Чому Харків український?
.jpg)
Росія вперто намагається накинути свій понад двохсотрічної давності міф про те, що Харків не є частиною України. Місто пережило кілька хвиль русифікації, але від того не стало російським, як цього хотілося б кремлівським політтехнологам
Коли в травні 1917 року делегація Української Центральної Ради в Петрограді проводила переговори з представниками російського Тимчасового уряду, останні відкидали будь-які порухи щодо включення Харкова й області під юрисдикцію української влади. Володимир Винниченко пізніше згадував: «Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулися Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхрістались і виявили всю суть руського гладкого, жадного націоналізму».
За 100 років російські апетити не змінилися. Тож сьогодні не зайвим буде нагадати, хто заснував Харків, чому перлиною української барокової літератури є «Байки харківські» Григорія Сковороди і як так сталося, що саме в Харківському університеті виник один із перших українознавчих осередків.
Козацького роду
1654-й вважається офіційним роком заснування Харкова, коли ватага переселенців із Наддніпрянської України оселилася на берегах Лопані. Невдовзі було збудовано фортецю, а місцева козацька залога разом із козаками сусідніх поселень (Валки, Вільшана, Вовчі Води (Вовчанськ), Дворічна, Деркачі, Золочів, Липці, Люботин, Мерефа, Огульці, Перекоп, Пересічне, Таранівка, Тишки, Салтів, Соколів, Ціркуни, Хорошів, Хотомля) сформувала Харківський козацький полк (1660–1765).
На колонізованих теренах переселенці повною мірою відтворювали ту соціальну структуру, яка вибудувалася в ранньомодерній Українській державі за роки Національно-визвольних змагань. У цьому переконують переписи харків’ян 1655, 1660, 1667 і 1669 років. Тут бачимо козаків, міщан і селян, причому здебільшого з характерними українськими прізвищами на -енко: Кондратенко, Федоренко, Іваненко, Панченко. Трапляються й «смачні» прізвища-прізвиська, як-от Жовтило, Редька, Середа чи Бугай. Така ономастична картина цілковито перегукується з даними перепису 16 полків Гетьманщини 1649-го, де прізвища на -енко зафіксовані в понад половини (56%) із 40 475 внесених до реєстру осіб.
Заснування Харкова козаками міцно закарбувалося в усній народній традиції населення Слобожанщини. Так, в одному з переказів йдеться про козака Харка як фундатора міста. Цьому міфічному персонажу встановили пам’ятник ювілейного для міста 2004 року. Серед засновників згадується і козак Іван Каркач – особа більш ніж легендарна. Натомість зі збережених документів випливає, що, найімовірніше, ватагу переселенців 1654-го очолював отаман Іван Кривошлик. І саме йому мають бути віддані лаври харківського осадчого.
Друга половина XVII – середина XVIII століття – час розквіту козацького Харкова, коли місто було центром однойменного полку поруч зі ще чотирма слобідськими козацькими полками (Ізюмським, Острогозьким, Охтирським і Сумським). Формально не підпорядковуючись гетьманові, вони, утім, були якнайтісніше пов’язані з ранньомодерною Українською державою. Насамперед через своїх очільників – полковників та місцеву полкову і сотенну старшину.
Представники українських шляхетських родів, які після буремних подій 1640-х років по праву зайняли провідні позиції в українському суспільстві, становили кістяк козацько-старшинського прошарку, підсилений окремими вихідцями з неаристократичних (міщан і селян) соціальних груп. Наскрізь пронизаний шлюбно-сімейними і свояцькими зв’язками, цей прошарок акумулював владу і багатства (передовсім землю), витворюючи (чи радше модифікуючи) власну шляхетську ідентичність.
У Харківському полку такими старшинськими династіями були Донці-Захаржевські, Ковалевські, Квітки, Жуки, Смородські, Черняки, Шидловські, Щербини.
Початок роду Донців-Захаржевських дав харківський полковник Григорій Єрофійович (?–1691). Він відзначився у численних виправах проти татар, дбав про розширення території полку, а в останні роки його полковникування було зведено величний харківський Покровський собор (1689) – один із ранніх зразків українського козацького бароко. Адже опікування православною церквою, будівництво та оздоблення храмів власним коштом вважалося справою честі для української старшини. Згадаймо, що найбільшим церковним меценатом Гетьманщини був Іван Мазепа.
