Євген Самборський: Здебільшого ідеї до робіт черпаю з життєвих ситуацій

«Ми ті, на кого ми чекали» – це перший персональний проект художника Євгена Самборського в Івано-Франківську. Він створений спеціально для Центру сучасного мистецтва. А передувало йому довготривале спостереження за становищем візуального мистецтва в місті.

Відправною точкою проекту є дослідження самого ЦСМ як головного осередка для місцевих митців. Автор втручається в роботу інституції, використовуючи метод зміни її внутрішньої діяльності. Прискіплива увага до деталей та методів роботи ЦСМ втілюється в аналітичному діалозі з інституцією. Шукаючи в речах історію, призначення, фізичні властивості, контекст функціонування, автор трансформує їх, надаючи нового змісту, вибудовує нові стосунків з простором, пише Галицький кореспондент

Робота не обмежена лише фізичним виглядом створених предметів, а полягає в ширшій демонстрації способів та методів, якими послуговується. Такий підхід відбувається через зацікавлення концептуальним мистецтвом, що переносить зміст твору з об’єкта на ідею. Таким чином, відбувається створення не нових об’єктів, а нових історій та значень з властивим автору духом наївності, гумору та абсурду.

Проект «Ми ті, на кого ми чекали» наповнений концептуальними об’єктами, серед яких, наприклад, «Пане, дайте пару копійок» – скульптура культового франківського персонажа, створена в манері ігрових автоматів. Це реакція на скриньку для пожертв, що була розміщена у ЦСМ. Всі зібрані кошти ділитимуться на три рівні частини: одна – Центру, друга – людині, що зображена, і третя – художнику за роботу. Таким чином, всі троє постають на одному рівні.

Чи, скажімо, «Пил». Після демонтажу декоративних елементів був зібраний шар пилюки, що назбиралася у приміщенні за кілька десятків років. Спочатку тут був хол міської філармонії, потім – Народний дім, магазин сувенірів, а зараз – ЦСМ. Вигляд цього «культурного пилу» нагадував мозок людини, а також відходи, що викликало природні змішані відчуття, які ілюструють процес культурного продукування.

Проект «Ми ті, на кого ми чекали» – це реакція в дусі постконцептуалізму на те, що до цієї виставки Центр сучасного мистецтва з різних причин переважно був зачинений. Експозиція розташована так, що всі твори чітко проглядаються з вулиці, а світло в галереї ввімкнене цілодобово, що дає можливість спостерігати виставку 24 години на добу.

«Я давно хотів зробити виставку в Івано-Франківську, також давно хотів, щоб у місті була галерея. Цим проектом я пробую втілити обидва бажання», – каже Євген Самборський.

– За декілька років відсутності ти з’являєшся у Франику з персональним проектом. Після Варшави, Берліна, Пекіна, Нікосії тут теж раптом стає цікаво?

Мені Франківськ завжди був цікавий. Я тут і раніше робив виставку в закинутому будинку (2006), групу «Франшиза» (2008) добре пам’ятають дотепер. Тоді мені надзвичайно бракувало освіти, тому був змушений виїхати. Зараз, з трохи більшим багажем знань і практики, можу більш осмислено щось робити. Думаю, мені стало цікаво зробити так, щоб тут було більш цікаво.

– Збоку краще видно: в місті назріває нова ситуація феноменальності?

За останні роки Франківськ дуже стрімко всебічно розвинувся. У мистецькому плані теж. Але не знаю, чи можна охарактеризувати це як феномен.

– Використання популярного міського персонажа – поп-артівська спроба привернути до виставки увагу загалу?

Певною мірою так, це свідома надбудова до проекту. У Франківську людина налякана, тому веде себе так, наче мистецтво їй нецікаве, аби часом не опинитися в дурній ситуації. Або ж вважає, що художник – це якийсь варвар, який хоче своїм мистецтвом зробити всім лише гірше. Використання образу «персонажа зі стометрівки» – це спроба знайомства, налагодження контакту публіки з мистецтвом. Думаю, коли людина з вулиці впізнає його, у неї на підсвідомому рівні виникає відчуття, що вона щось знає про мистецтво, отже, може наважитись відвідати виставку.

– Ти досягнув певного результату, зробивши косметичний ремонт ЦСМ і змінивши правила споглядання виставки. А чи очікуєш певних несподіванок від прочитання проекту як фахівцями, так і обивателями?

