Донецька республіка. Це вже було

Ми вже звикли лягати спати і прокидатися з свіжими випусками інформаційних випусків, з постійним очікуванням нової біди, і вже сама її відсутність приносить велику радість.

Ми вже майже звикли жити зі сльозами на очах і болем у серці, якому не в силі зарадити краплі й пігулки. Але ми ще не встигли звикнути до щоденних фронтових зведень про загиблих і поранених.

Від мами, яка чверть віку тому розпитувала своїх діда й бабу про те, як вдавалося їм, їхнім одноліткам пережити війну, "партизанку", "стрибків", лєсоповал і ще безліч інших жахіть, знаю, що тоді мій мудрий прадідусь сказав їй: "Розумієш, людина – то таке сотворіння, що з часом звикає до всього…".

Чи настане це звикання для всіх українців – вирішують фактично дві області: Донецька і Луганська. Зрештою, вони "вирішували" практично на всіх виборах в Україні.

Своєю кількісною перевагою і фантастичним єднанням. Єднанням байдужості, нелюбові до всього українського. І, даруйте за відвертість, перемагали своїм єднанням у неуцтві. Бо ж якби вони вчились так, як треба, то знали б.

Як писав Леонід Залізняк ще в лютому, "численні спроби федералізації Україні накинуто ззовні за принципом "поділяй та владарюй". Ці уроки історії слід добре пам’ятати не тільки нашим вирощеним під егідою Москви "федерастам", а й усім жителям України".

Як бачите з дати публікування останньої цитати, попередження автора пройшло повз увагу. Тому мусимо повторити цей історичний урок. Ми не торкатимемося зараз питань спроби федералізації будь-яких інших регіонів України. Наша мета пригадати населенню Донбасу: ВИ ВЖЕ ЦЕ ПРОХОДИЛИ!

Почнемо з простого. Донецька губернія – територіальна одиниця УСРР, згодом УРСР, – адміністративно-територіальна одиниця СРСР, проголошена в березні 1919 стосовно територій, що були під контролем Червоної Армії.

Вона існувала з 1919-го по 1925-й рік, до її складу ввійшли Слов’яносербський повіт і Бахмутський повіт Катеринославської губернії. Катеринослав – нині Дніпропетровськ, Бахмут – нині Артемівськ.

Слов’яносербський повіт – адміністративно-територіальна одиниця Катеринославської губернії; у повіті – відносно інших повітів – проживало багато сербів і молдаван. Нині це район Луганської області.

Центром губернії стало місто Луганське, а в 1920 році центр губернії перенесли в місто Бахмут. Донецька губернія мала поділ на 10 повітів і 304 волості. Ось алфавітний список повітів: Бахмутський, Гришинський, Дебальцівський, Луганський, Маріупольський, Слов’янський, Старобільський, Таганрозький, Шахтинський, Юзівський.

Усі були названі відповідно до міст-центрів повітів, крім Шахтинського, центр якого знаходився в Олександрів-Грушевському.

У червні 1922 року був ліквідований Гришинський повіт, а в листопаді того ж року – Дебальцівський.

2 квітня 1924 року Донецький губернський комітет КП(б)У висловив протест протипропагандистської кампанії російських більшовиків у Ростові за перехід до РСФРР Таганрозького і Шахтинського округів УРСР.

Проте, 17 серпня 1924 року за дорученням Сталіна усім членам ЦК і ЦКК РКП(б) було розіслано матеріали про необхідність передачі Російській СФРР Таганрозького і Шахтинського округів УСРР, що згодом і було зроблено.

У 1925-му Донецьку губернію було ліквідовано. Залишилося п’ять округів: 1) Бахмутський (згодом Артемівський) округ, 2) Луганський округ, Маріупільський округ, 4) Юзівський (згодом Сталінський) округ, 5) Старобільський округ.

