Будні івано-франківських нацгвардійців в зоні АТО

Прес-служба сектору "С" Національної Гвардії України відвідала бійців, що стоять на найвіддалених українських блок-постах. Гостювали й в батальйоні оперативного призначення Нацгвардії, що дислокується в Івано-Франківську.

Зі Слов’янська ми виїхали о 10 ранку. 
- Куди зможемо поїхати? – узгоджуємо маршрут у штабі. 
- Спробуємо в напрямку N. Ризикнете? 
- А навіщо ми тоді сюди їхали? Ризикнемо!

Вечір, проведений напередодні над картою Донбасу, виявився марною тратою часу: як і куди проїхати, вирішується виходячи з мінливої ситуації і обстрілів. Тому шлях стояв довгий. Але, чого вже ми зовсім не уявляли, тернистий. Донбас ніколи не славився своїми дорогами, тут частіше зустрічалися «напрями». Сьогодні і вони більше схожі на якісний голландський сир: суцільні ями між якими частково збереглися перешийки з асфальту. 

Навігатор включається виключно фрагментарно, стільниковий зв’язок працює приблизно так само. Фактично, їхати доводиться «наосліп», покладаючись на положення сонця і професіоналізм водія Нацгвардії. По «дорозі» впираємося в міст, який «нависає» над глибоким яром. Правого боку моста немає взагалі. Підірвали при відступі бойовики. Сергій - наш водій - впевнено проїжджає небезпечну ділянку. У машині повисає гнітюча тиша - праві колеса буквально прослизають над краєм прірви. 

«Прорвемося!», - заспокоює нас Сергій, - «В Нацгвардії поганих водіїв не буває!»
Прорвалися! В об’їзд виходило б години на дві довше, а відстань і час сьогодні на Донбасі - поняття досить умовні. Бережемо кожну хвилину, а зайві кілометри їх віднімають. Наступний по шляху міст «проскочити» не виходить - підірваний повністю. Рухаємося за знаком «Об’їзд»: посадка, поля, посадка, поля. Дорога до Лисичанська займає замість розрахункових півтора - більше трьох годин. І це тільки половина шляху. 

Блокпост за Лисичанськом. Зупиняємося: перевірка документів, уточнення шляху і цілей пересування. Доводиться просити допомоги: бійці пояснюють, як безпечно дістатися до потрібного пункту. Попереджають, що «безпечно» - теж поняття умовне. 

- Преса, ви там акуратніше! Не проскочіть потрібний поворот, оскільки за ним вже терористи. Удачі вам! І не зупиняйтеся на дорозі в селах, поки не доїдете до наших позицій. 

В машині знову повисає тиша - все увагу на поворотах - потрібно НЕ проскочити. Йдемо вбік від основної траси. По дорозі зустрічаються гірницькі селища. 
За гірняцьким селищем починається невелике село. Перше, що кинулося в очі - справжні слобожанські хати. Ще 50 метрів дороги і розумієш, що все село, як свідчить покажчик, засноване у 1754 році, складається з таких хаток. Більшість з них і сьогодні виглядають доглянутими і охайними. За селом «дорога» закінчується. Починається «донбаський шлях», пересуватися по якому можна зі швидкістю не більше 20 км/год. Ще хвилин 20 жахливого трясіння і на шляху чергове селище: велике, але порожнє і не живе.

Блокпост, український прапор - доїхали. Селище N. 

До війни тут жили приблизно дві тисячі осіб. Сьогодні залишилися - трохи більше трьохсот. Нацгвардійці розповідають, що останній автобус з біженцями відправили вчора - люди довго не хотіли покидати рідний дім. І це незважаючи на безперервні обстріли з «Градів». 

- Знаєте, коли вони (російські війська - авт.) стали обстрілювати селище? В ніч на Різдво - ось вам «русский мир» з її справжніми цінностями. А потім нові обстріли - тепер вже на Хрещення. А, ось, дивіться, зруйнований будинок - це три дні тому. На щастя, жінка, яка живе в цьому будинку, не постраждала. 

Підполковник-командир блокпосту веде нас далі - на територію однієї з насосних станцій водоканалу. Саме вона забезпечує подачу води не тільки в один з найбільших міст Донбасу, але й на велику частину всієї області. І саме ця станція піддавалася весь цей час масованому обстрілу з Градів. 

- Ось, поясніть мені, який сенс російським військам обстрілювати цю станцію, якщо вони ж самі залишаться без води, і решту населення Луганська залишиться без води. Де логіка? 

З-за того, що велика частина жителів селища, виїхала на безпечні території, допомагати обслуговувати станцію залишившимся працівникам доводиться бійцям Національної гвардії. Вся територія станції поцяткована величезними ямами від розірвавшихся снарядів Граду і усипана їх уламками. 

