Брати по нещастю
Попри жорстокі репресії влади, протестні рухи в Росії не зменшують активності
У їхній риториці також фігурують поняття хунти й фашизму, тільки в іншому ключі. Вони – це активний прошарок тих 14% громадян РФ, що не підтримують політики Путіна. Вони виходять на площі, знаючи, що, швидше за все, звідти їх повезуть у СІЗО; вони співають Гімн України в автозаках, збирають кошти на потреби українських солдатів, передають у зону АТО кровоспинні засоби, вони налагодили механізми визволення ув’язнених побратимів, вони давно забули про поняття власної безпеки та конспірації.
Камікадзе Манежки
Уже з початком анексії Криму свідомі росіяни почали виходити на площі. 15 березня відбувся багатотисячний Марш миру; 1 травня активісти підтримали Україну, прокрокувавши Тверською і виконавши наш гімн. Та що далі просувалися «заблукалі» війська, то жорсткіше в РФ карали інакодумців. Протести відповідно теж ставали дедалі скромнішими. Так, у червні громадські діячі записали відеозвернення до народу України, а 27-го числа на Пушкінській площі було затримано шістьох учасників акції «Мы с тобой, Украина». Люди не несли жодних транспарантів і не вигукували гасел, «крамольними» виявилися... жовті та блакитні кольори на одязі й прикрасах. У серпні арештів і тортур зазнали активісти, що зі свічками прийшли вшанувати пам’ять загиблих у війні до Посольства України.
«Іще до перемоги над Януковичем я був одним з ініціаторів створення Комітету солідарності з Майданом, – розповідає Павєл Шелков, громадський активіст, натхненник акції «Вечір пам’яті та скорботи» під українським дипломатичним представництвом у Москві. – Ми були перші, хто ще до анексії Криму висловився на підтримку України. Звісно, режим сприйняв це жорстко, нас почали громити, заважали збирати гуманітарну допомогу. Були нальоти на приміщення, де ми збиралися. Нас показали по НТВ як ворогів, сказали, що до Комітету солідарності входять американські генерали, котрі бомбили Югославію, ми багато цікавого дізналися про себе! Нам намагалися підсилати людей із провокаційними вантажами на кшталт касок та зброї».
Фігурний інженер за фахом і нащадок розкуркулених козаків Павєл бере участь у протестах від 1990-х років. «У 1991-му йшов на барикади, не сподіваючись повернутися. Потім у 1993-му. Можна сказати, в усі критичні моменти виходив боротися за свободу. Коли стало зрозуміло, що в країні переміг тоталітаризм, десь до 2006–2007-го, приєднався до спротиву. В нас розпочався російський «Майдан», де я також був активним учасником, робив усе, що міг. Коли Майдан виник в Україні, наш – зазнав поразки, його прихильників били так само жорстоко, як студентів на Грушевського, кількадесят осіб посадили. Поліцейських, котрих годилося б поставити до стінки, котрі товкли громадян ногами й дубцями, нагородили квартирами. Нам стало очевидно: нині максимум, що ми можемо зробити для Росії, – це підтримати Україну».
«У НАС НЕМАЄ ДЕРЖАВИ. У НАС Є МЕТАСТАЗ ЗОЛОТОЇ ОРДИ, ФАШИСТСЬКА ХУНТА ПУТІНА, ЩО УЗУРПУВАЛА ВЛАДУ»
Павєл та його друзі не раз приїздили до Києва під час буремних подій Майдану, дехто з російських активістів навіть стояв у лавах Самооборони проти «Беркута». З майданівської сцени лунали слова підтримки тієї частини сусіднього народу, яку справді можна назвати братньою.
Останню акцію провести легально активістам не дозволили. Мова про День пам’яті та скорботи, в межах якого було заплановано ходу Москвою зі свічками на знак ушанування загиблих і протесту проти війни. У мерії заявки відхилили, сказавши: «Не ми приймаємо рішення». За словами Павла, вже ніхто не приховує, що такі питання узгоджує не міська влада, а безпосередньо Путін.
