишній метрополії свою музичну м’яку силу. Виходить так, що всі вони – й передусім Бразилія – беруть відчутний реванш за колишнє підкорення, нищення, християнізацію, рабовласництво та єдину офіційну мову. Тепер цією мовою, португальською, вони співають на весь Лісабон свої, аж ніяк не португальські пісні. Втім головне в іншому – вони співають ізсередини сучасного Лісабона, ставши його правдивою, хоч і непортугальською, серцевиною.

Ні, звичайно, Португалія має так само уславлену власну музичну культуру. Достатньо лише вимовити «фадо» – і світ завмирає в шанобливо-солодкому захопленні. Тож на вході до багатьох ресторанчиків старої Алфами, однієї з наймальовничіших лісабонських дільниць, ви обов’язково прочитаєте не одне запрошення на вечори саме цієї традиційної португальської музики. Слово «фадо» власники закладів обов’язково пишуть як FADO, великими, ба навіть якомога більшими літерами. Однак усе це радше для іноземців-туристів. Заповітна музика в історично-культурному заповіднику, обмежена мурами старих туристичних кварталів. Самі португальці натомість – коли вмикають музику не для туристів, а для себе – воліють brazil.

Колоній нема. Залишилася туга за ними.   

Тут можна хоча б на хвильку замислитися, чому в нас усе навпаки. Чому Москва не повниться музикою своїх колишніх колоній. Чому все працює в дослівно протилежному напрямку. Тобто це вона, Москва, наводнює свої колишні колонії власною музикою. Може, річ у тому, що ті колонії ще аж ніяк не колишні? Тобто щось від чогось усе ще не відійшло, не відклеїлося, не відлипло, не відшарувалося?

Поставивши собі це риторичне запитання, рушаймо на вулиці наших міст і спробуймо сьогодні, в Міжнародний день вуличної музики, розчути, чим усе-таки повниться наш публічний простір. Завдяки цьому нам, можливо, стане трохи зрозуміліше, де ми сьогодні є й куди йдемо.

Збруч


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 17.05.2019 22:05




загрузка...