Прикарпатець акліматизував європейських овець і вивів власну породу для Карпат

Василь Стефурак акліматизував європейських овець і вивів власну породу для проживання в українських Карпатах. Пан Василь – Голова ГО «Асоціація вівчарів», переможець бізнесово-розважального реаліті «Громада на мільйон» в рідному краї, Коломиї, досягає великих успіхів, селекціонуючи овець. І єдиний в Україні хто робить хамон з баранини.

Про свої досягнення, плани, проблеми, перспективи у газуці вівчарства фермер поділився з інформаційним агентством АgroNews.ua.

Коли мова йде про вівці, трембіту, ліжники та інші вироби з вовни, завжди виникають асоціації з Карпатами. Власне, що символізують вівці для корінних гуцулів?  

Для гуцулів вівці є сакральними тваринами. Які супроводжують нас все життя, коли дитина народжується стелять овечий ліжник, коли випроводжають в інший світ – у домовину стелять ліжник. Також існує повір’я, що під молоду стелять ліжник, для тих хто бажає хлопчика. Тому вівці це наша основа. Звісно у нас є корови, кози, коні, інші тварини, але гуцули споконвіку займалися вівчарством, оскільки рослинництва в горах нема, то багато не посадиш. Овець можна врятувати, перегнати, а ще в них пасивний захист у природі. Велика користь і від овечого молока, бринзи, які багаті на кальцій, мікроелементи. Якщо врахувати, що тварин випасають високо в горах, де ростуть лікарські рослини.

Коли Ви розпочали займатися вівчарством?

Я від народження займаюся вівчарством. Були часи, коли я працював у знаменитих західних корпораціях, які відомі харчовими брендами. Найбільше знань мені дала робота у корпорації «The Coca-Cola Company», саме в контексті продажів, бізнес-ідей. Коли я повернувся в Україну успішною людиною я відкрив кафе ресторанного типу і в мене виникли проблеми з м’ясом, період 2010-2012 років. Справа в тому, що в Україні великі проблеми з м’ясом, оскільки ми закуповуємо якісну баранину у Новій Зеландії, вартість якої 1000 грн/кг, у нас той час вівця коштувала 300 – 400 грн.

Україна має власний бренд – «Карпатську овечу бринзу». Ви також причетні до створення цього харчового бренду?

Спільними зусиллями українців та іноземних інвесторів, за  грантові кошти, запатентовано сертифікат про походження овечо-карпатської бринзи, який визнаний в усьому світі. Я допоміг виробникам бренду  з породами овець, оскільки від породи залежить якість молока, і відповідно якість бринзи.  Зараз працюємо над коров’ячою бринзою, але там будуть інші вимоги. Щодо овечої бринзи обов’язкова вимога – не нижче 700 метрів над рівнем моря.

Пане Василю, Ваш прорив у селекціонуванні овець визнали науковці світу. Деталізуйте формулу Вашого успіху?

Я умудрився акліматизувати європейських тварин для проживання в українських горах. Люди привозили тварин, але вівці не витримували клімату і помирали. Формула мого успіху дуже проста  – 5 років просидів у гною з вівцями. Тому що треба було ці вівці перепустити через руки. Потрібно досліджувати кожну тварину. І допомогти тим вівцям, які зможуть жити в наших умовах і вибракувати тих, хто не зможе жити в наших умовах.

Я закріпив породні якості тварин по показникам на одну вівцематку: скільки вовни, молока , м’яса. І закріпив з найкращих європейських порід – в цьому плані в мене є унікальний досвід і досягнення.Це прорив у вівчарсті люди які дотичні до вівчарства визнають це. Наразі в мене є експериментальна отара.

3 роки тому я продав барана туркам. І до мене приїхали науковці, консул з пропозицією вивести таких самих баранів у Туреччині. Мені запропонували грант в рамках держпрограми Туреччини. Я міг стати мільйонером, якби поїхав у Туреччину. Але залишився в Україні, щоб результати моєї роботи були національним досягненням, щоб розвивався український бренд, розвивався мій край.

5 років я безкоштовно роздаю українським фермерам цих племінних тварин по горах. Минулого року роздав більше 30 цапків і більше 50 баранчиків. Тому що в мене основний акцент це гори, важкі умови.

Адже я впевнений, що ці тварини витримають будь-які умови. Ці барани які я роздаю – вони тонкорунні, а не грубошерстні. З ними можна вже щось робити. Я допрацюю, щоб усі  були тонкорунні. Це вже буде не тільки м’ясо, а легка промисловість, ремісники будуть задіяні.