Захід відбувся в усіченому форматі, небайдужі прийшли до Посольства України й запалили вогники. Зібралося щонайменше 150 осіб, однак Павєл переконаний: до легальної акції долучилось би більше. «Потім були жорстокі затримання, людей катували, багатодітним жінкам ламали носи, руки, – розповідає Шелков. – Мені також намагалися руку виламати, коли тягнули, хоча перед тим телефонували керівники ОМОНу й міліції, запевняли, що нікого не в’язатимуть, «ви лише не порушуйте порядку». Але домовлятися з дияволом немає сенсу. Мене-таки першим і схопили». Про акцію повідомили в газеті «Новые известия», учасників перелічили поіменно, запропонувавши слідчому комітетові перевірити джерела фінансування цих осіб. Написали, що американці виділили $10 млрд, а затримали тоді людей, може, вісім. «Із цього я зрозумів, що десь «мої» 1,2 млрд лежать!» – іронізує Павєл.
У соцмережах активісти повідомили, що за запалені свічки поліція забрала 33 особи. Їх прив’язували в СІЗО за лікті до ґрат, що викликало нестерпний біль, а вже коли затриманим ставало геть зле, до них викликали швидку. «Лікарі» знущальницьки ставили відкорковану пляшку з водою біля зв’язаних людей і казали, що в сусідніх камерах нарікань немає, бо, певно, тамтешні мешканці «нормально поводились». Іріна Калмикова описала у блозі на «Грани.ру» знущання, котрі їй та Єкатєріні Мальдон довелося пережити в ізоляторі. Жінок нещадно били, викручували руки, поливали водою, Єкатєріні зламали ніс. За новоухваленим законом участь у мирному протесті може потягти за собою п’ятирічне ув’язнення.
Не м’якосердіше в той самий час повелися з активістами Маршів за федералізацію Сибіру й Кубані, «виписавши» їх учасникам по 15 діб і штрафи. Схоже, доба масових виходів на вулиці на певний час припинилася.
Один у полі воїн
Оскільки масові мітинги в Росії наразі розкіш недоступна, дедалі частіше активісти вдаються до одиночних пікетів.
Однією з найбільш вражаючих таких акцій був імпровізований виступ Рейди Лінн. Дівчина звернулася до перехожих зі стихійною промовою на підтримку політичних в’язнів Болотної. Пізніше розповіла в інтерв’ю, що не готувалася до цього – просто мала потребу говорити про наболіле, про що ніхто не заявляє вголос. Відео цього вчинку облетіло соцмережі, наробивши чимало шуму, але найбільше вражала не сама промова, чітка, структурована, доступна й проста як двері, а реакція перехожих: від «Ти брешеш!» і «Та вона накурена чи буха!» до накладання хреста особливо релігійними бабцями: «Дивіться, нечисть із неї виходить!».
Модератор коментарів сайта «Эхо Москвы» Анастасія Фазуліна була однією з перших, хто вийшов під мури Кремля, несучи портрет лідера РФ із гротескними вампірськими іклами та закликом «Путін, досить крові!».
«Я дуже хвилююся через події в Україні, – розповідає Настя. – Після того як збили Boeing, чекала на реакцію опозиції, але, крім поодиноких постів у Facebook, нічого не було. Тож вирішила: треба якось діяти. А що можу зробити? Одиночний пікет!»
Сидимо в кав’ярні біля Майдану, Фазуліна прилетіла до Києва на День Незалежності. Вбрана в жовто-блакитні тони, вона мало не до сліз переймається останніми подіями.
«Я простояла з плакатом хвилин 40, – згадує дівчина. – Реакція перехожих на Манежній площі була негативна. Казали: краще піди постій у Києві з плакатом для Порошенка, що Путін молодець, що в Україні самі фашисти; показували, мовляв, я божевільна. Словом, нічого нового, дуже сумно. Багато українців написали мені слова вдячності, людей 500! Із Росії позитивних відгуків було від сили п’ятеро (коли не рахувати моїх друзів та знайомих-однодумців). Писали, що, може, на наступну мою акцію вийдуть зі мною. Звісно ж, були агресивні відгуки, побажання смерті».
А от Дмітрієві Монахову, що вийшов на площу з подібним плакатом, пощастило менше: його заарештували, причому впертого протестувальника досить довго не могли заштовхати в машину аж четверо поліцаїв. За словами очевидців, одні перехожі просили не застосовувати сили, інші, навпаки, шкодували за часами Сталіна (тоді його просто розстріляли б на місці). 1 вересня відбувся пікет за звільнення Дмітрія.
