Церковна політика і політична церква
Ми ще не до кінця усвідомили значення Майдану 2013-2014 років. Чекаючи на реформи, люстрацію та євроінтеграцію, випускаємо з поля зору надзвичайно важливу річ. На Майдані у відкритому протистоянні люди, готові померти, перемогли людей, готових убивати.
Тих, хто жертвував життям в ім’я ідеалів, було надзвичайно багато. Критично багато порівняно з найманими вбивцями. Для країни і суспільства це безумовний плюс.
Величезний внесок у перемогу зробили церкви загалом і зокрема велика частина духовенства. Вони надихали людей, додавали їм віри у справедливість. І закономірно здобули величезну повагу суспільства. Як використають українські церкви цей кредиту довіри?
Українська греко-католицька церква актуалізувала питання участі (а точніше вкотре нагадала про небажаність участі) священиків у передвиборчій агітації. Синод єпископів УГКЦ затвердив «Інструкцію про поведінку священнослужителів під час політичних виборчих кампаній». Це стало логічною реакцією на нездорову практику «допомоги» окремих політиків парафіям, аби здобути публічну прихильність душпастирів напередодні виборів. Залишається сподіватися, що така зважена позиція буде стосуватися не лише місцевого духовенства, але й вищих ієрархів. Та й Українському католицькому університетові непогано було б зробити висновки з недавнього арешту колишнього мецената Дмитра Фірташа і надалі більш прискіпливо ставитися до благодійних пожертв.
Українська православна церква Московського патріархату, яка проводила, м’яко кажучи, стриману політику під час протистоянь у Києві, звернулася до керівника Російської Федерації Володимира Путіна з проханням «стати на заваді розділенню Української держави та не допустити збройного протистояння між нашими народами». Формулювання, звичайно, невиразне й обтічне, але для УПЦ МП це вже великий прогрес. Відсутність прогресу проглядається в іншому – владики продовжують традицію спілкування не з людьми (бо ж не російський народ владики закликали до миру і християнської злагоди), а з державними мужами. Ця стара візантійська практика взаємовигідного співіснування з державою зводить до мінімуму результати потуг православного духовенства. Тим більше, що «верховний головнокомандувач» Російської православної церкви і головний продовжувач візантійських традицій патріарх Кирило не має наміру змінювати курс з імперського на християнський. То УГКЦ, яку він трактує як «спецпроект» Ватикану, заважає йому проводити діалог із Римом і «ходить кабінетами Держдепу США», то він оголошує загальну російсько-православну мобілізацію перед лицем загрози Святої Русі на місці битви за Сталінград.
Бажання долучитися до державних ресурсів (мова йде головним чином не про кошти, а радше про символічну підтримку) не дає тверезо дивитися на нинішню ситуацію також ієрархам Української православної церкви Київського патріархату. Що може дати церкві (як спільноті християн) участь патріарха Філарета у представленні Юлії Тимошенко як кандидата на посаду президента? Прихильність парафіян – навряд чи, а от можливість перетворення УПЦ КП на УПЦ МП епохи пізнього Януковича – запросто. Різнитися буде хіба що риторика, вона стане більш патріотичною. Така вже природа цієї структури, що тяжіє до державного апарату ще з часів побудови Десятинної церкви коштом князя, а не церкви. Православна церква, на жаль, занадто часто у своїй історії йшла на компроміс із владою – українською й радянською. І зараз теж ризикує повторити помилку під назвою «Солидный Господь для солидных господ».
Зважаючи на досвід Майдану і настрої людей, участь церкви у політичних проектах сьогодні – це вже навіть не ризик зіпсувати репутацію, це рецепт для повної втрати поваги парафіян. Нічим хорошим для церкви її союзи із державною владою у довгостроковій перспективі не закінчувалися, і немає передумов для зміни тенденції. А якщо врахувати ще й прикрий факт, що сучасна українська політика міцно загрузла в ідеях і поняттях 30-х років минулого століття, то є величезний ризик перетворення довколацерковних дискусій на пошук варіантів, за яких церква може «допомогти будувати державу». І повернення до публіцистики зразка початку ХХ ст. на зразок «якою має бути церковна політика в незалежній Україні».
Іншою загрозою «візантійщини» для церковного життя є вічний пошук альтернативи західним принципам і нормам. Коротко – пошук «третього шляху». Вимоги особливого ставлення і особливого статусу до себе-особливого – теж з цієї опери, і вони спільні для православних та греко-католиків. Ідеї помісної церкви (саме для церкви, а не держави чи суспільної групи) є закономірними в тому випадку, якщо допомагають проводити євангелізацію, відображають прагнення парафіян. І в цьому питанні зараз в Україні все гаразд. Натомість бентежить намагання інструменталізувати церкву, зробити її ще одним інструментом «виховної політики» держави, турбує занадто «державницьке» мислення «рибалок людських душ».
Пошуки «третього шляху» знайшли відображення у проекті «Українського світу» від УГКЦ на противагу «Русскому миру» Москви. Зрештою, як для структури, що діє як католицька церква для українців східного обряду, це навіть звучить логічно. «Український світ» може допомогти зберегти парафіян за кордоном, але натомість робить неможливою євангелізацію серед неукраїнців. Дивна позиція для церкви, яка декларує бажання покинути «галицьке гетто».
З пошуком великого ідеологічного проекту УПЦ КП склалася схожа ситуація. Останніми роками нерідко порушується тема «Другого Єрусалиму» Києва – знову ж таки, на противагу «Русскому миру» з його «Третім Римом» Москвою. Таке позиціонування перегукується і з проектами Юлії Тимошенко, виголошеними на представленні як кандидата на посаду президента. Мова йде про «нову цивілізацію» і «духовний центр Європи». Не виключено, що саме на цьому ґрунті базується підтримка патріарха Філарета кандидатури Тимошенко.
Насправді церковні і світські політики вкладають у вуха «пастви» те, що вона хоче почути. Зокрема тези про унікальність та особливість. І якщо для кандидатів, зареєстрованих у ЦВК, це нормально, і ніхто не очікує чогось іншого, то для ієрархів, помазаних на служіння, виглядає не дуже прийнятно. Тим більше в країні, що перебуває на периферії європейської цивілізації і останніми місяцями самовіддано бореться за право потрапити нарешті по той бік залізної завіси. Існують інші, крім українського, суспільства з давньою православною традицією, які прекрасно дають собі раду поза орбітою «Русского мира», не підпорядковуючись йому і не ставлячи собі за мету протистояти з ним. Вони його ігнорують, і ця тактика виглядає більш ефективною. Не обов’язково на кожну російську пропагандистську дурницю відповідати аналогічним за масштабом українським проектом. Краще зайнятися своєю справою і залишити право ексклюзивного антиросійського тролінгу міністерству закордонних справ, в них останнім часом непогано виходить.