- У нас позавчора один хлопець загинув - не встиг втекти в безпечне місце. Ось той самий снаряд, осколки якого його вбили, - підполковник показує на величезний металевий циліндр, що стирчить із значних розмірів ями. 

- Подивіться, б’ють спеціально так і туди, щоб постраждало максимальна кількість людей: в центр селища, біля клубу, міліції, сюди - на територію водонасосної станції, місцевої річкової переправи. Там і мосту-немає - так паромчик у місцевих колись ходив. 
Підполковник підходить до чергової воронки і акцентує нашу увагу на великій металевій трубі. 

- Дивіться, товщина металу, з якого виготовлена труба, приблизно 2 см. А осколки пронизали її наскрізь, як зварювальний апарат! Ходімо, покажу майже триметрові воронки біля переправи. Там від вибухів вода в річці аж «закипала». 

- Як ваші хлопці це все витримують? 

- Вони добровольці, які свідомо йшли захищати свою землю. Розуміють, за що ми боремося, усвідомлюють, що від них сьогодні залежить, ворог дійде до їхніх осель і родин. Так, і навіщо я буду за них говорити - запитайте у хлопців самі. 
Підходимо до однієї з укріплених вогневих точок. Двоє чоловіків виходять нам на зустріч: 

- Добрий день! Ви до нас в гості або на підкріплення? 

Відповідаємо, що приїхали в якості морального підкріплення. Хлопці просять розповісти подробиці останньої «мінської зустрічі». Переказуємо те, що вдалося під час шляху почути з новин на радіо і подивитись в «нестабільному» Інтернеті. 

- Ми тут уже більше місяця стоїмо, - розповідає Шерлок, - звичайно, чекаємо ротацію, звичайно, хочеться додому. Але ми готові і далі захищати свою землю. Настрій бойовий, віра в перемогу. Це, очевидно, головне! А в домовленості ми не віримо. Зрозумійте, Путін - брехун. Він не буде виконувати те, що сам же і пообіцяв. Якби нам дали команду наші воєначальники, повірте, вже б викинули всю цю російську зграю з нашої землі!

Практично по всьому маршруту пересування нас, крім командира блокпоста і декількох гвардійців супроводжували кілька собак. Додамо, за тиждень, проведений на багатьох блокпостах Національної гвардії України, ми не зустріли жодного, на якому б хлопці не мали кішку або собаку. 

- Місцеві їдуть, а собак кидають. Добре, якщо не на ланцюг посадять чи не закриють у будці. А то доводилося виручати і визволяти нещасних. Ми їх не кидаємо, підгодовуємо, а вони нам відповідають взаємністю. Бачите - групу супроводу організували», - посміхається підполковник, - «Втім, у нас є і штатна собака, навіть на забезпеченні офіційно знаходиться. Ходімо - познайомлю!». На вулиці недалеко від «штабу» помічаємо німецьку вівчарку. Розуміємо, що десь зовсім поруч повинен знаходитися і її господар. Непроханих гостей вівчарка зустрічає насторожено, обнюхує і відводить погляд кудись у бік. 

- Ага! Ось і господар знайшовся! 

- Так, це я! - відповідає чоловік в балаклаві, - Аріша, до мене! 

Пес моментально - за всіма правилами кінології - обходить господаря правої сторони за спиною, вмощується біля його лівої ноги і піднімає морду вгору - так, що б бачити погляд «старшого». 

- Їй 4 роки, так що вона вже все знає і все вміє. Відмінно шукає вибухівку і наркотики. А який відданий і надійний друг! Я навіть не уявляю, як би служив без неї ми весь час разом. 
- А тут чим годуєте? 

- Сухі корми - вона у нас на забезпеченні варто. Хоча і солодощі їй частенько перепадають. Наші хлопці Арішу люблять, от, приносять мені для неї те печиво, то ще щось. Ділимося з нею, а як інакше?! 

- Ну як, - втручається в розмову підполковник, - не передумали їхати на далекі блокпости? Тоді в машину! 

Застрибаємо в борт новенького Кразу. 

- Ви тільки міцніше тримайтеся там! - водій просить. 

До найближчого «далекого» блокпоста по повному бездоріжжю добиралися майже 40 хвилин. Звідси до позицій терористів - менше кілометра. 

Нас зустрів Володимир Гусєв, капітан резерву, командир роти полку оперативного призначення Національної гвардії України. 

- Хлопці, давайте до столу, - капітан запросив нас до киплячого на багатті казану з наваристою кашею з тушонкою, - 80% успіху залежить від того, ситий солдат чи ні. 

Бійці зізнаються - їм пощастило - у підрозділі відмінний кухар. 

- Ми тут з 5 січня. Приїхали, облаштувалися - все скромно, але по-домашньому. 

У глибокому бліндажі є світло, працює радіо, в буржуйці потріскують дрова. 