У певних колах запанувала свого роду «мода» на українське. Можна сказати, що в суспільстві виокремилась ціла каста, субкультура проукраїнськи настроєних громадян. Так, одиночні пікети, флешмоби на гепенінги на кшталт піднятого прапора чи розфарбовування набирають обертів із плачевною для кремлівських політтехнологів незворотністю. У деяких російських глибинках підприємливі бабці продають українську символіку, мовляв, попит неабиякий. Павєл Шелков ходить по Москві з майданівською стрічкою: «За весь цей час я лише іноді чув осудливі репліки й на мене кидалися, мовляв, ви фашисти-бандерівці. Ну, я звик, що я «москалебандерівець», ба навіть пишаюся цим! Кілька разів підходили, тиснули руку, дякували. Коли мене зовсім усе діставало, загортався в український прапор і так ходив. Тут уже, звісно, мене змірювали шокованими поглядами, озиралися по кілька разів: нарешті живого бандерівця побачили! Але явної агресії не виявляли. Думаю, справжньої ненависті більшість не почуває. Люди не настільки тупі».
Магія блакитного екрана
Ретельне «прополювання» засобів масової інформації, безперечно, допомогло зібрати щедрий урожай у сенсі підтримки політики президента. Незалежні медіа вижили тільки в радіоефірі («Свобода», «Эхо Москвы») та в інтернеті («Новая газета», «Грани.ру», канал «Дождь», який пішов у «підпілля»).
«Є в Росії видання, що бодай тяжіють до неупередженого висвітлення подій, – каже оглядач «Новой газеты», спецкор з української тематики Ольґа Боброва. – Але в таких весь час серйозні проблеми. І загострюватися їм властиво залежно від ситуації та причетності до неї ЗМІ. Ми розуміємо, що телебачення – це основний інструмент формування поглядів більшості. Звісно, в нас немає каналів, котрі можуть щось понад дозволене. Була програма на РЕН ТВ «Неделя с Марьяной Максимовской» – її також закрили кілька тижнів тому».
Неугодні ЗМІ, звісно ж, не закривають де-юре за інакодумство, але їм влаштовують прикрощі. Причому заборона виходити – ще не найстрашніше. Гірше – це перекуплення видання (як сталося з «Лента.ру») при відвертій зміні політичної орієнтації або ж тонкі й ледь помітні вкраплення «потрібних» меседжів до незалежних медіа.
«Якщо захочуть закрити, привід знайдеться, – каже Ольґа. – Приміром, були роковини блокади Ленінграда і «Дождь» дозволив собі у прямому ефірі провести опитування: «Як ви вважаєте, чи потрібно було залишати місто у блокаді?». Цілком невинне формулювання, що присутнє навіть у шкільних підручниках, адже історія передбачає дискусію. «Дождь» запропонував її – і все, якийсь ветеран зателефонував до СІЗО, проронив скупу сльозу, і ця сльоза докотилася до Путіна, після чого в «Дождя» почалися проблеми. Оператори стали відмовлятися його транслювати: звичайно ж, «не тому, що в них була директива, а лише тому, що підказала совість». Ніхто ніколи не скаже: «Ми вас закриваємо, бо ви нас дістали, нам не подобається ваша позиція!». Натомість заявлять, приміром: «Ви не сплачуєте податків!» або «У вас кухня погано працює, вона пожежонебезпечна, тому ми вас звідси виселяємо, а в будь-якому іншому місці, куди ви прийдете, вам відмовлять в оренді».
Виникає питання: чому за СРСР громадськість при відсутності будь-яких альтернативних джерел інформації у більшості своїй розуміла, що картинка на екрані має небагато спільного з реальністю, а сучасне населення РФ настільки довіряє «офіційній версії»? Мимоволі починаєш дослухатися до чуток про НЛП, гіпноз чи 25-й кадр. «Дивлюся на своїх колег із телебачення, як вони висвітлюють події на Південному Сході Україні й, – це настільки некрасива, неохайно зроблена пропаганда, що закрадаються думки: у них працюють агенти! Якби вони хотіли, то робили б це добре! – міркує Ольґа. – А в них усе «задньою п’яткою». Як казав Ґеббельс, що грубіша буде брехня, то охочіше в неї повірять».