Таким самим неодмінним атрибутом шляхетського самоусвідомлення козацької старшини були герби. Слобідські старшини, як і українська козацька еліта загалом, послуговувалися шляхетськими гербами, що мало унаочнювати їхній зв’язок із елітами попередніх епох. Ті самі Донці-Захаржевські використовували поєднання чотирьох гербових зображень: «Ружа», «Колона», «Китаврус» та «Урсин». А герб Квіток мав шість складників: «Погоня», «Стрім’я», «Радван», «Бонча», «Шеліга» і «Рогаля».
Козацький Харків неможливо уявити без провідного освітнього й наукового центру Слобожанщини – Харківського колегіуму (1722–1817). Заснований випускником Києво-Могилянської академії білгородським єпископом Єпифанієм Тихорським, він став загальностановим навчальним закладом, особливо популярним серед дітей козацької старшини. Його учні опановували програму, яка спиралася на загальноєвропейську систему «семи вільних мистецтв»: головний акцент було зроблено на досконалому вивченні латинської мови, правил віршування й красномовства, творів античних авторів. Засвоєння філософії і богослов’я становило найвищий освітній щабель. У 1760-х до навчальних програм додали курси французької та німецької мов. Окрім того, в колегіумі вивчали музику, математику, геометрію, історію й географію.
Із Харківським колегіумом пов’язане ім’я Григорія Сковороди (1722–1794). Син козака Лубенського полку, студент Києво-Могилянської академії, філософ європейської культурної традиції, поет, чия 
творчість позначила апогей українського літературного бароко. Протягом 1759–1769 років (із перервами) Григорій Савич викладав у ньому поетику, синтаксис, давньогрецьку мову й етику. Зі своїми учнями він підтримував товариські зв’язки й надалі, подорожуючи Слобожанщиною і подовгу гостюючи в їхніх домівках. Написана Сковородою під час мандрів «у лiсах, полях, садах, селах, хуторах та пасiках, що лежать довкруж Харкова» збірка «Байки харківські» вперше у вітчизняній літературі підняла байку на щабель окремого літературного жанру філософської спрямованості.
Рубіж XVIII і ХІХ століть історики розглядають як, без перебільшення, тектонічний злам в історії Європи, що проклав очевидну межу між домодерною і модерною епохами з відмінним світобаченням людей, різною соціальною структурою суспільства, іншим економічним ладом. В історії Харкова, як і України загалом, це ще й межа між козацьким та імперським періодами. Адже 1764 року було ліквідовано посаду гетьмана, 1765-го розформовано слобідські козацькі полки, 1775-го зруйновано Запорозьку Січ, 1783-го припинили існування козацькі полки Гетьманщини. На українські терени було поширено загальноімперський адміністративний поділ і зламано місцевий соціальний устрій.
Відтак із 1765-го Харків став центром Слобідсько-Української губернії, а з 1780-го – Харківського намісництва. У 1797 році Слобідсько-Українську губернію відновили, перейменувавши пізніше знову в Харківську. Протягом 1835–1856-го остання разом із Чернігівською і Полтавською входила до складу Малоросійського генерал-губернаторства, а Харків був його адміністративним центром. Губернський устрій проіснував на Харківщині до 1925-го, коли територію колишньої губернії поділили на п’ять округів: Ізюмський, Куп’янський, Старобільський, Сумський і Харківський.
Університет замість військового училища
Початок ХІХ століття був знаковим для Харкова: 1805 року в місті відкрили університет. Найактивнішу і дещо авантюрну роль при цьому відіграв місцевий дрібний дворянин, а за походженням серб (але по материнській лінії нащадок українського старшинського роду) Василь Каразін (1773–1842). Річ у тім, що місцева еліта хотіла, аби в Харкові було засновано військове училище, і навіть почала збирати для цього добровільні пожертви. Каразіну ж вдалося переконати уряд у нібито палкому бажанні слобідських дворян підтримати фінансово відкриття університету. Врешті, його таки відкрили, а дворянство лишилося розчарованим.
Хай там як, а зафундування університету стало доленосною подією. Почало змінюватися саме місто: до нього приїздили іноземні професори, формувалася місцева інтелектуальна спільнота, зростала кількість чиновників. Окрім традиційної дерев’яної забудови зводили кам’яні споруди й викладали бруківкою вулиці. Харків перетворювався на місто в його сучасному розумінні.