- Тут всі добровольці і резервісти. Як ми говоримо, і старий і молодий. Є хлопці, яким по 18-19 років, але вони свідомо прийшли в Національну гвардію, і повірте, дадуть фору будь-кому, у кого за плечима строкова служба або військова кафедра. У нас є і зенітники, і артилеристи, і снайпера, і зв’язківці, і прикордонники, і танкісти, ті, хто служив строкову службу, і ті, хто колись закінчив військову кафедру. Ось я, наприклад, зенітник. 

Капітан підводить нас до замаскованої рапіри. 

- Це наш трофей - захопили у ворога - пушка «Рапіра». Є ще один трофей - зенітна установка ЗУ-23-2. Ми все відновили, і тепер же б’ємо ворога його ж зброєю. Тільки за два дні - два влучні попадання - знищили кілька бойових машин противника. 

- А як Ви оцінюєте обстановку - тут - на самій передовій? 

- Приховувати не буду - ситуація складна. На «тій стороні працює добре навчений ворог. Діють, але в атаку не йдуть - сил у них і людей не вистачає. Але постійно обстрілюють наші позиції: і вдень, і вночі. Ми розуміємо, що вони роблять - намагаються деморалізувати нас, тиснуть психологічно. Але і ми не мовчимо - відповідаємо. При цьому, відповідаємо більш точно і ефективно! У наших хлопців настрій бойовий, не падаємо духом - я впевнений у кожному своє бійця! Всі розуміють, що ми тут робимо, для чого і заради кого. 

- А заради кого? 

- Заради своєї країни, своїх сімей, батьків, дітей, друзів, ... 

Такої ж думки і командир батальйону оперативного призначення Нацгвардії України підполковник Сергій Шуляк. Він теж повністю впевнений в своїх бійцях. 

- У нашому батальйоні всі добровольці. З усієї України, включно і Східну та Крим. Наймолодшому бійцеві трохи більше 18 років, але він вже проводить в АТО другу ротацію - відмінний і досвідчений розвідник. Найстаршому - 60 років. Викладачі вузів, вчителі шкіл, успішні бізнесмени, робітники, фермери, лікарі - мені складно перерахувати всі професії людей, які залишили на час свою роботу і сім’ї і пішли захищати Батьківщину. У деяких по троє дітей, і вони спокійно могли б згідно із законом сидіти вдома, але кожен наш гвардієць приймав рішення про службу усвідомлено. Тому всі ми тут сьогодні і будемо звільняти землю Донбасу, бо це наша спільна - українська земля. 

- А чи відчуваєте Ви якісь відмінності між бійцями з різних частин країни? 

- Ні в якому разі! Ми всі спілкуємося між собою і українською, і російською мовою, їмо з одного казана, ділимося, як кажуть, «останнім». Не існує ніяких відмінностей - це все вигадки! 

- А як у вас складаються стосунки з місцевим населенням? 

- Все залежить від людей. Селище, в якому ми знаходимося. Умовно можна розділити на три частини: в одній живуть етнічні українці, у другій - молдавани, а в третій - росіяни. Перше тут називають «хохлами» тільки за те, що вони розмовляють українською мовою. 

Але саме перші, і другі, переважно, виїхали на безпечні території. А так званий «русский мир», причому, люди пенсійного віку - вони залишилися. А тепер уявіть собі ситуацію: ми завозимо людям воду, продукти, патрулюємо селище, ловимо мародерів, допомагаємо в евакуації - вивозимо людей в Лисичанськ, ділимося з рештою в селі населенням всім, що нам привозять волонтери, а вони приходять і пропонують купити у них молоко. Не пригощають, а пропонують купити! Безумовно, ми не реагуємо на таку поведінку. Ми розуміємо, що ми для «російського світу», якщо й не окупанти (оскільки ця земля - наша), то вже точно не друзі. Але це стосується саме тієї частини населення, чиї предки поховані не тут - в українській землі, а там - в Росії. Вони виховані в традиціях» ще радянського союзу: їм все повинні, але вони нікому й нічим не зобов’язані. І така ситуація не лише в цьому селищі, а й у багатьох навколишніх селах. 

Не будемо приховувати, питання про взаємовідносини армійців з місцевим населенням ми піднімали у всіх без винятку селах, в яких нам вдалося побувати. Ситуація скрізь однакова: українську армію не підтримують лише ті, чиї предки ніколи не жили тут, тобто росіяни, пригнані в свій час копати вугілля в нелюдських умовах. 

У Лисичанську зупинилися біля невеликого магазину на околиці міста - купити пляшку води. Продавщиця, побачивши людей у військовій формі, трохи напружилася, але роздивившись жовто-сині нашивки на рукавах, відразу ж запитала: 

- Хлопці, ви звідти? Як там наші? Вистоять? 
- Вистоять - не сумнівайтеся!, - щиро зізналися ми.