Алєксєй Барановскій, журналіст, свого часу відомий у російських «політтусівках», уже кілька років живе й працює в Україні на бізнес-порталі Delo.UA. Вважає себе її патріотом і жартує, що громадянство – це як штамп у паспорті: воно не має значення, коли серце належить іншій. До переїзду його спіткала неможливість працювати на батьківщині: «Видань із незалежною редакційною політикою в Росії немає. Хіба що якісь журнали про природу, науку й техніку чи вагітність і пологи. Як не пишеш про політику, роби що завгодно».
«Росіяни все розуміють, – переконаний Алєксєй. – Просто це той випадок, коли «Ах, обмануть меня не трудно!.. Я сам обманываться рад!». Вони подібні до німців Веймарської республіки у тому сенсі, що відчувають національне приниження: вони ніхто і звати їх ніяк, їхні міста їм не належать, і ні на що вони не впливають, тому в Україні росіяни побачили слабшого, на якому можна відігратися за всі свої негаразди й поразки».
Альтернативні джерела та перспективи
Звичайно, як і в українських спільнотах, значну роль у протестних рухах Росії відіграють соціальні мережі. Варто підписатися на кілька з них – і виникатиме внутрішнє відчуття тотальної, масової підтримки миру та єдності України. Дарма що дописують одні й ті самі нечисленні активісти. Серед найвідоміших груп у Facebook – Комітет солідарності з Майданом, «Россия будет свободной» та «Груз-200 из Украины в Россию». Остання спільнота має на меті поширювати інформацію про загиблих російських військових, щоб громадяни усвідомлювали масштаби трагедії.
Соцмережі в Росії лишаються чи не єдиним плацдармом, вільним від цензури. Люди дописують відверті пости, не приховуючи своїх справжніх імен та позицій. Майже всі контактують із українськими активістами.
«Востаннє їдучи в автозаку, чув, як омонівці впівголоса обговорювали ситуацію з Україною, – згадує Павєл Шелков. – Один розпачливо запитав, нащо Путін туди вліз. Ну, мовляв, Крим загребли – та й заспокоївся б... Навіть їм утямки, що це помилка, за яку, можливо, доведеться платити. Другий повідомив, що йому прийшло запрошення поїхати воювати. Товариш цікавиться, які умови. Каже, 45 тис. руб. за день. Це десь півтори тисячі доларів. Потім запала мовчанка секунд на 10. Ні, таки, мабуть, не поїду... не варто. Розуміє ж бо, що повернеться в цинковій труні. Навіть «гестапівці» нутром чують, що війна ця несправедлива».
Як і більшість активістів та медійників, Павєл пов’язує масове пробудження з економічною кризою: «Думаю, щоб люди прозріли і протести набули потужніших обертів, має впасти рівень життя бодай раза в півтора-два, адже і в Україні економічні причини зумовили Майдан... Коли люди на своїй шкурі відчують наслідки злочинної війни, тоді піднімуться. Другий варіант – це тисячі трун, які привезуть у Росію. На жаль, поки народ має що мастити на хліб, при такій тотальній брехні ЗМІ у близькій перспективі російського «Майдану» не бачу. А взагалі боюся, що Росія розпадеться внаслідок політики, яку веде Путін».
Алєксєй Барановскій дивиться на все критичніше: «Жодних шансів, що в найближчому майбутньому на Красній площі запалають шини. Адже «хлопці знову і знову виходять на площі», а на чолі цих «протестів» стоять Боріс Нємцов та подібні до нього клоуни, котрі вже злили виступи Болотної – Сахарова. Ярош не «виходив знову і знову на площі», щоб його пов’язав «Беркут», він проводив військово-польові збори в лісах. У Росії все передбачили: тих, хто влаштовував такі вишколи, давно посадили на величезні терміни. Тому шансів жодних. Нічого не буде».
«У нас немає держави, – стверджує Шелков. – У нас є метастаз Золотої Орди, фашистська хунта Путіна, що узурпувала владу. Вона антиросійська настільки само, наскільки й антиукраїнська».
Не важливо, що активістів небагато, адже річ не в кількості, історію роблять пасіонарії. Як мінімум своїми зусиллями вони бережуть головне – віру в людей. А решта рано чи пізно додасться.
