Актор франківського театру Олексій Гнатковський про сцену, мрії та кліпове мислення

Перша його роль називалася «КрасивийХайСтоїтьіУсміхається». Тоді він вчився на політолога і працював у балеті театру, бо змалку займався танцями. Сьогодні Олексій Гнатковський — один з провідних акторів нашого театру.

Цими вихідними Олексій зіграв ветерана УПА у виставі «Слава героям» за п’єсою одного з найкращих драматургів сучасності Павла Ар’є, що розповідає про двох ветеранів — Другої світової, котрий воював у радянській армії, та вояка УПА. Вони обоє лікуються в одному шпиталі і потрапили в одну палату, пише Галичина. Символічно, що у столиці на День соборності відбулася прем’єра і два допрем’єрні аншлагові покази «Слави героям». Постановка про потребу порозуміння, прощення і прийняття іншої точки зору переросла у сценічну притчу.

Після приїзду Олексія з Києва розмовляємо про вчителів і його почерк в професії, про курйози і те, як довелося грати зі зламаною ногою, про своїх колег і чому на нього «не налазить» поняття «амплуа».

- Олексію, думаю, тебе вибрав театр. Як ти прийшов до професії актора?
— Випадково прийшов. Я вступив до «Києво-Могилянки». І одного разу зрозумів, що Київ не моє місто. Зрозумів, що там люди живуть, не помічаючи  одне одного, у гонитві за матеріальним збагаченням всі швидко біжать — встають вранці, увечері  повертаються. Зміна матриці в Києві відбувається. А останньою краплею став такий випадок: заходжу в метро, стоїть там хлопчик семи років із  рюкзаком — сам-один і купа народу. Його штовхають, а він стоїть. Так, він знає, куди має їхати, але не їде. І він мені видався таким самотнім у цілому світі, я їхав, і в мене сльози лилися. Бо уявив собі, що той хлопчик — то ніби я. Тому повернувся і вступив на політологію до нас.  Я танцював усе життя в хореографічному колективі «Галицька веселка», і мені мій товариш каже: «Я в театрі танцюю в балеті, приходь. Нам такі потрібні». і я пішов до театру танцювати. А згодом приїхав режисер Михайловський, який ставив Мольєра, і коли мене побачив, то вигукнув: «О, такий високий! Хай просто стоїть на сцені й усміхається». Перша моя роль була дуже гарна: виходив диригент із закрученими великими вусами і виголошував: «Марлізонський балєт. Частина перша». А потім я ще виходив прямо з оркестрової ями і звертався до конкретних людей у залі. Кажуть, страшно вперше виходити і щось говорити до людей, а в мене у 18 років це викликало захоплення, кайф. Мене тоді цей прийом — говорити прямо до людей — дуже зачепив, тому я й нині так граю. Власне,тоді й подумав: це моє. Проте і дотепер я не впевнений цілком, чи це моє. Я завжди сумніваюся, чи вартий цієї професії.
- Ти ж актор уже десять років.
— Навіть більше — з 2004-го. Прийшов до театру й одразу поїхав на революцію. Я зрозумів, потрапивши до театру в балет, а потім і на виставу, що треба вчитися. і до Ростислава Держипільського я прийшов на останній курс. Він для мене є вчителем. У моїй професії я маю двох вчителів: Ростислава Держипільського і Наталію Половинку. Це для мене як родовід, котрого треба бути достойним і знати його.
- А яка твоя перша серйозна роль?
— У виставі «Маруся Чурай», а до того була роль молодого князя ігоря. 
- Що найскладніше в цій професії? і що найпростіше?
— Найприємніше і найскладніше? Напевно, те, що ти тут і зараз твориш. Не так, що ти відрепетирував, завчив і  вже собі ганяєш кліше, а так, що тут і зараз, і найбільша складність — не відключатися, не входити в свою мушлю, а грати і жити — тут і зараз. Прямий безпосередній контакт із глядачем мені найбільше подобається. Я розумію, що так відбувається магія, любов відбувається. Бо ж найкраще, що може статися з вами, — це любов. Бо щоразу один і той самий текст по-іншому звучить. Навіть одна й та сама думка і фраза щоразу будуть іншими. Наприклад, ми грали  «Три сестри» під час цієї революції, де є слова «в Москву...». І от ми з Ростиславом Держипільським приїхали з Майдану і запитали себе: а як звучатиме оте «в Москву»? і вирішили грати. Бо ж глядач наш розумний. Ми граємо це — і розуміємо, що фраза про Москву вже по-іншому звучить, і так у кожній історії. Кожного разу.