Однак у задумах Петербурга новозаснований університет мав стати не лише центром освіти і науки, а й засобом русифікації регіону. Адже до закладу був «приписаний» відповідний навчальний округ, у межах якого начальник («попечитель») разом із університетським керівництвом контролювали середню і початкову освіту. За спогадами сучасників, місцевих учителів «ламали» і примушували говорити з учнями російською або й узагалі віддавали перевагу викладачам-росіянам.
Проте така урядова політика мала лише відносний успіх. Слобідська еліта – нащадки місцевих старшинських родів – залюбки розмовляла поміж собою українською і плекала спогади про дідівську військову славу. З її середовища вийшов один із найвидатніших діячів української культури першої половини ХІХ століття, творець української нової прози Григорій Квітка-Основ’яненко (1778–1843).
Нащадок старшинського роду, Квітка писав під псевдонімом Основ’яненко, утвореним від назви родинної маєтності під Харковом – села Основи. Прадідом Григорія Федоровича по лінії батька був харківський полковник Григорій Семенович Квітка, стараннями якого 1713 року в Основі звели храм Іоанна Предтечі. Предки по лінії матері належали до полковницької родини Шидловських. Близькими родичами Квіток були прилуцькі полковники Горленки. Квітки вели власну родинну хроніку, уривки якої збереглися до сьогодні.
Тож не викликає подиву, що у своїй творчості Григорій Федорович рясно використовував історичні сюжети: перекази про заснування Харкова нібито кимось із Квіток, розповіді про напади татар на слобідські поселення і проведення російськими військовими перепису слобожан 1732 року, власні дитячі спогади про зустріч із запорозьким полковником Антоном Головатим. У листах до Тараса Шевченка Квітка-Основ’яненко постійно заохочував молодого поета писати українською мовою, а той, своєю чергою, віддавав належне літературному доробку «батька», присвятивши йому знамениті рядки:
…Наша дума, наша пісня,
не вмре, не загине…
От де, люди, наша слава,
Слава України!..
Біля джерел нової української літератури стояв й уродженець Черкащини, випускник, а пізніше ректор Харківського університету Петро Гулак-Артемовський (1790–1865). Він, як і Квітка-Основ’яненко, належав до кола «харківських романтиків» – інтелектуалів, чиї творчі й наукові інтереси були пов’язані з українознавчою тематикою (Ізмаїл Срезневський, Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський, Опанас Шпигоцький).
У цьому науковому середовищі сформувався Микола Костомаров – видатний історик і громадський діяч, діяльність якого мала величезний вплив на українське суспільно-політичне життя середини ХІХ століття. Його наукові зацікавлення зосереджувалися переважно навколо подій Національно-визвольної війни середини XVII століття та історії ранньомодерної Української держави. Водночас він прагнув осягнути історичні шляхи східнослов’янських народів, передовсім українців і росіян, вказуючи на суттєві відмінності в їхньому світобаченні та ментальності. Його «Книга буття українського народу» («Закон Божий») стала програмним документом Кирило-Мефодіївського братства (1845–1847), заманіфестувавши ідею соціального й національного визволення слов’янських народів, серед яких ключову роль відігравали б українці.
Друга половина ХІХ століття принесла помітні зміни в соціальне й національне «обличчя» Харкова. Поштовхом до змін стали так звані Великі реформи – комплекс ліберальних реформ, проведених у Російській імперії у 1860–1870-х роках, найвагомішою з яких стала ліквідація кріпацтва. Це суттєво пришвидшило перехід економіки на капіталістичні рейки, завершення промислового перевороту й початок індустріалізації. Харків набував значення важливого залізничного вузла, зростала його роль як економічного і промислового центру.