Вівця це унікальна тварина, оскільки вона дає і шерсть і молоко, і м’ясо, і шкіру. Наша цифрова цивілізація ще не здатна відтворювати природну вовну, немає такої можливості, аби відтворити ті самі характеристики.

Вівця інших гуцулів дає 200 – 600 грам молока, моя вівця дає 1-2 літри молока. Баран інших фермерів важить 30-40 кг, мій баран важить 100-150 кг, при однакових затратах, коефіцієнт корисної дії виростає врази. Треба дати зелене світло вівчарям, щоб вони наростили поголів’я – тоді буде молоко, вовна, м’ясо.

Які є проблеми у галузі вівчарства в Україні?

За століття у нашому Карпатському регіоні було 4 інститути. При інститутах була дослідна станція, де тримали племінних баранів і восени злучували, віддавали баранів і велася селекція. Тому у мене і виникла ідея згуртувати колег в  ГО «Асоціація вівчарів» та за підтримки держави створити Центр відродження вівчарства.

Попервах Центр міг би працювати в масштабах чотирьох областей Карпатського регіону, а згодом поширити свій досвід на всю країну. Центр має бути і стане рентабельним, окупиться і згодом сам себе утримуватиме.

Центр має постійно займатися покращенням, адаптацією та акліматизацією кращих порід овець. Також Центр має сприяти виготовленню м’ясних, сирних та інших виробів з продуктів вівчарства. І ця продукція має продаватися під одним брендом, якому довірятимуть і в Україні, і у світі.

Я написав пропозицію і мій проєкт потрапив до проєкту Державної програми розвитку регіону українських Карпат на 2020-2022 роки. Загальна сума його фінансування – 43 млн грн, з державного бюджету – 31 млн грн.

Це перший раз нас включили у державні дотації. Зараз дають дотації на закупку племінного поголів’я. Нині в нашої країни багато проблем таких як COVID-19, повінь і грошей зайвих нема. Але ця інвестиція піде на розвиток країни. Я не беру собі як власник, а прошу на розвиток асоціації. Держава допомагає з фермою, обладнанням – ми вступаємо з своїми тваринами.

Чи є проблеми з територіями для випасання овець?

Я зараз звертаюся до наших держслужбовців, щоб вони дозволили нам випас на землях категорії – чагарники і охоронні зони. Тому що зараз по факту це закинуті території, вони не обробляються я розумію, що зараз нас ніхто не пустить на товарні землі с/г виробництва.

Але Європа зараз доплачує вівчарям, які випасають на таких землях, щоб зберегти екосистему, дуже виграшний варіант, оскільки вівці пасуться і трави не випалюють,  трави не вимирають. Австрія платить 70 євро за випас однієї вівці, Німеччина 50 євро.

Якщо нам дозволять на чагарниках з нульовою ставкою випасати овець – ми з бур’яну зробимо додану вартість елітний продукт – баранину.

Які найголовніші переваги від випасу овець на чагарниках?

 1. Здорове харчування – здорова держава.

2. Додана вартість до держави.

3. На території чагарників стихійні сміттєзвалища – пастухи прибрали б ці території.

4. Вівці харчуються борщівником, який є отруйною багаторічною рослиною. Згідно з досліджень, якщо вівці будуть 3 роки їсти борщівник на певній території, то ця небезпечна рослина не відновиться.

5. Вівці не знищують землю копитами і не риють на відміну від інших тварин, адже це легкі тварини, після них трава відновлюється.

Славнозвісні англійські газони і гольф поля – це колишні овечі пасовища.

Вівці так акуратно випасались, що не руйнували землю і залишали після свого харчування ту висоту трави, яка згодом стала одним із брендів Англії. Це вже зараз стрижуть траву косарками, щоб мати англійський газон. Взагалі, Англія дуже сильна у вівчарства.

І гольф придумали пастухи, адже потрібно було чимось займатися під час випасу овець. Спершу м’яч для гольфу був зроблений з овечої шерсті. Вівці підстригали траву до такого рівня що м’яч вільно котився.

Пане Василю, всі Ваші території, де випасаються вівці, захищені електропастухами, наскільки це дієво?

Я привчаю гуцулів до цієї інновації. Електропастух – це елементарний дріт, яким загороджується територія. Коли тварина підходить відбувається розряд електричного імпульсу –звіра б’є током і він відскакує. Електропастух не вбиває хижаків, просто працюють імпульси. Це дуже інтенсивно, менше використовую людський ресурс. Пастухи в мене працюють ранньою весною та пізно восени. 

Чи є етнічна гуцульська порода овець, яка, власне, притаманна гуцульському краю?

