Два місяці миру

Про ризики «забути про війну» у звільненому Маріуполі

У червні уряд України відзвітував про зачистку «ДНР» у Маріуполі як про наймасштабніше досягнення АТО. Було багато полонених з боку бойовиків, не було втрат з боку силовиків. Після цього градус інтересу до Маріуполя почав нестримно знижуватися. «День» поговорив з активними мешканцями Маріуполя, які представляють різні сфери діяльності, і дізнався, як місто провело свої два літні місяці миру.

«НЕОБХІДНО ПРАВИЛЬНО ЗБУДУВАТИ МИРНЕ ЖИТТЯ»

«Якщо ми в перший місяць бачили піднесення патріотичних настроїв, люди дякували армії, то зараз є тенденція поступового забування, — розповідає координатор Центру патріотичних сил «Новий Маріуполь» Марія ПОДИБАЙЛО. — Люди бачать, що триває війна, але вона для них «десь там», незважаючи на те, що це всього лише за 50 кілометрів від міста. Тому мешканці Маріуполя вже починають звертати увагу на соціальні проблеми, починають «бурчати» в бік київської влади. І є багато рис, які з цим пов’язані, люди починають мислити мирними категоріями — чи досить зарплати, чи високі ціни, чи допомагає держава тощо. Після зачистки Маріуполя мешканці міста дуже активно почали їздити допомагати солдатам. Однозначно, люди вже не бояться виходити із символікою, ми з активістами фарбуємо мости в національні кольори, всюди висять прапори».

«Необхідно правильно збудувати мирне життя. А це справді великі соціальні проблеми, — продовжує Марія. — Чим може допомогти Київ? Передусім, начальника СБУ, начальника міліції, прокурора міста чи районів, голів райадміністрацій, керівників санепідстанції і податкової тощо слід замінити саме з Києва. Зараз ситуація така — ми когось рекомендуємо, закликаємо радитися з нами, проте результату жодного. І, як наслідок, ми бачимо, що ті, хто сидів за столом переговорів, ба більше, за руку заводив сепаратистів у міськраду після звільнення, на своїх місцях. Зараз вся влада, багато керівників великих підприємств — усі говорять про те, що вони завжди були патріотами, теж вивішують прапори. Фактично свого часу вони злякалися, потім трохи прийшли до тями, а зараз знову стають сильними. А ми, по суті, втрачаємо час! Ми хотіли змін, розраховували на них, а через зволікання в Києві ми не можемо зараз зробити Маріуполь справді українським. А була можливість, був шанс. Але ми боремося далі»

«У КОЖНІЙ ШКОЛІ ВІД 40% ДО 60% ВЧИТЕЛІВ ГОВОРИЛИ, ЩО ДОНБАС — НЕ УКРАЇНА»

«Воєнні дії у нас не відбуваються, але внутрішня ситуація все ж напружена. Нас всіх чекає друга війна, тому що всі «масовики-витівники» псевдореспубліки «ДНР» та інших подій залишилися на своїх місцях, почуваються добре, незважаючи на намагання місцевих патріотичних організацій змінити ситуацію. Я займаюся освітою, і це — страшно. У кожній школі були вчителі — від 40% до 60%, — які відкрито говорили, що Донбас — це не Україна», — розповідає колишній педагог і активістка Тетяна ТЕРЕЩЕНКО.

«У нас суспільство хворе, і передусім — керівники. Менталітет наших людей описаний в анекдоті: «На оголошення, що завтра всіх вішатимуть, люди запитують, мотузки свої приносити чи профспілкові дадуть», — міркує Тетяна. — Така ситуація через те, що в нашому регіоні мало малого і середнього бізнесу, а здебільшого — великі підприємства. І кожен працівник підприємства «заглядає в рот» начальникові і ловить кожне його слово. Навіть тепер на наших заводах під страхом звільнення збирають підписи працівників, що буцімто вони просять вивести війська і батальйони «Азов» і «Дніпро», які у нас розташовуються. І працівники дружно підписують цю заяву, тому що діватися нікуди. На заводі ім. Ілліча — під страхом звільнення, на заводі «Азовсталь» — поки що за бажанням. І в школах ситуація схожа».

«Ми зараз у стадії листування з Міносвіти з питань, які нас хвилюють, — патріотичне виховання у школах, збір коштів на ремонт без звітності, харчування дітей, відсутність навіть українських груп у садках. Це «хвороби» міністерства, тому що у нас багато перевіряючих органів і дуже мало вільного повітря для працівників освіти. І замість того, щоб витрачати час на дітей, вчителі витрачають час на папірці», — пояснює Тетяна.

