"Для рятувальника важить не так спорядження, як характер", - Василь Фіцак

Перші дні червня українці активно спостерігали за погодою на горі Піп Іван, де вирувала справжня зима зі снігом і хуртовинами. Світлини зимних Карпат посеред літа публікували чимало українських інформагентств.

Автор фото, що облетіло чимало ЗМІ та соцмереж, – начальник Явірницького пошуково-рятувального відділення управління ДСНС в Івано-Франківській області Василь Фіцак. Які ще аномалії помітив Василь Фіцак на висоті понад 2 тисячі метрів, скільки туристів піднімаються у гори і чому туристична спільнота не підтримала ідею будівництва Хресної дороги до вершини гори Піп Іван (яку місцеві називають трохи інакше, одним словом – Попіван), Укрінформ запитав у Василя Фіцака, який щойно здав зміну на високогірному чергуванні.

АНОМАЛЬНИЙ ПОЧАТОК ЛІТА

- Найперше хочу запитати, коли ви повернулись із зими в літо?

- Три дні тому.

- Здоров’я не підводить?

- Поки що ні. Буває, що закладає у вухах, але це дуже рідко. Переважно, через зміну тиску. Тепер це теж спостерігав, коли доводилось сходити з Попівану, де хурделило і дули шквальні вітри, а вже біля озера Марічейка я переодягався у шорти й футболку… Початок цього літа був справді аномальним, як і остання декада травня. За час своєї служби я не пригадую такого зниження температури і рясних снігопадів із 1 до 3 червня. Дякувати Богові, тепер день довший і сонце має силу. Крім того, пішли дощі, з’явився південний вітер, сніг почав дуже швидко танути. Тобто вже 6 червня, спускаючись із Попівану, ми бачили зовсім іншу картинку. Білі гори поступово зникали. Пам’ятаю, два роки тому в червні у горах теж випав сніг, похолоднішало, але наступного дня все різко змінилось. Щоб так затягнулась зима, як цього року, справді не пригадую, відколи мандрую в Карпатах.

- А ви не питали у місцевих старожилів, що б це могло означати?

 З місцевими я не спілкувався. Але від туристів, які піднімались на Попіван, чув припущення, що це могло бути пов’язано з тим, що відбувалось торік, коли на багатьох континентах горіли ліси. Думаю, що у погоді все взаємопов’язане. Глобальні зміни на одній півкулі можуть відлунювати погодними катаклізмами на іншій.

- У цей період багато туристів піднімалось на Попіван?

- Ні. Туристів було дуже мало. Це пов’язано, передусім, із карантином. Громадський транспорт ходить нерегулярно, немає потягів. У Карпати їздили люди лише своїм транспортом. Треба сказати, що тепер туристи почали стежити за прогнозом погоди. Якщо раніше мандрівники йшли в гори «на ура», то тепер дослухаються до синоптиків. Коли погодні умови ускладнені, люди стараються уникати мандрівок у гори. Торік, коли було сонячно, у гори йшли сотні людей, а тепер – десятки відчайдухів.

ГОРИ НЕ ДЛЯ ПАЛОМНИЦТВА

- У ці вихідні туристична спільнота активно обговорювала у соцмережах ініціативу Прикарпатського університету звести від підніжжя гори Попіван до її вершини Хресну дорогу. Чи потрібна вона в горах, на вашу думку?

- Найперше треба розуміти, що туристична спільнота – це люди, які добре знають, що таке гори. А гори приховують у собі чимало небезпек. Влітку – це грозові фронти, які становлять смертельну небезпеку, взимку – низькі температури, обмежена видимість, снігопади, потужні вітри. Попіван – одна із технічно складних гір як у зимовий, так і в літній період. Це маршрут у 8 кілометрів протяжністю від підніжжя і понад тисячу метрів вертикального підйому. Паломники ж переважно люди літнього віку, мають різні захворювання, фізично та психологічно не підготовлені і не всі готові долати подібні маршрути, а головне – вони не звертають увагу на своє спорядження, що є сакральною річчю в горах. Не знають усіх небезпек, ризиків походів, як діяти в різних ситуаціях.

