Альпініст з Калуша: Вершина манить. Бачиш, що йде щось неправильно, але все одно лізеш
Мандрівник із Калуша Тарас Бринда спробував себе у багатьох видах спорту та активного відпочинку. Спочатку ходив у гори, потім — катався на лижах та сноуборді, згодом — зайнявся альпінізмом та скелелазінням. Калушанин постійно перебуває у пошуку, долаючи нові й нові вершини. Його кредо — саморозвиток та самовдосконалення.
Своїми пригодами при сходженні на висоту в понад чотири тисячі метрів, спуск з гори вночі, а також екстремальними ситуаціями в горах Тарас Бринда поділився з «Вікнами».
Перший свій похід у гори Тарас Бринда здійснив в 11 років. Тоді для учнів ДЮСШ “Сокіл” у серпні організовували табори в Осмолоді. Відпочинок у горах припав до душі хлопцю, однак у “серйозні” походи він подався вже після служби в Збройних силах України.
— Я завжди був у пошуках. Які я тільки гуртки в дитинстві не перепробував! Найдовше займався кульовою стрільбою. Але був і футбол, і баскетбол, і програмування, і деревообробка. Я — гуманітарій, тому з математикою не дружив. Зате предмети, що мені подобалися, вчив із захопленням, особливо — історію, літературу, географію.
Ідея стати альпіністом у Тараса виникла ще в дев’ятирічному віці. Тоді хлопчик побачив фільм “Вертикаль” з Володимиром Висоцьким, у якому йшлося про групу альпіністів.
Відео: Michael Nevskiu
— У фільмі ще пісня “Вершина” звучала. Мене вона дуже вразила. Я й подумав: от би мені стати альпіністом. Відтоді у мене зародилася така ідея, але це здавалося надто недосяжним — альпінізм і Калуш. Якось у горах я познайомився з другом, який відвідував альпклуб “Вершина” у Львові. Саме він розповів, що треба пройти курс “Альпініст України”, і тоді можна займатися альпінізмом.
Курс складався з теорії і практики: у Львів Тарас їздив на “начитку” лекцій, а взимку — на практичні заняття у Карпати. Щоб отримати спортивний розряд з альпінізму, треба було подолати декілька вершин певної категорії складності. Що калушанин і зробив.
— Альпінізм потребує багато навичок — і зі скелелазіння, і з льодолазіння, і з трекінгу — походів у гори. До того ж, альпініст повинен мати спеціальне спорядження — льодоруби, “кішки”, знати тактику пересування у зв’язці тощо.
Перша вершина, яку Тарас підкорив як альпініст, то гора Гідан на Кавказі, висотою понад 3000 метрів. На сходження і спуск пішло 10 годин.
Зрозуміло, що альпінізм — заняття доволі складне й небезпечне. Тому існує тактика альпіністських сходжень. Спершу група заїжджає у базовий табір на висоті 2 200 метрів. Тут альпіністи перебувають два-три дні, щоб акліматизуватися. У таборі вони також тренують навички, повторюють вивчене: хоч ти це вмієш, перед сходженням треба все пригадати, переконує Тарас.
— Навіть якщо ми вже проходили маршрут — все одно беремо якийсь легенький на початок, аби “відкритися” (є таке поняття в альпінізмі). За три дні у базовому таборі робимо маленьке сходження на більшу висоту, щоб організм звикнув, адже можна підхопити “горняшку” (хвороба, що виникає на великій висоті — болить голова, нудить. — Авт.). Опісля ми за день здійснюємо перехід у штурмовий табір — на висоту 3 500 метрів, майже під саму зону снігу. Сніг на висоті 3600-3700 метрів навіть улітку стоїть. Там уже нічого нема, лише каменюки. І у штурмовому таборі ми розбиваємо намети і готуємося до “штурму” вершини — звідси й назва табору. Вершину штурмуємо вже тільки з необхідним альпіністським спорядженням — без наметів, спальників, пальників, кариматів та зайвого одягу. О третій годині треба бути на маршруті. До заходу сонця маємо підкорити вершину і повернутися у табір, інакше — спіймаєм холодну “ночівку”.
