Дилеми війни
Війна — це час, коли немає однозначних оцінок. Немає чорного й білого. Немає єдиної шкали, за якою можна виміряти хаос, що діється навколо.
Але тут і тепер, у вирі горя й смерті, все хитко й мінливо.
…Перед шлагбаумом завмерла довга черга машин. На склі — рукописні таблички "Діти". Деякі написані так незграбно, нібито самі діти себе й підписали.
Діти... Вони дуже змінилися. Терпляче зносять задушливу спеку в наглухо задраєних авто. Діставши пляшку з водою, першим ділом напувають своїх молодших братів і сестер. Потім — собак і кішок (так, багато хто, тікаючи з зони боїв, вивозить своїх тварин). І лише потім п'ють самі.
Будь-які труднощі переживають терпляче. Крім однієї — болісних сумнівів. Чи випустять із міста? Чи вдасться виїхати? Чи не потрапимо під обстріл? Що чекає нас "там"? І це "там" для кожного своє: гостинні родичі, табори для біженців, terra incognita, про яку відомо тільки одне — там немає війни.
Десь попереду, ліворуч і праворуч гримить бій. Коли снаряди вибухають зовсім близько, їм вторить дитячий плач, жіночі крики, лайка пошепки й скавчання домашніх вихованців.
Із найближчого блокпоста прибігає спітнілий бойовик:
— Так, ми з цими домовилися! "Вікно" на півгодини! Давайте, валіть усі звідси...
Це ж погано — домовлятися з ворогом? Мабуть, так. Але якщо ця домовленість рятує чиєсь життя, виводить з-під обстрілу мирних жителів?
Тим, кому із затишного далека показують карту зі стрілками, які позначають просування наших військ і звільнення міст, важко прийняти думку, що контакти між ворогуючими сторонами бувають не лише вогневі.
Та вони є, ці контакти.
Обмін полоненими, взаємно домовлені паузи в артилерійських дуелях, негласні угоди про те, щоб пропускати в обидва боки вантажівки з продуктами, рейсові автобуси й біженців.
Легко демонізувати ворога, коли бачиш його лише по телевізору. Або крізь приціл.
Та коли лінія фронту проходить через твій двір, твою вулицю, твоє місто, починаєш розуміти: по обидва боки — люди. Просто люди. Дуже різні, й здебільшого, не найгірші. І якщо вже так треба когось ненавидіти, то насправді ненавидіти треба того чи тих, хто змусив не найгірших людей убивати одне одного.
Найстрашніша помилка на війні — всіх "своїх" огульно вважати хорошими, а всіх "чужих" — поганими.
Це прагнення провести чітку лінію породжує нерозуміння, відторгнення, а потім — злість і нову ненависть. І таким чином визначає, що рано чи пізно все повториться знову...
На війні кожен робить особистий вибір. Наодинці з власною совістю. Ударна хвиля змітає не лише шибки в будинках, а й усе наносне в душах. Кожен стає тим, ким був від самого початку, хоча, можливо, і не знав всієї правди про себе.
Одні бойовики з веселим реготом розгортають міномети в житлових кварталах і луплять убік позицій української армії, провокуючи відповідний вогонь. Як це було в сусідньому дворі минулої ночі.
Але інші допомагали вивозити дітей зі шкіл-інтернатів до Маріуполя. Лаялися з соратниками, аж до матірних погроз і войовничого клацання затворами. І переживали не про те, щоб сироти та інваліди не дісталися "укропам", а про те, щоб малюки потрапили туди, де море, сонце й тиша.
А ось ще одні інші, які евакуювали з обстрілюваних районів Шахтарська родини з маленькими дітьми. Звільнили один із раніше зайнятих бойовиками студентських гуртожитків для біженців. Приставили до них охорону.
І ось цим другим легко, напевно, бажати смерті з Києва, але значно складніше — з Донецька.
Це прозвучить дивно, але навіть у давно, здавалося б, звільненому Слов'янську багато жителів згадують стрєлковських "ополченців" із добрими почуттями. З тієї простої причини, що вони, на відміну від міліції, завжди висилали групи швидкого реагування в наркоманські кубла та інші місця скупчення люмпена. Питання вирішували по-воєнному просто: всіх, хто "заважав жити", забирали на риття окопів та інші важкі роботи, яких на фронті завжди вистачає.