Пригадую один випадок. Це було у 2016-му. День був грозовим. На Попіван піднімались близько 35 осіб. Переважно, діти і жінки. Священник із села Дземброня йшов босим. Ноги були обдерті, в крові. На Попівані тоді розбушувалась негода. Дітей, які були перелякані й одягнені у поліетиленові плащі, ми сховали від зливи у будівлі. Священник і решта дорослих стояли під обсерваторією. В епіцентр грози я попросив його заспокоїти дітей і не дуже розраховувати на укриття біля вежі, бо вона є аварійною. Я застеріг, що може впасти камінь. На це почув відповідь, що на все є воля Божа. Мовляв, лише від Нього залежить чи камінь впаде, чи грім вдарить.

До чого я веду? Священнослужитель у такий спосіб наражав себе на небезпеку і групу, яку привів. Добре, що тоді гроза вщухла, вийшло сонечко і група успішно зійшла вниз. Але все могло бути складніше.

І ще одне. Більша частина високогір’я Карпат – заповідна зона. В останні роки я спостерігаю досить сильне рекреаційне навантаження на туристичні маршрути. Вже помітні ерозійні процеси на стежках з боку Чорногори. Багато туристів топчуть і зривають рідкісні червонокнижні рослини, особливо квіти. Також із притоком туристів додається сміття. Відтак, рекреаційне навантаження потребує наукового розрахунку. І в багатьох випадках збільшення туристів у заповідних зонах має негативний вплив на екосистеми. Читав, що за часів Австрії не пускали навіть воза з кіньми в ліс після дощу, аби запобігти ерозійним процесам, що можуть стати незворотними. Думаю, це ті аргументи, якими керувалась туристична спільнота, коли не підтримала будівництво Хресної дороги. Хочеться зауважити, що туристична спільнота – це небайдужі, активні люди, які турбуються про довкілля.

- Чи можна сьогодні впорядкувати туристичний рух у Карпатах?

- Територія Карпатського національного парку має зонування. Є господарська зона, де дозволені певні види діяльності. Серед них – санітарні чистки лісу для потреб місцевих людей. Є зона регульованої рекреації, де щось можна, а щось ні. Втім, є заповідна зона, де не можна проводити нічого, щоб зберігати первозданну природу. У світі є поняття «рекреаційне навантаження». До прикладу, на Говерлу дозволено піднятися не більш як 300 особам на добу. Думаю, контроль має бути й на інших гірських масивах. Так, як це існує в інших країнах. Там є території, де не лише контролюють кількість туристів, але є й повна заборона джипінгу чи інших моторизованих розваг. Винятки – спецтранспорт.

У нас ці процеси не контрольовані. Національні парки не можуть усюди поставити пропускні пункти. Відтак, навіть обліку туристів точного немає. А він необхідний на популярних маршрутах. А ще варто піднімати рівень екологічної свідомості й освіти у людей.

- До речі Прикарпатський університет уже заявив, що призупиняє реалізацію проєкту Хресної дороги і розпочинає навчально-інформаційні проєкти для туристів.

- Цю ідею я вітаю, схвалюю і дуже підтримую. Вона справді добра. Люди мають отримувати екологічну освіту ще змалку. Навіть у трудових колективах екологічну тему варто обговорювати. Люди повинні розуміти, що таке навантаження на екосистему. Високогірні екосистеми дуже вразливі, а на їх відновлення потрібно багато часу.

ТУРИСТИЧНІ ПРИТУЛКИ

- Останнім часом заговорили про потребу туристичних притулків у Карпатах. Скільки таких є на шляху до вершини Попівану?