Без екстремальних ситуацій в альпінізмі — ніяк. Нещодавно у таку потрапив й Тарас. Впродовж 22-ох годин їхня група з шести альпіністів підкорювала гору Грос Глокнер в Альпах. Сходили у темноті, бо не хотіли “на холодну” (ночівлю. — Авт.). Притім вершину повністю так і не “взяли”.
— Ми їхали на початку сезону, а зима в Альпах була дуже сніжною. Весь маршрут виявився не таким, яким ми його спланували. Вершина манить. Бачиш, що йде щось неправильно, але все одно лізеш. Великий відтинок шляху був укритий льодом. Добре, що ми перестрахувалися і взяли льодобури та інші льодові інструменти. Але вкінці нас чекав “карниз” — надув, який легко міг провалитися під нами. Якби ми там промахнулися — то просто зависнули б. А це все робилося у темноті. Ми були на маршруті о четвертій годині ночі і вийшли на “льодник” о другій годині. Кожен тримав емоції у собі, кожен розумів смертельну небезпеку. Але ніхто не запанікував.
Гора в Альпах належить до 3 В категорії складності. Однак в українських горах хіба що зимова Говерла чи Петрос тягнуть на 1 В, але це дуже умовно, стверджує Тарас Бринда.
— В альпінізмі кожен маршрут має своє маркування. Найлегший — 1 В, далі 2 А, на третій спортивний розряд, скажімо, треба подолати чотири маршрути — два 2 А і два 2 В. Якщо людина успішно пройшла такі вершини, то це записують в альпкнижці, її подають на розгляд альпклубу і тоді вже присвоюють альпіністу певний розряд. Опісля можна підкорювати вищі за кваліфікацією маршрути. Це спортивний альпінізм. Така процедура є лише у радянській школі, зокрема — в Україні. За кордоном ти підкорюєш будь-який маршрут, що тобі до снаги.
Альпклуб, до якого входить калушанин, тепер обходиться без регалій. Альпіністи й надалі підкорюють різні за складністю вершини, але вже ніде це не записують. Річ у тому, що три роки тому інструктор Тараса і його партнер по “зв’язці” загинули в Грузії. Відтоді калушанин піднімається на гору без інструктора, тож, записати це сам собі не може. Наразі найбільша висота, яку “взяв” Тарас Бринда, — понад чотири тисячі — це гора Пік Панорамний на Кавказі.
У МЕНЕ ПЕРЕКУС — СНІКЕРСИ, ЗГУЩЕНЕ МОЛОКО І ВАФЛІ
Кілька років тому Тарас вирішив популяризувати альпінізм у Калуші — тут створили скелелазний клуб “Рубікон”. Оскільки Тарас Бринда працює начальником караулу в пожежній частині, там і облаштували спортзал зі скелелазними і болдерінговими стендами. Спершу клуб діяв дуже активно, але зараз у ньому є 5-6 постійних учасників, що займаються у зручний для себе час.
Для того, аби бути альпіністом, потрібно у весь час підтримувати форму. Притім, важлива не тільки фізична підготовка, а ще й — морально-психологічна.
— Є речі, без яких навіть не варто починати. Найперше — фізична підготовка. Далі — морально-психологічна стійкість, адже альпінізм — небезпечний: висота, погодні умови. На твоїх очах людина може зірватися. Тому треба вміти себе тримати в руках. У мене є двоє-троє людей, з якими я ходжу в гори. Вони перевірені часом, досвідом і походами. З ними навіть загрозливі ситуації не лякають.
Пробути майже добу на маршруті — теж непросто. Їсти теж доводиться “на ходу”.
— У мене перекус — снікерси, згущене молоко і вафлі. Дуже люблю таке. Ти висиш у повітрі. Тож, варіантів небагато.
