Зима, що нас змінила: Спогади помічниці сотника Івано-Франківської сотні


Напередодні пам'ятних днів розстрілу Героїв Небесної Сотні особливо актуальними є спогади майданівців, які бачили це пекло на власні очі.

Жінки на Майдані відіграли ключову роль – матері, дружини, сестри та кохані дівчата. Вони не лише благословляли, іноді відпускаючи на смерть, своїх синів, чоловіків, братів і коханих, а й були поруч з ними на полі бою. Революційні перипетії і сповнені болю очі загиблого побратима і досі стоять в уяві майданівки голови БФ «Свобода Гідність Перемога» Зеновії Дробахи.

"На Майдані я була в усі вирішальні моменти і напевне ота моя сміливість для загиблого побратима Сергія Дідича була показником адже, він взяв мене собі в помічники, і вже я була помічником сотника Дідича Івано-Франківської сотні. Тривалий час перебувати в Жовтневому було важко, бо через холодну підлогу, на якій спали, часто хворіли. Тож прийняли рішення їздити на Майдан вахтовим методом.

Під керівництвом Сергія Дідича вся робота робилася організовано і відповідально. Він був людиною великого духу, добродушним і комунікативним, вмів до кожного знайти підхід. Мені запам’ятався день 18 лютого. Наша сотня вишикувалася біля Жовтневого і попрямувала в Маріїнський парк. Кожний з нас мав піднесений настрій і тверду віру, що ми змінимо нашу державу. З такими почуттями ми колонами проходили Київськими вулицями і не думали, що нас чекають настільки криваві години і дні. Ми йшли повз «беркутят», жартуючи, запрошували до нас в колону. Вже перейшовши на Грушевського і побачивши клуби диму, почувши залпи вибухів, ми зрозуміли, що тут справжній бій на смерть.

Один за одним виводили поранених. Нас жінок відправили далі від центру тих протистоянь. І коли почалась стрілянина з дерев’яними щитами хлопці собою прикривали жінок і дівчат. Була і паніка, і страх, запах крові і постійні вибухи. Тікали хто куди. Прийшовши до себе, почали шукати одне одного.

В ту ніч на Майдані було порівняно мало людей. Нас заливали водометами, дякуючи киянам, які підвозили шини, ми підтримували вогонь на барикадах. Палили все, що могло горіти бо водою залили скрізь. Протестувальників тоді відтіснили до сцени, жінок просили покинути Майдан, але ніхто не пішов. З Будинку Профспілок «беркутівці» кидали в нас гранатами. Відчуття незламного національного духу і якась вже навіть безстрашність панувала в той момент на Майдані.

Після нападу «беркуту» на Жовтневий, в будівлі не залишилось нічого. Винесли всі особисті речі мітингувальників, техніку і матраци.

Мені запам’яталися очі Сергія Дідича, в них був такий біль і сум, що неможливо передати. В останню нашу зустріч Сергій просто світився і аж помолодів. Я спитала, що з ним, а він сказав: «Я покупався в бані».

Хочеться щоб таких вірних своїй нації і Україні людей, які були на Майдані, було щораз більше. Українці сильні і достойні щасливого майбутнього. Слава Героям Небесної сотні!»

Автор Вікторія Торес, член НСЖУ