Висновок перший: якщо зараз і треба було за щось боротися прихильникам так званої ДНР і ЛНР, то виключно за повернення з Росії до свого складу колишніх Таганрозького і Шахтинського  округів.

Після повалення Тимчасового уряду, 31 жовтня 1917 року Центральна Рада ухвалила Постанову про так зване "злучення українських земель": "поширити в повній мірі владу Генерального Секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме – Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини".

Більшовики Південно-західного краю – Поділля, Волинь, Київщина, частково Чернігівщина і Полтавщина – в листопаді 1917 року висунули пропозицію скликати Всеукраїнський з’їзд Рад для розв’язання нагальних проблем тогочасного життя.

Одночасно обласний комітет РСДРП(б) Південно-Західного краю, який першим зрозумів необхідність консолідації сил у всеукраїнському масштабі, виступив з ініціативою скликати Всеукраїнський з’їзд більшовицьких організацій, щоб утворити керівництво партійного центру більшовицької України.

Якби ця ініціатива була підтримана Донецько-Криворізьким обкомом партії і особисто Артемом – Федором Сергєєвим, як членом ЦК РСДРП(б) і секретарем обласного комітету більшовиків Донецько-Криворізького басейну, то такий центр, очевидно, вдалося б утворити вже в грудні 1917 року. Але цього не сталося.

Проігнорувавши з’їзд у Києві, партійна конференція у Харкові визнала за необхідність скликати  з’їзд партійних організацій Донецько-Криворізького басейну і Південно-Західного краю, але лише з "метою вироблення спільного плану агітації і боротьби", а не для організаційного об’єднання.

Артем підтримав меншовика Рубінштейна і есера Губовського, які висловилися за свободу самовизначення областей і народів, проти "анексування" їх Центральною Радою.

Запропонував "створити незалежну від київського центру самоврядну автономну Донецьку область і добиватися для неї всієї влади Рад", що і було відображено в резолюції загальних зборів Харківської Ради 24 листопада 1917 року.

Зауважимо, що вже тоді "харківська, катеринославська і донецька більшовицькі організації були найбільш потужними і численними в Україні, до речі, на відміну від київської, полтавської, чернігівської, житомирської і вінницької організацій, де більшовики перебували на третьорядних ролях.

Етнічна українськість противилася більшовизмові. Та навіть у лавах самих більшовиків точилися серйозні суперечки на регіональному ґрунті щодо незалежності України.

Київські більшовики перебували у стані перманентної ворожнечі з харківськими і катеринославськими, серед яких були більшовицькі монстри Артем і Петровський.

Більшовики донеччани, харків’яни і катеринославці навіть не хотіли визнавати себе частиною України, яку вони для себе обмежили Правобережжям, натомість тяжіли до РСФРР як самостійна донецько-криворізька організація".

"Якщо політика Донецького басейну має бути чомусь підпорядкована, то це, звісно, не випадковим тимчасовим політичним завданням наших українських товаришів, а політиці промислових центрів півночі. Донецький басейн важливий перш за все для долі всієї російської революції в цілому", – заявляв більшовик Жаков, один з прибічників Донецько-Криворізької Республіки.

"Нам не потрібно ні міністерства іноземних справ, ні монетних дворів, нам потрібна радянська влада!" – заявляв Васильченко, народний комісар внутрішніх справ.

"В тому і полягала різниця між Народним секретаріатом та групою Артема в Харкові, катеринославцями та нашими криводонбасцями, що останні намагалися відгородитися від "радівської" України у своєму Донбасі, а ми намагалися утворити національний український радянський центр для всієї України" – казав більшовицький державний і партійний діяч Затонський, народний секретар освіти, людина, яка в грудні 1917 повністю підтримала агресію Росії проти УНР, у 1925-27 була секретарем ЦК КП(б)У, у 1927-33 – головою ЦК КП(б)У, у 1933-38 – наркомом освіти УРСР, а в липні 1938 був знищений НКВД разом з дружиною.