- Сучасна людина має кліпове мислення, і щоб її зацікавити, зачепити, потрібно, щоб актор мав не лише майстерність і талант, а й інтелект, котрий не відключається на сцені, коли він грає начебто завчену роль.
— Взагалі сучасний театр — це, на щастя, не той театр, котрий нам ще частенько нав’язують і якого ще так багато. Бо і сучасний світ — це світ, де ти лише натякаєш на щось, і глядач вже йде далі. Шекспір написав  «Ромео і Джульєтту», її читаєш чотири години, а грати — це означає помножити на півтора. Тобто грати її треба шість годин.  і колись так грали. Бо коли приходив Ромео до Джульєтти під балкон, він мав сказати про зорі, про птахів, про криноліни. Сьогодні ж нам достатньо, щоб він прийшов під балкон: сучасний глядач усе зрозуміє. Далі — наступна сцена. Сучасний глядач навіть двогодинний фільм дивиться у два заходи. Кліпове мислення. Цінним для мене є кожен момент. І  це найбільша радість у роботі, це як справжнє життя. Бо ж людина не може померти, а відтак — знову жити.  
- Ти також думаєш, що у нас — особливий глядач?
— Так, я завжди дуже хвалюся нашим глядачем. Приклад такий: маски-шоу в усіх містах збирали зали, а у нас — ні. Глядач не пішов. Люди думаючі. Потім приїхав ще якийсь театр, а у нас люди не пішли. А на наші вистави — аншлаги. Дякувати Богу, наш глядач вихований на іншому театрі. Ми про це говорили і в Києві. Й актори з інших міст зауважували, що наш глядач оцінює вистави якось особливо, кажуть, зовсім інша реакція. А ще кажуть, що так, як наша публіка, реагують професійні критики. 
- Поговорімо про виставу «Слава героям», котру ви на День соборності презентували столичній публіці.
— Вона дуже-дуже складна, але для мене — дуже цікава. Це вікова роль, моєму персонажу ветеранові УПА — 83 роки. Це щоразу як виклик.
- А як тебе обрали на цю роль?
— Там така ідея — є два головні герої, котрі незмінні: я і Мітя Рибалєвський. Із наших у виставі задіяні Галя Баранкевич, Надя Левченко, Олеся Пасічняк та Ігор Захарчук.
Режисер Стас Жирков відібрав найкращих акторів Києва, розповідав, що мав одні думки, а  коли їхав з прем’єри «Оскара», то в поїзді ще раз перечитав п’єсу. А вона вже була на ходу, ідея уже витала, і у нас в театрі ми про неї говорили. П’єса вже визрівала. Стас Жирков вирішив, що буде чесно взяти двох головних героїв і наче поєднати ними Україну. Я йому сказав якось на репетиції: «Бачу, що ти працюєш з енергіями. Ти випадково це робиш? Чи цілеспрямовано? Тобто це так, як Половинка вчить, це відчувається». Жирков відповів, що спеціально, тобто він розуміє, що мені це дуже близьке. і енергії він правильно підбирає: він взяв мене на роль ветерана УПА як представника із західної України, в котрого є досвід і своя життєва позиція. У Міті Рибалєвського — інша історія. Його дід воював у лавах радянської армії під час Другої світової.
- А  чи є у виставі «Слава героям» відповіді для тих людей, хто ще досі, можливо, не знайшов її для себе в цій дилемі — про вояків УПА і солдатів радянської армії?
— Ні. Театр не повинен давати відповідей. Театр — це провокація. Провокація на якесь переосмислення власних життєвих переконань, провокація на сміх, на любов. Театр просто каже тобі: от є така історія, а як ти до цього ставишся — твій вибір. Більше того, скажу, що в цій виставі логіка така: не давати оцінку цим двом ветеранам. Навіть я не даю оцінку, тому що вважаю, що найбільше, над чим нині працюють поза межами нашої держави, — це аби ми оцінювали, навішували ярлики. А нам потрібно зрозуміти, що це вже відбулося, хоч і є багато болю та образ. Але коли тягнути на собі все те, то воно тебе з’їдає. і це є гріх — не простити, тримати ненависть. У мене в родині є представники фронтів різних напрямів, бо тут у нас були не лише німецький і радянський, а й УПА, СС «Галичина», поляки. Але ж я якось народився. Я є. Це означає, що моя родина сідає спільно до столу, вони всі вечеряють, вони спільно колядують, ховають своїх рідних. А система пам’ятати зло, око за око — це нам штучно нав’язують. і наша біда в тому, що ми піддаємося, а не йдемо вперед.   
- А як у столиці цю виставу сприймав зал?