За свій шестирічний альпіністський досвід калушанин пройшов Карпати, Кримські гори, Кавказ, Альпи, італійські Доломіти. Найбільше вразили останні. В Італії усе на найвищому рівні. Інфраструктуру навіть нема чого порівнювати з Росію чи Україною, переконує Тарас.
— В Австрії у кемпінгу вода механічно ніде не закручується, все на сенсорах працює. У Франції вертоліт безкоштовно прилетить тебе рятувати, хоча у тій же Австрії — треба або мати страхівку, або платити. Кожна країна має свої правила.
Багато хто не пробує себе в альпінізмі, вважаючи це надто дорогим задоволенням. Однак головне — бажання, а вміння економити приходить з досвідом.
— Хто не орієнтується, тратить більше грошей, аніж потрібно. Наприклад, замовляти квитки через сайт “Укрзалізниці” завжди на 4-5 гривень дешевше, бо немає касового збору. Постіль у потязі теж брати не варто — адже ти маєш спальник. Хто в цій темі “прохаваний” — той економить 30-40% на мандрівці. Я зайвого не беру, у мене чітко розписано, що на коли мені потрібно.
З роками Тарас Бринда перекваліфікувався на “легкохода”. Його спорядження — максимально легке та мобільне.
— Якщо раніше я ходив із 75-літровим наплічником, то зараз маю 33-літровий. Мій наплічник тепер більше ніж 5,5 кг ніколи не важить. Звісно, таке спорядження дорожче, але воно і компактне, і безпечніше. З їжі беру ситне — шоколад, хліб, сало, гречку, вівсянку.
ВЕЛОПРОЩА ШЛЯХОМ СВЯТОГО ЯКОВА ЯК МРІЯ
Гори — це апріорі небезпека. У походи спершу обов’язково треба брати з собою досвідченіших друзів. Головне — не переоцінювати свої сили, застерігає Тарас.
Притім, гори завжди зводять з цікавими людьми. Тут можна знайти друзів або ж натхненників.
— Кілька днів тому я зустрів у горах дідуся-поляка, який у свої 83 роки сам подорожує, бігає марафони, катається на сноуборді. Він мене справді вразив. Хотів би я у його роки так виглядати.
Ще один спосіб активного відпочинку, який калушанин не оминув увагою, — велоподорожі. На роверах Тарас з друзями проїхав увесь Крим. А тут, на Прикрапатті, він часто катається у горах.
— Це називається крос-кантрі — “аутдор” по горах. В околицях Калуша часом виїжджаємо на 40 км. Багато хто купує собі крутий гірський велосипед, а їздить на ньому по асфальту. Мій крос-кантрійний велосипед — саме для гірських мандрівок. Якщо в горах у середньому за день я проходжу 30 км, то велосипедом можна проїхати 60 км.
Тарас Бринда планує здійнити велопрощу Шляхом Святого Якова — це костел в Іспанії Сантяго де Компостелла. Велосипедом калушанин також хоче проїхатися з Києва до берегів Чорного моря.
Свої мрії та плани Тарас завжди намагається втілювати у життя. Якщо ти чогось хочеш — то треба хоч щось робити у цьому напрямку.
— Я зрозумів, що ніколи не можна припиняти вчитися. Людина постійно має перебувати у пошуках, відкривати щось нове. Це дуже важливо — розвиватися. Я зрозумів, що у житті є два стани: або ти розвиваєшся, або — деградуєш. Нема проміжного.
Для тих, хто вважає, що Калуш та альпінізм — речі несумісні, приклад Тараса Бринди доводить протилежне. До того ж, за Союзу у нашому місті такий вид спорту був доволі популярним.
— У Калуші був осередок скельного альпінізму. У 80-х людям давали додаткові відпустки, підприємства допомагали альпіністам матеріально. До речі, на Скелях Довбуша є калуські ночівки.
