Чужий серед своїх
Прикарпатський журналіст Руслан Коцаба уже втретє поїхав на Донбас. Якщо перша його поїздка сприйнялася як інформаційний прорив та місток із Заходу на Схід, то друга була неоднозначно, і навіть гнівно коментована івано-франківцями.
Різниця в тому, що спершу журналіст побував серед українських військових, зокрема у батальйоні «Айдар», а в другу поїздку йому вдалося акредитуватися на території сепаратистів в якості власкора каналу «112» у епіцентрі ЛНР. Там Коцаба зустрівся з Болотовим та Нікітіним, хоча відео спілкування, яке начебто існує в інтернеті не викладене. Є лише коментарі Руслана, де він описує свої відчуття і думки про те, що ці люди, а мова йде про конкретних лідерів та їх найближче оточення, далеко не примітивні особи, не пияки і не наркомани, а є у них щось від ідейності та мотивації, яка включає не тільки гроші. Коли журналіст починає ще й називати їх адекватними людьми, наша аудиторія не витримує і ставить під сумнів адекватність самого журналіста та так, що при появі його у Івано-Франківську на нього пробують напасти і викликають на рукопашну дуель. Зрадник – це один з найнейтральніших епітетів, які линуть на адресу Коцаби у соцмережах.
Пригадується, у перших спогадах про війну на Сході Руслан висловлював застереження, що з кожним кроком війна відбиратиме у її учасників ознаки людяності, і хто зна, чи буде у падінні дно. У кожному своєму відеоматеріалі репортер нагадує своїм землякам, що вони найбільш практикуючі християни з-поміж всього українства. «Якщо ти християнин, як ти можеш закликати до вбивства? Ми – творіння Божі. Ми стоїмо перед обличчям Божим» – проголошує він, визнаючи, що це патетика, без якої зараз не обійтися.
Руслан обирає для означення протистояння у містах та захоплення держустанов на сході вираз «Це їхній Майдан», чим ще більше подразнює ще не зажиті рани Майдану київського. Напевно, і чимало б східняків образилися на такі порівняння, а то й приставили б дуло до чола. Це як намагання підшукати зрозумілу термінологію, прийнятну для протилежних українських географічних регіонів. «Проблема в тому, що ми загралися в штампи, перетворюємося на звірів. Проблема в тому, що ми навіть не дивимося на фото тих, хто загинули, ми за них не молимося, ми просто рахуємо їх кількість. А це все!!!, на цій людині закінчилася історія, закінчився всесвіт! Просто про це ніхто не думає. Ми перестаємо бути людьми» – застерігає наш колега за цехом.
Люди, що скупчилися на вокзалах, біля точок з хлібом і водою, родини, які прощаються, наче назавжди, – це як епізоди добре відомих кадрів про війну. На площі приходять люди, які відправляють у ополченці своїх синів і чоловіків, і вони вже вважають їх героями. Це їхня реальність, яку ми бачимо скупим відеорядом або читаємо у повідомленнях. Ще драматичніше, що у цих людей падає полуда з очей, але жертву вже віддано. Повернути вже нічого не можна. Це як не відриваючись читати про художнього героя-негідника, якого якимось дивним чином починаєш вважати людиною за його здатність любити, страждати і боятися смерті.
Це особливо вражає журналіста з Івано-Франківська, який у сепаратистах чомусь постійно бачить людей, у східняках – українців, а у владі всіх рівнів – маніпулянтів, які загралися: « Перше – АТО треба було починати з-під куполу ВРУ. Там люстра на кілька тон. Вона б зразу люструвала 40-50 придурків, які закликали до війни. І потім треба було починати робити зачистку АТО з лівого боку – силами ополченців Донецька і Луганська, а з правого боку – ополченцями, які знають чим займаються усі правобережні. До чого веду - проблема в політиках. Люди завжди можуть домовитися. Чим буде більше горизонтальних контактів, інтерв’ю в обхід Києва, цензури, тим більше ми можемо лишити собі шанс, що людина, яка дивитиметься, буде думати, що може це і не чеченець, не найманець, а це може мій одноліток.»
До речі, він ще до Насті Станко був єдиним акредитованим немісцевим українським журналістом у зоні АТО. Зате там є поляки, прибалтійці, ну і, звичайно, росіяни. В одному з відеосюжетів репортер описує наслідки вибуху біля Луганської ОДА, яку наші центральні ЗМІ подали, як вибух кондиціонера, а після дослідження Руслана виглядає на те, що це бомбардування з українського літака, внаслідок якого загинуло 10 мирних жителів. Ймовірно, що той випадок – трагічна помилка, яку не визнало українське військове керівництво. Інший факт: офіційна інформація про забезпечення від львівської фірми 9 бронежилетами 6 класу захисту ТЕМП3000, що виявилося фальшивкою. Чи потрібна така об’єктивність? Виглядає, що далеко не всім...
У своєму відеозверненні з Маріуполя 5 липня Руслан стоїть біля пам’ятника жертвам політичних репресій і голодомору і говорить : « Це символічно, що я стою коло цього пам’ятника. На ньому написано: не забудемо трагедій минулого, щоб не пережити їх знову. Я звертаюся до тих, хто ще може не брати автомата до рук, а пробувати домовлятися. Краще поганий мир, ніж добра війна. Я звертаюся до всіх, хто мене чує, особливо до «диванної сотні», яка вже не знає, де шукати ворогів. Шановні наші ерзац-радикали , я ризикую найдорожчим –життям, щоби ви моїми очима побачили всю трагедію війни. Я звертаюся до адекватних людей, які мають Бога в серці, які розуміють, що життя це найдорожче, і людина – то є творіння Боже».
У неділю (6 липня) Руслан повідомляв з мітингу у Донецьку, що відчувається агонія в стані сепаратистів. Обличчя їхні розгублені, цього разу приречено звучали вигуки «Росія!», «Фашизм не пройдет!». Обіцяли партизанську війну по периметру Донецька, що найбільш ймовірно, адже маючи стільки зброї, вони будуть відстрілюватися до останнього. Щойно Руслан пішов з площі, як його уже почали шукати, – переказали згодом знайомі. А за кілька годин його мали переправити до Слов’янська. Чекаємо на зв’язок уже найближчим часом.
Руслана Коцабу називають одіозним, скандальним, а тепер ще й продажним. Натомість «Z» відомо, що живе він у скромній однокімнатній квартирі, завжди критикує і правих, і лівих, час від часу отримує погрози від героїв своїх розслідувань. Дружина щоразу вимагає, щоб це був останній такий матеріал. Він покірно хитає головою, але робить своє. Після Майдану прикарпатська громада включила його до люстраційного комітету з числа журналістів. А тепер списати, бо порушив кон’юнктуру, став неформатом, знехтував вододіл «свій –чужий»…