— Для мене ця вистава нині дуже символічна ще й тому, що сьогодні також у шпиталях лежать хлопці, котрі воюють, на жаль, по різні боки в своїй країні. За що вони воюють?!  Про це дуже важко говорити, бо суспільство наше намагнічене, дуже поляризоване. Я дуже це відчуваю. Нам треба змінити матрицю, аби всі захотіли жити і почали жити. Щоб вони не стали втраченим поколінням. Ми там говорили, що то така специфічна комедія, а потім подивилися прогон і зрозуміли, що  вийшла притча насправді. У виставі напрочуд цікава манера існування — відверта, така ексцентрика, аж на межі буфу, клоунади, котра переростає в трагедію. Тобто така межова зовсім ситуація, а мені завжди цікаво працювати на межі, на межі образу.  Бо коли є поєднання, переходи, то цікаво працювати. Там багато стрибків у різні жанри, багато переходів. Ти не зупиняєшся і постійно рухаєшся.
- Знаю, що акторів не можна питати, які ролі улюблені. Але все ж, яке твоє амплуа?
— Амплуа — це взагалі не до мене. Ненавиджу це слово. Як вам характерні ролі? Які більше вдаються? Комедійні чи характерні ролі вам більше до вподоби?  Я люблю грати з великою часткою іронії, з посмішкою  до самого себе. Слава Богу, я дуже вільно почуваюся на всіх територіях. Але мені подобається, коли стилі переплітаються. Коли ти не граєш в одному руслі. Це і глядачеві цікаво, як на мене.
- Зрозуміло, ця шапка на тебе не налазить, вона застарілого крою. 
— Так, дуже не люблю кліше.  
- А чи були в тебе якісь курйози під час роботи? і чи траплялося, що ти відчував: ось-ось буде катастрофа. і як із цього виходив?
— Так, було. У Львові ми грали виставу «Дуже проста історія»...
- Ти грав там Півня.
— Я б назвав цю роль «така собі суспільна істеричка». У першій дії я мав стрибати. А я панічно боюся висоти, але у всіх виставах мушу або стрибати, або з’їжджати по поручнях на руках і на ногах,  в «Марусі Чурай» — ходити по колодах, а у виставі «Енеїда» мене взагалі підвішують на висоті шість метрів. Так-от, у виставі «Дуже проста історія» я стрибаю з висоти три метри, вдаряюся об бетонний портал і розумію, що в мене зламана нога, а попереду — ще танець, друга діяѕ Зі струсом мозку я грав виставу, бо отримав його саме в  день перед прем’єрою. Мав зламану руку і мені її заморожували — це було у виставі «Театр». Її вже нема в репертуарі сьогодні. Але найцікавіше було на другій «Енеїді». Я захрип і почав втрачати голос — просто під час вистави, якраз коли вилазив з пекла. Я захрип на ходу, почав говорити пошепки, це шок, екстрім, але не впадав у паніку, а навпаки, відчув цілковитий спокій. Пам’ятаю, тоді була така камерна атмосфера, партнери питають очима: закривати завісу? Але я вирішив грати. Усі мене підтримували — і актори, і зал. 
- «У мене мільярди мрій» Це твої слова. Далі ще було про «харлєй» і як ти мчатимеш на ньому до Індії. А які сьогодні мрії в Олексія Гнатковського?
— Мені варто тільки  сісти в маршрутку — і в мене починають крутитися в голові цілі космоси мрій. Я мрію про земні речі, як-от відпустка після закінчення сезону, а також нереальні — опинитися в середньовіччі або створити рок-гурт. «Харлєй» ще залишається. Та все більше мрій нині пов’язані з творчістю. Але ці мрії називаються словом «плани». 
- У нашому театрі, на щастя, ці мрії мають усі шанси здійснитися.
— Театр — це як сім’я, на всі сто. і от коли в театрі нездорова ситуація, то відбуваються некрасиві історії, а коли здорова, як у нас, то це перетворює усіх нас на творців. Усе, що робимо, виходить з любов’ю. Я зрозумів, що наші актори в Івано-Франківську — дуже високого рівня, все це добре видно на відстані. У нас дуже класний колектив у плані творчої потуги і в плані особистостей. Знаєш, як Курбас учив колись? Має колектив бути як велика творча лабораторія. Кожен має займатися і тим, і тим, і тим. Він створював плеяду особистостей, і через це його знищили. У нас усі цікаві, потужні, і кожен — особистість. Бо ж сцена — це такий собі «лакмус». На сцені все дуже добре видно: яку б ти роль не грав, видно, хто ти. і якщо ти особистість, то зразу видно, зразу чіпляє. З другого боку, коли ти особистість, то у тебе, звісно, однозначно складний характер. І от уяви. Але саме тому, що в нас у театрі життя вирує, все складається прекрасно, за великим рахунком.