Десантник Ігор Перцович: «Терористи нас дуже сильно бояться!»

Ігор Перцович (28 років) народився і проживає в селі Середній Березів. Після закінчення сільської школи, поступив в Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газуна факультет «управління інформаційною діяльністю».

Після другого курсу взяв академічну відпустку і в 2005 році пішов в армію за призовом — служив в 80-му аеромобільному полку. Після року строкової служби підписав контракт і прослужив ще рік на посаді заступника командира розвідувального взводу. Згодом звільнився, адже оплата була досить низькою. З 2007 по 2014 рік Ігор працював на різних роботах, зокрема будівельником. пише Косів

26 березня 2014 року його знову призвали на військову службу, одразу після завершення Революції Гідності, де  він також приймав активну участь. Військова спеціальність Ігоря в 95 бригаді мінялася — кулеметник РПКС, гранатометник РПГ7Д, а пізніше командир відділення. Після тренувань на полігоні в Житомирі, в складі «95 окремої аеромобільної бригади», він був направлений в Донецьку область.

Як відомо, «95 бригада» є однією з найбільш славних військових частин ЗСУ, за версією одного американського генерала здійснила найдовший бойовий марш в світі, як підрозділ такого типу, бійці якої гідно проявили себе під час конфлікту на сході України. Серед відомих боїв бригади і оборона гори Карачун, Донецького аеропорту та села Піски, Спарти, а також визволення від російських окупантів міст Краматорськ, Слов`янськ та Лисичанськ. Як розповів Ігор завдання десантників були досить різні – від супроводу конвоїв до розвідки боєм в тилу ворога. Нещодавно Ігор Перцович повернувся після року служби в зоні АТО і зараз він офіційно демобілізований. Про свої бойові завдання говорити не хоче, адже це військова таємниця, але ми поспілкувались із героєм на не менш важливі теми.

Що ви можете сказати хлопцям та чоловікам із Косівського району, яких призивають в рамках четвертої хвилі мобілізації?

Призовникам хочу побажати гідності, і щоб не забували, що ми – солдати. Йти служити чи тікати за кордон – це справа особиста, але хочу, щоб ті люди, які служили — не забували, що вони давали військову присягу народу та Збройним силам України. Ми не найманці, як з іншої сторони. Бажаю всім повернутися додому живими та здоровими не лише фізично, але й морально. Також бажаю їм мужності, щоб ніколи не падали духом, адже бувають важкі ситуації і не лише бойові. Солдати можуть бути без їжі та води і в холоді, але це все прохідне, головне гідно вистояти. Панічного страху в бою немає, він приходить пізніше, після усвідомлення того що було. Іноді можна почути: «це не наша війна, а от коли ворог прийде сюди, то ми їх будемо бити». Але коли російські окупанти прийдуть сюди, то буде вже пізно. Ворога треба бити на початку наступу!

Чи правда, що на передовій немає  чим воювати і загалом погане забезпечення?

Рік назад було дійсно погано, адже бронежилетів Україна взагалі не виготовляла. Була лише невелика кількість з миротворчих місій, але і то були застарілі, важкі і незручні «броники». Зброї вистачало, як і боєприпасів, але були проблеми із важкою технікою, адже наша техніка ще радянська.

На щастя, зараз виготовляють вже нову техніку на базі заводу «Краз», наприклад броньовані позашляховики. Правда не всім вони дістаються. Скептиків хочу запевнити — нова техніка є на передовій не тільки в телевізорі. Також нам дали форму нового зразка. Держава видала бронежилети і каски українського виробництва в певній кількості, не можу сказати що всім. Але якби не волонтери та люди, які допомагають армії, то ця війна вже була давно програна. Нам допомагали — Івано-Франківська організація «Промінь-ІФ», де задіяна моя сестра Наталя Перцович, яка зараз є самостійним волонтером і київські волонтери Олександр Погребницький та Максим Мураткін. Зокрема Олександр зі своєю командою бували в таких місцях, де не кожен солдат був. Вони також є не меншими героями, ніж військові. Допомога волонтерів була різною – їжа, форма, бронежилети, каски, наколінники. Привозили малюнки від школярів з побажаннями, що дуже підносило духом. Ці діти по-справжньому вірять в нас. Вони і є нашою надією! Також подяка громаді села Середній Березів за неодноразовий збір коштів. Так тримати! І не забувати, що війна ще не закінчилась. Хоч і розумію що люди мають зараз меншу можливість допомагати, ніж скажімо ще літом минулого року.

Яка зараз найбільша проблема для української армії, окрім зовнішнього ворога?

Верхи влади змінилися після Майдану, а в середній і вищій ланці армії практично все без змін. Є дуже багато «паперових генералів», а також агентів Кремля в нашій армії, які все роблять можливе, щоб забезпечення не доходило до солдатів і створюють дезінформацію серед мирного населення. Також частково здаються ворогу позиції розташування наших військ, хоча зараз вже такого значно менше, адже СБУ та контррозвідка вже краще працюють, ніж на початку конфлікту. Роками українська армія руйнувалась і щоб зарік її відновити — це дуже складно. Те, що ми ще тримаємось – завдяки людському фактору і згуртованості народу. На жаль, багато людей таки залишились байдужими, ніби нічого не відбувається… Якраз і вони також поширюють всякі нісенітниці, як справжні експерти (сміється)…

Можливо, нам не вистачає координації бойових підрозділів і мало практики. Перемир’я і Мінські угоди – це правильно, але з іншої сторони, ми даємо терористам шанс підійти ближче до наших позицій. Треба пам’ятати, що ми воюємо з Росією і в неї все-таки сильна армія. Але ми сильніші духом, бо воюємо на своїй землі, вони до нас прийшли, а не ми до них.

І коли кажуть, що «ми не воюємо і нам не дозволяють стріляти» – то я хочу повідомити, що українські військові здійснювали просто фантастичні операції не лише на передовій, але і в тилу ворога. Можливо коли війна закінчиться, то ми дізнаємося про наших героїв більше. Терористи нас бояться насправді дуже сильно! Слава Україні!