Аби хоч синиця, але в руці: Випускники "вишів" у пошуках першого робочого місця

Літня пора для випускників загальноосвітніх шкіл, вищих навчальних закладів та професійно-технічних училищ — як рубікон у їхньому молодому житті. Перше робоче місце для молодої людини — стартовий щабель у трудовій біографії, початок її життєвої самостійності. і посадової кар’єри, хотілося б додати. Втім, у сучасних умовах не одному з тих випускників навчальних закладів, котрі не мають направлення на роботу, світить перспектива втомливого пошуку свого першого місця праці — їм аби хоч синиця, але

Ще не працював жодного дня, а вже безробітний

Звичайно ж, юнак чи дівчина звертається по допомогу в працевлаштуванні на «біржу». Але тут далеко не завжди на випускника ВНЗ чи ПТУ чекає вакансія саме за його спеціальністю, тож молодій людині, яка ще ні дня не працювала, нададуть статус безробітного. Перебування в цьому статусі для неї може розтягнутися на довгі місяці. Хіба що зрідка від окремих роботодавців у центри зайнятості надходить скупа інформація про вакансії, що з’явилися на їхніх підприємствах, у фірмах та установах, і притому стосуються фахівців не таких модних серед молоді спеціальностей, як економіка, фінанси чи правознавство. Працівники тих центрів кажуть: коріння проблеми — у невідповідності сьогоднішнього ринку освітніх послуг ринкові праці, себто реальним потребам роботодавців у фахівцях певних спеціальностей.

Тим же випускникам шкіл, котрі з якихось причин не стали студентами, працевлаштуватися взагалі проблемно: хлопцям і дівчатам без будь-якої спеціальності на «біржі» можуть запропонувати хіба що некваліфіковану роботу або направити їх на курси для опанування якоїсь нескладної, але потрібної сьогодні на ринку праці спеціальності.

На 1 серпня ц. р. кількість зареєстрованих обласною службою зайнятості безробітних становила 16 791 особу, з них 8 139, тобто майже половина, — молодь до 35 років. Більшість із цих молодих людей має дипломи про закінчення ВНЗ та закладів профтехосвіти. Дехто вже встиг десь попрацювати, але є й чимало таких, яким не щастить з першим робочим місцем. Зокрема через те, що сучасні підприємці відмовляються брати на роботу хлопців та дівчат без трудової книжки. Виходить, не довіряють тим знанням і навикам, що випускник здобув у навчальному закладі, свідомо чи несвідомо ставлять під сумнів якість фахової підготовки молоді в ньому. Але ж спершу десь потрібно набути отой бодай мінімальний досвід роботи із записаної в дипломі спеціальності, і де «оперитися» молодому фахівцю, якщо його, направленого з центру зайнятості, «відфутболює» то один, то другий підприємець?

Та ще більший парадокс цієї прикрої ситуації полягає ось у чому. З одного боку, гріх було б нарікати на недостатність законодавчої бази щодо підтримки державою трудової зайнятості молоді, а з другого — начебто сприятливі для неї норми тих законів через їх невиконання чи неможливість виконання роботодавцями за нинішніх реалій часто нагадують холості постріли. 

Як виглядає, для забезпечення вчорашнього учня чи студента першим робочим місцем слід передусім створювати їх додатково, а не сподіватися на вивільнення існуючих. Уряд чомусь покладає надії на те, що болючу проблему працевлаштування молоді в Україні зможе розв’язати шляхом подальших удосконалень чинного законодавства. На проведеному нещодавно в обласному центрі зайнятості круглому столі за участі представників ВНЗ, роботодавців, департаменту освіти, науки, сім’ї, молоді та спорту ОДА, ради профспілок області розмову вели навколо двох нових підзаконних актів — травневих постанов Кабінету Міністрів України, які мають на меті відрегулювати державне замовлення на випускників ВНЗ та ПТУ шляхом внесенням відповідних змін у чинне законодавство. 

Досі держзамовлення на них формували зверху в Міністерстві освіти і науки й розподіляли по регіонах, не особливо переймаючись тим, наскільки реально відповідають їхнім потребам плани набору учнів і студентів на новий навчальний рік. Уряд пропонує погоджувати з регіональною службою зайнятості обсяги набору молоді до місцевих навчальних закладів за всіма спеціальностями. 

