Блог Андруховича: Акела промахнувся

Новий блог відомого письменника Юрія Андруховича на Збручі.

87-річний, але не тільки через це дуже шанований у світі Збіґнєв Бжезінський досі, наскільки я пригадую, не давав приводу засумніватися у своєму проникливому геостратегічному розумі та й просто здоровому глузді. Почесний громадянин Львова завжди мав глибоко сенсовні відповіді на безліч найскладніших питань міжнародного співіснування. Так було і в 1970-ті, і у 80-ті, і в 90-ті. Так, повторюся, було й пізніше. У Росії його – як би м’якше висловитися – недолюблюють, сильно демонізуючи, а також міфологізуючи та гіперболізуючи його особисту роль у тому, що згідно з тепер уже офіційною російською доктриною стало «найбільшою геополітичною катастрофою» минулого сторіччя. Але то вже їхні, росіян, міфофобії.

Ми в Україні натомість повинні віддати Бжезінському належний респект передусім у тому, що він став одним з перших західних політичних умів, які розгледіли в нас доволі цікавий потенціал суб’єктності. Іншими словами, саме Бжезінський був тим, хто привчав Захід до думки, що Україна ніяке не «геополітичне непорозуміння», ніяка не «спірна територія» чи «полігон» для наддержав і що вона стала суб’єктом своєї історичної долі, в чому їй належиться стабільна підтримка міжнародної демократичної спільноти. Щиро кажучи, станом на початок нашої незалежності небагато колеґ Бжезінського думали подібно, це був досить самотній голос. Ну, але пророки мусять мовити в самоті, інакше-бо яка ціна пророцтвам.

Багато літ по тому, а саме в лютому – березні 2014-го, водночас із захопленням Криму та першими проявами майбутньої війни на Донбасі, оцінка Бжезінського так само не змусила на себе чекати: «Путінська агресія в Україні вимагає відповіді».

Щоправда, саме від цього місця у нас із Великим Збіґом таки з’являється суттєве протиріччя, сказати б не-Збіжність, із якою особисто я поки що ніяк не можу впоратися. Фактично із самого початку агресії, тобто ось уже протягом ледь не півтора року, Бжезінський де тільки може (а може він усе ще багато де) повторює цілком категоричну тезу про те, що Україну не слід приймати до НАТО. Свою мотивацію він дещо розгорнув у недавньому інтерв’ю для «Spiegel Online». За його словами, в ім’я залагодження «конфлікту в Україні» «потрібна домовленість (в оригіналі німецькомовної публікації “Arrangement” — Ю.А.), схожа на ту, що спрацювала між Росією та Фінляндією – вона забезпечує стабільність і мир уже протягом десятиліть. Україна повинна мати право вільно обирати свою політичну ідентичність і тісніше прив’язуватися до Європи. Водночас Росії слід ґарантувати, що Україну до НАТО не приймуть. Це формула розв’язання [конфлікту]».

Ось таку впевненість висловлює той, хто в тому ж інтерв’ю, лише кількома реченнями раніше, застерігає від надмірної поступливості щодо агресора і порівнює дії останнього – відоме діло – з гітлерівським аншлюсом. Навіщо ж тоді виявляти цю дуже небезпечну поступливість коштом української євроатлантичної перспективи

Втім, тут виникає ще кілька «навіщо» і «чому». Навіщо задобрювати? Навіщо створювати в Путіна, а головне – в усіх росіян, ілюзію, що Путін таки переміг? Та й чи таку вже ілюзію? Навіщо блокувати суверенну волю українців до найоптимальнішої (з таким сусідом) форми самозахисту? Чому Україні пропонується якась «фінляндизація»? Чому за зразок Фінляндія, а не значно ближча нам і рідніша самому Бжезінському Польща? Та й навіть якщо Фінляндія, то хіба в наші дні вона й далі почувається такою безпечно-щасливою у своєму позаблоковому статусі? І як бути зі зростанням у Фінляндії пронатовських тенденцій?  

На жаль, співрозмовники Бжезінського зі «Spiegel Online» цих запитань не ставлять, і в мене залишається відчуття деякої неясності. До того ж, на мою скромну думку, «формула розв’язання конфлікту» лежить якраз у прямо протилежному відносно ідеї Бжезінського напрямку – недвозначне і негайне запрошення України до НАТО. Плани агресора – не допустити нас до Заходу, не відпустити й не випустити – мають бути провалені дуже нестандартним і радикальним ходом. Відповісти на нього новою широкомасштабною ескалацією агресор уже не зможе – у нього відберуть мотивування, те, заради чого він так напружувався. Він буде ще деякий час лякати, блефувати, бряжчати. Але в дійсності йому залишиться тільки відступити.

Зрештою, Великий Збіґ чудово знав про це ще два десятиліття тому, коли сказав: «Росія може бути або імперією, або демократією, але не одним і другим одночасно… Без України Росія перестає бути імперією, з Україною ж, скорумпованою, а відтак і підкореною (в оригіналі – “suborned and then subordinated”), Росія автоматично перетворюється на імперію».

Наскільки це вичерпно і влучно, ми маємо змогу переконатися щойно тепер. Або не щойно – вже тепер.

Збруч