Нові підприємства потребували великої кількості робочих рук, тому стрімко збільшувалося населення Харкова: на 1912 рік там мешкало 238 466 осіб, і це був третій (після Києва й Одеси) показник серед українських міст. Проте зростання відбувалося здебільшого за рахунок створення умов для припливу етнічних росіян (переважно селян) із Курської, Орловської, Московської, Калузької губерній. Як наслідок – частка містян-українців невпинно зменшувалася. Так, за даними Всеросійського перепису населення 1897 року, 25,6% мешканців Харкова назвали рідною мовою українську, а 63,2% – російську. Однак тут слід брати до уваги, що не всі ті, хто вказав російську, обов’язково мали бути етнічними росіянами. Давалися взнаки наслідки політики русифікації, коли знання цієї мови було запорукою успішної соціальної реалізації. Тим більше дані перепису в інших містах Харківської губернії засвідчили таке: лише в Чугуєві (де від початку відсоток українців був менший) рідною українську назвало 8,9% населення, у решті міст (Білопілля, Богодухів, Валки, Вовчанськ, Зміїв, Золочів, Ізюм, Краснокутськ, Куп’янськ, Лебедин, Недригайлів, Охтирка, Слов’янськ, Старобільськ, Суми) частка україномовних коливалася від 98,6% (Краснокутськ) до 70,5% (Суми).
У горнилі війн та русифікацій
1900 рік став черговим рубежем не лише в історії Харкова, а й у вітчизняній політичній історії загалом: діячі студентських громад на з’їзді в Харкові заснували першу в Наддніпрянській Україні політичну партію – Революційну українську партію (РУП). Її очолив Дмитро Антонович, а за політичну програму було взято брошуру Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Щоправда, в наступні роки РУП пережила кілька розколів, остаточно перейшовши на соціал-демократичну платформу й оформившись у 1905-му як Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП).
Зі зняттям заборон на друк українською мовою 1906 року в Харкові стали видавати першу україномовну газету «Слобожанщина». З ініціативи Миколи Міхновського з 1912-го виходила газета «Сніп». Тоді ж почало діяти Українське імені Г. Квітки-Основ’яненка літературно-мистецько-етнографічне товариство, що ставило за мету проведення українознавчих досліджень.
Події Першої світової війни та Української національно-демократичної революції 1917–1921 років перекроїли до невпізнанності політичну карту Східної Європи. Згідно з III Універсалом Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917-го Харківщина разом із більшістю українських етнічних земель увійшла до складу УНР. IV Універсал від 9 (22) січня 1918-го проголосив самостійність УНР. Однак розпочата в грудні 1917-го військова агресія радянської Росії, несприятлива міжнародна ситуація і внутрішньополітичні проблеми виявилися для Української Народної Республіки фатальними. Боротьба за створення національної держави на той час була програна. В Україні на понад 70 років утвердилася радянська влада, проголошена 12 (25) грудня 1917-го на російських багнетах нелегітимним І Всеукраїнським з’їздом рад у Харкові.
До 1934-го Харків зберігав статус столиці Української Соціалістичної Радянської Республіки. Попервах місто навіть динамічно повертало собі українське «обличчя»: Москва змушена була проводити так звану українізацію, інакше не втримала б владу. Заодно виявляли свідомих українців, щоб потім знищити їх у горнилі масових репресій 1930–1940-х. Неминучим, хоча й небажаним для Москви побічним продуктом політики «українізації» було тимчасове створення сприятливіших, ніж у царські часи, умов для розвитку національної культури. Тож на її хвилі стрімко зростала кількість україномовних книжкових і газетних видань, українська домінувала в урядових та освітніх установах. Вирувало літературне й мистецьке життя, у Харкові творили Микола Хвильовий і Лесь Курбас.
1930-ті принесли Харківщині, як і більшості українських земель, страшні демографічні втрати внаслідок Голодомору 1932–1933 років, колективізації, репресій. «Українізацію», як і слід було очікувати, згорнули. Столицю перенесли до Києва. Було утворено Харківську область спершу у складі 78 районів (1932), а потім 33 (1939).
У роки Другої світової війни Харківщина поряд із Чернігівщиною, Сумщиною, Донеччиною і Луганщиною входила до прифронтової зони, де було встановлено найжорсткіший режим нацистської окупації. Неподалік Харкова у травні 1942-го трапився сумнозвісний «Барвінківський котел», коли внаслідок помилок командування в оточення потрапило близько 200 тис. радянських солдатів. Офіційною датою звільнення міста до сьогодні вважається 23 серпня 1943-го, хоча насправді запеклі бої на його околицях тривали до 29 серпня.
У повоєнну добу Харків зберіг значення великого освітнього, промислового, господарського центру. Водночас радянська політика й надалі була спрямована на нівелювання української природи міста, його повзучу русифікацію під заливкою «інтернаціоналізації». Із наслідками цієї політики доводиться мати справу і сьогодні.