Є в цьому, звичайно, своя логіка. Але якщо йдеться не про ПТУ й коледжі, що перебувають у віданні управління освіти і науки облдержадміністрації, а про навчальні заклади, підпорядковані Міністерству освіти і науки чи Міністерству охорони здоров’я України, то далеко не все так просто, як видається на перший погляд.

Бо досі ВНЗ подавали у міністерство на кожен навчальний рік свої орієнтовні цифри набору студентів на державні місця, які там коригували відповідно до можливостей фінансування, враховували заявки і з інших областей на підготовку спеціалістів за держзамовленням. Тепер, виходить, обласний центр зайнятості мав би диктувати міністерству, які плани набору студентів доводити вищим навчальним закладам їхньої області. Але навряд чи міністерство допустить таке «переступання» субординації. Хіба що Кабмін встановив би порядок, за якого «рідне» для обласних центрів зайнятості Міністерство соціальної політики збирало б відповідну інформацію, узагальнювало її і передавало Міністерству освіти і науки.

Та, зрештою, є простіший шлях — постійного тісного контакту вищих навчальних закладів з регіональним центром зайнятості для вивчення потреб ринку праці в їхніх випускниках різних спеціальностей, для об’єктивного визначення співвідношення між пропозицією і попитом на них. Це й дозволить навчальним закладам подавати на затвердження у міністерство більш реальні, ніж сьогодні, в сенсі працевлаштування майбутніх спеціалістів орієнтовні показники набору студентів у державні групи.

А нинішню ситуацію із працевлаштуванням випускників ВНЗ і ПТУ перший заступник директора обласного центру зайнятості Тарас Басюга охарактеризував так:

— Для ринку праці як області, так і держави нині характерні професійно-кваліфікаційні і територіальні диспропорції між попитом і пропозицією робочої сили. Виникає феномен залишкової освіти, коли працівникам з вищою освітою нічого не залишається, як виконувати малокваліфіковану роботу. Серед незайнятих громадян, які звернулися до обласної служби зайнятості у першому півріччі нинішнього року, 22 455 осіб, або 51,2%, — то молоді люди віком до 35 років. із них ми працевлаштували 9 412 осіб. Хоча це приблизно на півтори тисячі осіб більше, ніж за аналогічний період торік, відсоток тих, кому ми змогли підшукати роботу, залишається досить низьким.

На жаль, багатьом випускникам вищих та професійно-технічних навчальних закладів, котрі звертаються в центри зайнятості області, тут не можуть одразу допомогти з працевлаштуванням, і ці юнаки та дівчата отримують статус безробітних. Таких у першому півріччі перебувало на обліку 2 074 особи. і лише 317 із них вдалося працевлаштувати.

Коли доводиться 
клин клином вибивати...

Нинішні диспропорції між попитом і пропозицією робочої сили пов’язані насамперед зі змінами в структурі прикарпатської економіки за останні два десятиліття. Припинили свою діяльність чимало підприємств. Опинилися за воротами заводів і фабрик висококваліфіковані робітники, втрачено високооплачувані робочі місця, а отже, й можливості працевлаштування для випускників ПТУ. Наслідком падіння престижу робітничих професій стали зміни в ментальності випускників загальноосвітніх шкіл та їхніх батьків, що зумовили масову відмову від здобуття цих професій.

Як же намагаються виправити кваліфікаційний і територіальний дисбаланс на прикарпатському ринку праці? Молодих осіб до 35 років, багато з яких уже мають дипломи про закінчення ПТУ чи базового коледжу, обласний центр зайнятості залучає до опанування на кількамісячних курсах — коштом Фонду загальнообов’язкового соціального страхування на випадок безробіття — ще однієї, затребуваної сьогодні на ринку праці професії. Скажімо, в ці серпневі дні безробітних навчають азів таких спеціальностей, як «перукар», «касир торговельного залу», «агент з організації туризму», «основи адміністрування бухгалтерського обліку», «основи малого підприємництва». 
Та, звичайно, то радше вимушений, аніж оптимальний шлях послаблення професійних диспропорцій на ринку праці. Мимоволі згадуєш народну приказку «Клин клином вибивають» — у цьому разі «вибивають» другою професією безробітного першу, на яку нині немає попиту. Але ж на її здобуття юнаком чи дівчиною було витрачено немалі гроші — державні чи батьківські. 