«Міністерство освіти хоче звільнити педагогів, яких було помічено у зв’язках із сепаратизмом. Окрім шкіл у нас є і ректорати вишів, які займали проднрівську позицію. Але говорити, що Міносвіти всіх звільнить — смішно, адже часто-густо спостерігається брак вчителів. Потрібно проводити з ними роботу, аби профспілкові лідери не могли «диктувати», за кого потрібно голосувати на виборах, аби вчителі не фальсифікували результатів, будучи членами комісій, аби відчували необхідність патріотичного елементу в освіті. Я не думаю, що таких вчителів потрібно одразу звільняти. Адже їхня позиція «за ДНР» могла бути не зовсім однозначною — до шкіл приходили люди зі зброєю і загрожували. Мені здається, вчителів необхідне розворушити, подивитися, як вони реагують. Якщо реагують правильно, то можна активно далі працювати. Тут важлива реакція і та робота, яку міське управління освіти почне проводити у школах.

Окрім того, у нас немає жодних змін з місцевою владою. Чекати жовтня і перевиборів не вихід, тому що наш «адмінресурс» роками навчали проводити вибори «як належить». Якщо ці вибори також відбудуться нечесно і заводи поставлять своїх ставлеників — це буде ще один великий програш. Наші хлопці життя свої віддають за Батьківщину, а тут нічого не змінюється», — робить висновок Тетяна.

 «СТАРІ ПОРЯДКИ ЗАЛИШИЛИСЯ»

Усі «ті люди, які були «біля керма», відправляли працівників на «антимайдан», давали гроші, виступали в цехах металургійних комбінатів проти євроінтеграції і Майдану, залишилися при владі. Наприклад, мер міста Юрій Хотлубей, народний депутат Олексій Білий, голова райадміністрації Ігор Алексєєв та інші», — про це розповідає Володимир ПАВЛОВ, бізнесмен у сфері роздрібної торгівлі і громадський діяч.

«Люди обурені тим, що нова влада прийшла, а старі порядки лишилися. І навіть ті 30% людей, які раніше висловлювали «за» нову владу, зараз вже поступово кажуть: «що було, те й лишилося». Малий бізнес платить за два місяці наперед за електроенергію — по суті, кредитує олігархів. Немає жодних «податкових канікул» чи інших поблажок — стало лише гірше, — вважає Володимир Павлов. — Старі кадри перефарбовуються в усі барви веселки як хамелеони. Наприклад, мер міста — колишній перший секретар міськкому партії. Коли все місто у снігу було, він всіх комунальників відправив на «антимайдан». А тепер знову перефарбувався — став по-українськи розмовляти. А на міській сесії Хотлубей поводився, як Чечетов у Верховній Раді. Він підняв руку — усі дружно проголосували. Я постійно пишу про це звернення до міської прокуратури, але жодної реакції немає. У нас 75% влади — регіонали».

«Наші чиновники підписували різні «мирні меморандуми» із сепаратистами, давали їм апаратуру для мітингів, вивішували прапори. Розв’язати таку ситуацію допоможуть лише перевибори і привселюдне покарання винних — притягнення до кримінальної відповідальності, — вважає Володимир. — Маріуполь — це сільське місто. Народ не відгукнеться, поки не побачить, що ті, хто завинив, дістануть по заслугах. Інакше нічого не допоможе, навіть вибори. Особливо рядові чиновники, які організовували мітинги за «ДНР», писали в газетах заклики — зараз їх нікуди не викликають, вони тихенько продовжують свою діяльність», — стверджує Володимир.

«Хоч у нас і тихо зараз, але через те, що нічого не змінюється, у людей з’являється розчарування. У нас близько 75%—80% людей були за «ДНР». Хоча після того, як люди подивилися, що було в Слов’янську як мінімум половина прихильників «ДНР» вже замислюються. Люди кажуть: «Добре, що не стріляють». Багато хто навіть висловлює думки, щоб той же батальйон «Азов» навів в місті лад. А решта 20%—25% починають розчаровуватися. Усі кажуть, що зараз не час про це говорити — ще Донецьк потрібно звільняти. Але поки буде звільнено Донецьк — тут знову почнеться. Тому що народ втомився від цього безладдя», — резюмує Володимир Павлов.

 «ПРИВОДІВ ДЛЯ НОВИН ДЯКУВАТИ БОГУ, НЕМАЄ»

Ми також поцікавилися враженням від мирного життя в Маріуполі в одного з його визволителів — бійця батальйону «Азов» із позивним «Дублін». «Зараз Маріуполь — по суті, обласний центр. Люди живуть своїм звичайним життям, все працює у штатному режимі, — каже боєць. — До військових ставляться здебільшого привітно. Якщо трапляється якийсь непривітний елемент, то це часто-густо контингент, так би мовити, не «вищого світу» — п’яні люди. Є постійні контакти місцевих активістів з нами, з представниками центральної влади. Маріуполь зараз живе мирно і приводів для новин, дякувати Богу, немає. До Маріуполя доходять розмови, чутки і новини з тих районів, де ведуться бої — місцевим мешканцям явно не хочеться таке пережити».