Але туди ж, на цю каторгу, потрапляли зовсім випадкові люди. Ті, кого здавали сусіди, а, бувало, що й родичі.
Так само, як тепер сусіди й родичі радісно здають "сепаратистів" українським правоохоронцям.
…Чергова частина міськвідділу міліції неподалік від лінії фронту. Двоє. Він — доставлений з камери одутлий здоровань. Із тих, хто любить пиво, риболовлю, групу "Любе" і вішати килими на стіну. Вона — літня жінка з висохлим і рано постарілим обличчям: зморшки й гіркі складки у куточках губ. Дружина.
Оглядаючись довкола, вона пхає чоловікові разом із передачею кілька аркушів паперу з печатками:
— Дивися, я домовилася через двоюрідну сестру своєї куми, вона в лікарні працює. Пам'ятаєш? Коротше, зробила тобі довідку, що ти в лікарні лежав того дня, коли нібито був на барикадах...
— Сусід, сволота... — гуде у відповідь здоровань.
Кого тут вважати поганим? Цю засмикану тітку, яка виготовляє чоловікові липові довідки? Ябеду-сусіда? Чи державних мужів, які панічно бояться поширення війни на інші регіони?
Найважче — що розумієш кожного.
Навіть "беркутів", які під Слов'янськом, про всяк випадок, пакують тебе в наручники й везуть у багажнику до міліції лише тому, що ти — з Донецька. У них все просто, вони провели для себе лінію фронту: там — вороги.
Війна — це взагалі час розуміння.
Розуміння того, про що раніше не надто й замислювався.
Тепер як ніколи чітко розумієш, що люди у Грозному не ділилися на чеченців і росіян, прихильників і противників незалежної Ічкерії. Всі вони стали просто людьми. Усі з однаковим болем дивилися на руїни своїх будинків. Розгрібали завали, під якими залишилося їхнє минуле життя. По-звірячому вили над тілами рідних і друзів.
Навіть розумієш, навіщо вони потім влаштовували теракти. Нехай ці, ситі й благополучні, які піднімали келих за успіхи своєї армії в ресторанах мирних міст, відчують, що це таке — війна у власному домі. Нехай дізнаються, як це — здригатися від кожного гучного звуку, не чути, а відчувати всією істотою, як свистять навколо осколки...
Потім, коли все закінчиться, слід бути готовим до того, що не всі вітатимуть українську армію як визволителів.
Важко буде радіти тим, чиї будинки нині розносить снарядами. Тим, хто ночами лежить на підлозі в коридорі, беззвучно молячись невідомо кому: аби лише не поцілило, аби лише не вилетіли стекла, хай пронесе сьогодні...
А навколо — пекло. Яскраво-блакитні спалахи розривів, звідкись тягне гаром, десь поруч уже весело танцює полум'я пожежі. Після нового залпу гасне світло. Вулицею бігають із ліхтариками сусіди, у паніці геть забувши, де тут укриття. У холодильнику, що відключився, псується (ще один) запас продуктів.
І лише потім, коли гуркіт стихає й стіни перестають тремтіти, усвідомлюєш сюрреалізм нової дилеми: від чийого снаряда приємніше померти?
Стає зрозумілим навіть чуже нерозуміння. Очевидно, такі всі локальні конфлікти: за сотню кілометрів — зовсім інше життя. Спокійне, мирне. Люди гуляють, сміються. Пускають феєрверки й дивляться з подивом, коли після першого удару підхоплюєшся й кидаєшся вбік. Хихикають, коли повертаєшся — забув розплатитися в кафе. Крутять пальцем біля скроні, коли йдеш із відкритого простору, зачувши в небі гул літакового двигуна.
А ти довго пояснюєш щось очевидне для себе. Поки не згадуєш дивовижну одеську манеру відповідати запитанням на запитання.
— Скажи, якби у твоєму Києві (Львові, Миколаєві, Дніпропетровську) коїлося таке, ти б виїхав?
— Ні, звісно! Я б залишився й намагався щось зробити!
— От і я — ні...
А коли твої земляки, розкидані війною по різних куточках цієї й не тільки країни, умовляють не повертатися в Донецьк, стає навіть трохи смішно.
Бо точно знаєш, що буде далі.
Обов'язково після кількох чарок чи келихів настане момент, коли твій співрозмовник погляне в нічне небо, помовчить. І з тугою видихне:
— Господи, як же хочеться додому...