Аби  надії молодої людини щодо її професійного самовизначення не обернулися у близькому майбутньому глибоким розчаруванням, найкраще, звісна річ, своєчасно ще на профорієнтаційному етапі скоригувати перекоси в ментальності молодих людей щодо престижності певних професій. Обласний центр зайнятості уклав з управлінням освіти і науки ОДА угоду, відповідно до якої працівники цієї служби в загальноосвітніх школах разом з педагогами-організаторами проводять профорієнтаційні заходи, привертаючи увагу учнів до найбільш потрібних сьогодні на ринку праці професій, проводять для них «дні відчинених дверей». Певно, завдяки й цьому в області навіть дещо зріс відсоток випускників 9-11 класів загальноосвітніх шкіл, котрі обирають їх для продовження свого навчання. Хоча до показника найкращих для профтехосвіти часів, коли 15-16% випускників шкіл вступали до ПТУ, нині так далеко, як від Землі до Місяця. 

Хто подарує сільському ПТУ комбайн?

Про нинішній стан професійно-технічної освіти на Прикарпатті заступник начальника управління освіти і науки ОДА ігор Гаврилюк такої думки:
 — Попри всі негаразди, яких зазнала система профтехосвіти через економічні кризи, її нам вдалося переважно зберегти. Нині в області 20 профтехучилищ, а два — в Бурштині й Івано-Франківську — торік стали базовими вищими навчальними закладами I рівня акредитації. Турбує нас те, що тепер ПТУ скорочують набір щороку загалом на 100-150 учнів, хоча в цьому разі йдеться не про відповідне зменшення попиту на кадри робітничих професій, а про негативну демографічну ситуацію, що склалася на Прикарпатті за останні два десятиліття. Сьогодні у профтехучилища йдуть хлопці й дівчата переважно з неповних чи неблагополучних сімей, батьки яких не мають можливості платити за їх навчання у ВНЗ. Та чи в нинішніх ПТУ молодь може належно опанувати робітничі професії? Нема на чому її вчити. За останні майже чверть віку прикарпатській профтехосвіті ніхто не дав жодного верстата, автомобіля чи комбайна. Мав я нагоду побувати в «школі заводовій» (по-нашому — ПТУ) в сусідній Польщі. і там дізнався, що саме цьому й іншим закладам профтехосвіти німецький завод передав перші сто автомобілів нової модифікації, що зійшли з конвеєра. Учні цей легковик розбирають по деталях і назад складають. А після занять хлопці ходять працювати на станції техобслуговування.

Чехарда з кадрами майстрів виробничого навчання та викладачів у наших ПТУ теж позначається на якості знань і навиків учнів. Якщо майстер з вищою освітою має оклад 1420 грн., то довго він тут не працюватиме. На цю посаду йдуть або люди дуже молоді, або, навпаки, пенсіонери.

З яких ще причин знизилася  у нас престижність робітничих професій в очах молоді? Колись випускникові ПТУ надавали не тільки місце праці, а й місце в гуртожитку, на підприємстві його ставили на квартирну чергу, заводив він сім’ю — без проблем влаштовував дитину в дитсадок, та й путівку на базу відпочинку чи в санаторій міг отримати. Тепер цього «соціального пакета» немає. Дитину з пересічної сім’ї заманити в ПТУ практично неможливо. До того ж  студент, який навчається в державній групі базового коледжу, має стипендію 500 грн., а учень ПТУ — лише 275.

Парадоксально, але й ті чотири прикарпатські заклади профтехосвіти, які фінансують з Державного бюджету (решта — з місцевого), зовсім не купаються в грошах, не живуть краще від інших, як дехто думає. Вони гостріше від ПТУ, утримуваних за рахунок місцевого бюджету, відчувають, скажімо, проблему оплати енергоносіїв. Торік на це їм виділили лише 9% коштів до потреби. Тож директор калуського ПТУ, аби в холодну пору року не припиняти навчальний процес у закладі з 960 учнями, перекинув на оплату комунальних послуг кошти з інших статей. А тепер після перевірки фінінспекція направила матеріали на нього в суд: мовляв, директор ПТУ не мав бюджетного призначення, але й далі брав теплову енергіюѕ Чи винен він? Напевно, що ні. Бракує профтехучилищам грошей і на виплату стипендій учням. У зв’язку з цим навіть виникла цікава колізія. Місцеві органи прокуратури вимагають від директорів профтехучилищ: ви повинні відповідно до закону виплачувати стипендію всім учням, а з Міністерства освіти і науки вони чують інше: не виплачуйте всім.

(далі буде...)

Іван ГАВРИЛОВИЧ "Галичина"