Було би добре, якби несподівані прочитання були. Гадаю, така зміна інтер’єру стане поштовхом для місцевих митців. Я також запропонував директору Центру привозити проекти художників з інших міст, аби знайомитись, ділитись досвідом та налагоджувати комунікацію з Франківськом.

– Конфлікт з Художнім музеєм тобою був розкручений медійно. Звіжинський у 2002 році, після виставки «Лагідний тероризм» у стінах музею і скандалу, довів ситуацію до звільнення директора закладу. Якщо твою роботу знищили, чому ніхто не несе за це відповідальності, навіть юридичної?

В інтерв’ю я казав, що ця робота для мене не є знаковою чи важливою. Після виставки, залишаючи її в приміщенні, що належить музею, ми не підписували жодних документів. Ситуація з музеєм якщо і має вигляд конфлікту, то через те, що директор музею так сприйняв мій жест. Мені було важливо показати сам факт того, наскільки абсурдна ситуація може трапитись у музеї, коли без відома художника роботу розпилюють на шматки і прикрашають стіни музею. Ця ситуація дотепер зводить мене з розуму, і серйозно про неї я говорити не можу. Тому й вирішив у такий самий спосіб, як працівники музею, відповісти їм, розмістивши на музеї плакат до виставки та фотодокументацію того, як виглядала робота раніше. Директор музею, мабуть, був не готовий до такого діалогу і в інтерв’ю виглядав, м’яко кажучи, трохи дивно. Хоча, може, його слова журналісти перекрутили, вони вміють це робити.

– Чи має перспективи сучасне мистецтво у провінції, чи це бізнес метрополій?

Все залежить від окремих людей. Наприклад, Станіславський феномен – це ж було близько десятка людей. Або виставка «Документа», що проводиться раз на п’ять років з 1955 року в німецькому Каселі, де населення менше, ніж у Франківську. Це одна з найбільш значимих подій в сучасному мистецтві. Останню виставку відвідали близько 900 тисяч людей, її бюджет складав 24,5 млн. євро.

– Франик має бекграунд для мистецьких проявів? На досвід кого з попередників ти опираєшся? Чи все, що було, то – ніц?

Дозволяю собі таку суб’єктивну позицію. Для мене те, що створює людина, є її природним продовженням, тому я не схильний відділяти твір від митця і важко сприймаю їх окремо. Під час навчання в інституті мої викладачі Володимир Лукань та Микола Павлюк завжди були мені близькі, але не по роботах, а по підходу до праці, по методу. Вони стали для мене першим підготовчим етапом. Причому мені не потрібно було з ними багато спілкуватись, мені цікавіше було спостерігати за їхніми діями чи вчинками. Важливим було те, що я міг показувати Павлюку свої роботи і слухати його коментарі, що він дозволяв мені малювати не те, що всім. Або те, як Лукань читав лекції чи приймав екзамени. Пам’ятаю, дивна лекція Опанаса Заливахи теж справила враження.

Першим серйознішим поштовхом для мене стало в 2006 році знайомство з Ростиславом Котерліном, Анатолієм Звіжинським та Мирославом Яремаком. Від когось з них я отримав журнали «Кінець Кінцем». Від Яремака вперше почув слово «contemporary». Котерлін порадив мені податись на польську стипендію у варшавський ЦСМ Замок Уяздовський. Там через куратора я познайомився з художником Павлом Альтхамером, в якого багато навчився.

Також знайомства з А. Жураківським, Ю. Іздриком, Т. Прохаськом, Р. Шаблєвським, Я. Стециком, Я. Яновським, В. Муликом, О. Лишегою, Я. Довганом, «Сеансом 11», ранньою «Перкалабою» відіграли значну роль у моєму становленні. Мабуть, ще когось важливого забув.

– Слухаєш музику, коли малюєш?

Коли виконую механічну роботу, можу слухати, але спеціально музики не потребую.

– Наскільки сни впливають на твою творчість, що тобі сниться?

Я спеціально не використовую метод роботи з підсвідомим, як це робили сюрреалісти ХХ століття. Хоча інколи дозволяю собі привносити ірраціональні ідеї в роботи чи проекти. Інколи також ідеї приходять в пограничному стані, коли майже засинаю або прокидаюсь. Здебільшого ідеї до робіт я черпаю з життєвих ситуацій.