- На шляху до вершини Попівану немає зовсім туристичних притулків. Є колиби пастухів, які мандрівники використовують як прихисток, коли погіршуються погодні умови, або для ночівлі. Втім, треба розуміти, що це є будівлі, які не завжди можна використовувати. У літній сезон там є власники господарства, а взимку туристи можуть у них зупинитись. Зовсім інша ситуація є в Горганах. У радянський період там багато збудували мисливських будиночків для єгерів і лісників, де вони могли заночувати. До 1990-х років більшість із таких будиночків були знищені й потребували ремонту.

Фундація «Карпатські стежки», до якої я причетний, зрозуміла, що ці споруди можуть послужити як тимчасові сховки для туристів на популярних маршрутах. Тому в межах різних проєктів ми взялися за відновлення цих будиночків. Але серед найперших притулків, що ми побудували з нуля, був туристичний на полонині Плісце. Ідея будівництва притулку виникла в голови і засновника фундації Василя Гутиряка. Власне, він очолив будівництво, присвятив себе цьому проєкту.

Чому там? Ще у 1930-х роках львівське краєзнавче товариство «Плай» запроєктувало і побудувало перший український притулок у Карпатах. Він тоді був єдиним серед польських, яких налічувалося до п’яти десятків. Землю під будівництво для українських мандрівників тоді надав Митрополит Шептицький. Притулок проіснував недовго. З початком визвольної боротьби будівля занепала, пізніше тут побудували мисливський будиночок лісгоспу, який на початок 2000-х років був в аварійному стані, і його довелось розібрати. Почалося будівництво туристичного притулку. Для цього об’єдналось чимало людей. Зведення українського притулку почали у 2003 році, а вже у 2008–му його завершили й освятили. Будівництво затягнулось через те, що працювали на волонтерських засадах, небайдужі звідусіль збирали кошти. Нині цей притулок є завше відчинений і може розмістити до трьох десятків людей. Часто його доводилось ремонтувати, бо туристи нерідко його пошкоджували. А найбільшою проблемою було засмічення території. Втім, нині ми бачимо добру тенденцію до змін. Останніми роками люди прибирають, залишають там медикаменти й інші потрібні речі – пили, сокири. Ставлення людей змінюється. Чимало активістів-туристів утримують ці будиночки до сьогодні.

- А скільки туристичних притулків вдалося відремонтувати?

- Ми відновили близько 10 старих мисливських будиночків, які служать туристам за укриття. Вони є на різних маршрутах через те, що ці споруди раніше були зведені в різних локаціях для потреб лісівників і єгерів. Нам вдалося замінити там покрівлю, вікна, двері, встановити печі. Кошти на це переважно збирали серед туристичної спільноти, писали проєкти. Спершу люди не розуміли нашої мети, але коли бачили результати праці, були задоволені, й чимало з них долучались пізніше до відновлення та ремонтів будиночків.

- А скільки ще бракує таких притулків у Карпатах?

- У польський період їх було до 60. Були будиночки, де жив господар, а тому туристи залишали там невеличку плату за воду, дрова і ночівлю. Були ще елементарні схрони, де ховались мандрівники від негоди. Попри це існувала концепція: притулки стояли на єдиному шляху і на певній відстані один від одного. Людина мандрувала від одного до іншого і, за тиждень-два, могла безпечно подолати свій маршрут в Українських Карпатах. Цей туристичний шлях сьогодні існує: Закарпатський Туристичний Шлях і Східно-Карпатський Туристичний Шлях. Відповідно це 400 і 275 кілометрів. Думаю, що нині в горах пасувало б мати до півсотні таких туристичних притулків. Але треба розуміти, що вони потребують постійного догляду. Побудувати і залишити їх напризволяще – не вихід. У Карпатах завше є агресивне природне середовище, яке нищитиме будівлю. Та й серед мандрівників зустрічаються невігласи, які розбирають будинки на дрова та всіляко шкодять.

Фото Юрія Рильчука, Сергія Гудака та з особистого архіву Василя Фіцака

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!