І вже на початку січня 1918 у Харкові відбувся організований більшовиками за вказівкою Лєніна ІV обласний з’їзд Рад робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейнів, на якому було проголошено утворення Донецько-Криворізької Радянської Республіки (Д-КРР) і приєднання її до території Радянської Росії.

Сформований "уряд республіки" – Рада Народних Комісарів – своїми прізвищами говорить сама за себе: Артем – голова, Магідов, Жаков, Філов, Рухимович, Межлаук, Хаменський та інші

Територіально Д-КРР охоплювала Сумщину, Харківщину, Донеччину, Катеринославщину з Олександрівськом (тепер Запоріжжя), Херсонщину з Кривим Рогом і Єлисаветградом (тепер Кіровоград), та частину Області війська Донського з Таганрогом і Олександро-Грушевським (тепер місто Шахти, Росія) – практично біло-голуба вотчина нинішньої Партії регіонів.

Проте, хоч Росія сприяла утворенню Д-КРР як напівдержавному утворенню, за визначенням Ілька Лемко, для надійного забезпечення центру Росії паливом і харчовими продуктами, Раднарком РСФРР не визнав офіційно Д-КРР ні самостійною республікою, ні частиною Російської Федерації.

А вже в середині січня 1918 року Лєнін збирав дані про ставлення делегатів ІІІ Всеросійського з’їзду Рад від України до ідеї термінового скликання ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад, щоб утворити авторитетний уряд Радянської України і покінчити з сепаратизмом Донецько-Криворізької республіки.

Що ж вплинуло на таку різку зміну поглядів?

Відповідь знаходимо серед телеграм представникам Раднаркому в Україні Орджонікідзе та Антонову-Овсієнку Володимира Лєніна: "Що стосується Донецької республіки, передайте товаришам, що як би вони не вхитрялися виділити з України свою область, вона, судячи з географії Винниченка, все одно буде включена в Україну й німці будуть її завойовувати.

Через це зовсім безглуздо з боку Донецької республіки відмовлятися від єдиного з усією іншою Україною фронту оборони".

Для тих, хто не зрозумів хитросплетіння лєнінських слів: Лєніну, Росії не була потрібна Д-КРР – хай і велика частина України, їм потрібна була ВСЯ Україна!

Висновок другий: нинішня Росія може відмовитися від Донбасу лише у випадку прямого втручання на територію України третьої сторони, наприклад, США або Великобританії, як гарантів цілісності нашої території.

Звичайно, запущений механізм вже запрацював. Донецькі сепаратисти зразка 1918 року лише входили в смак. Сп’яніння від власної важності, значимості і отриманої влади не дозволяло одразу приймати адекватні рішення.

Лєніну довелося докласти чималих зусиль, щоб змусити Артема, виконуючи директиви вождя, оголосити на ІІ-му Всеукраїнському з’їзді Рад у Катеринославі в березні 1918 "про необхідність створення єдиного фронту боротьби трудящих України проти ворогів зовнішніх і внутрішніх… Д-КРР є складовою частиною України".

Питання про окрему Д-КРР більше не ставилось. Але не факт, що назавжди вмерло в душах і головах її "батьків". Аж дуже дивною виглядає в логічному ланцюжку подій уже згадувана нами трагічна загибель в липні 1921 року Артема. Про інших "видатних" творців Д-КРР, сумніваємось, що згадають хоча б професійні історики.

Висновок третій: якщо хтось і запалює на небі зірки, то він же їх і гасить. Що відбувається з тими, хто збігся на світло і тепло тих зірок, – здогадайтеся самі.

Шкода, що нинішні творці ДНР і ЛНР, і доморощені, і "набєжавшіє" не прочитають цієї публікації. Може б встигли провести паралелі, проаналізувати і розбігтися в розсипну подалі від тих сепаратистських " зірок". І ще далі від їх "зажигатєлєй"…

…Якби ж ми вчились…

Борис Дрогомирецький, спеціально для Української правди