Останнім часом кажуть, що це Українська гірськокарпатська порода, насправді, до етнічної гуцульської породи належать схрещені вівці порід Цуркан Румунської селекції і Венгерський Цигай. Наданий момент це дуже занедбано, оскільки не велася селекція.

Якими породами Ви займаєтесь?

Основні породи овець я виводив з представників Романівської породи,  названої в честь Романових.  Її найлегше було взяти і ця порода цінна за багатоплідність. Адже ці овечки народжують 2 рази на рік і вигідні також для м’ясного утримання. Романівська порода чудова, але потрібні м’ясні барани, яких в Україні зараз нема.

Але в Романівській породі не вистачає молочності. Із молочністю мені допомогла австрійська порода Ост Фріз. Адже коли я виграв «Громаду на мільйон» і поїхав в Австрію на навчання – придбав цю породу. Ост Фріз дуже капризні, нам потрібно цей момент враховувати і адаптувати їх до наших широт.

Тому що, якщо це м’ясна вівця вона мусить мати трохи молока, щоб було чим плекати ягнят. Якщо це молочна вівця то барани цієї породи мають мати м’ясо, тому що при народженні ( родиться 50% ягничок і 50% баранчиків). Якщо ці барани матимуть шкіру та кості куди їх подіти.Шерсть в наших кліматичних умовах має бути, а якщо вона є  то повинна бути тонкорунна і давати  додану вартість.

Є моменти над якими я зараз працюю – це статевий диморфізм. Я хочу щоб вівці були середнього розміру  до 100 кг молочного напрямку, а барани великі і м’ясні під 200 кг. В одних породах статті суттєво різняться за розмірами, в деяких вівці з баранами однакові за розмірами.

Питання яке я закріплюю генетично – це материнство і батьківство. Оскільки різні породи по-різному відносяться до ягнят.

Це дуже важливо, саме у великих отар, коли вівця віддаляє від себе ягня –воно пропадає. Є овечки, які будуть битися за свою дитину є такі, що відкидають. Ніхто не викормить те ягня так, як це зробить вівцематка.

І також не кожний баран може бути гарним татом, є барани, які б’ються за ягняток, оберігають отару, а є барани, які можуть бити ягнят і бити вівцематку.  І я генетично закріплю такі важливі моменти, як материнство, батьківство. Я формую ідеальну українську вівцю, пристосовану до наших умов.

Чи практикуєте штучні запліднення? 

Штучні запліднення не проводжу, усе має відбуватися природнім шляхом і важливо не вмішуватися. Адже у племінній роботі я несу відповідальність за тих тварин, яких я даю людям. У будь-який час у нас в Карпатах може випасти сніг. І тварина захворіє в таких умовах і не виживе. Я впевнений, що мої тварини витримають будь-які умови.

Пане Василю, Ви єдиний в Україні робите хамон з баранини, охарактеризуйте хамон Вашого виробництва?

Власне, самим рецептом зі мною люб’язно поділився австрійський фермер під час навчання в Австрії. Це фамільний рецепт якому сотні років. Відкрию деякий секрет, на приготування хамону потрібно 3 місяці, додаючи тільки натуральні інгрідієнти, адже, пару сотень років тому хімії не було. Мої вівці харчуються тільки травою, отже мій хамон відповідає старовинному австрійському рецепту. Зараз я розпочинаю роботу з молоком, сиром, до цього займався тільки м’ясом.

Які перспективи галузі вівчарства в Україні?

В масштабах економіки вівці  дуже важливі тварини. Свинину не всі їдять з релігійних поглядів, а от баранину їсть весь світ. Овече м’ясо, молочні продукти – дуже корисні. Я роздаю більше сотні баранчиків в рік. 1 баранчик на 100 овець, то маємо цифру яка покращує поголів’я.

Я зробив прототип ідеального барана і потрібне додаткове фінансування на розвиток.

Дуже надіюся, що держава нас підтримає.  Закордонні інвестори диктують свої умови. Я не проти іноземців, але я за українців. Я хочу щоб ми конкурували на світовому ринку, маючи такий потенціал. За невеликі гроші ми можемо показати результат у масштабах країни. Тому потрібний Центр відродження вівчарства.

Маленька ремарка: у штаті Nebraska є племінний інститут імені Івана Груші. Українець приїхав в Америку і вивів знамениту Абердино-ангуську породу, яка дає мармурову яловичину.  Зробив 5 видів на різну кліматичну зону. Навчив американців як займатися бичками.

В Австрії туризм побудований біля фермерських господарств. Ми так само можемо зробити і в Українськи Карпатах. Це підтримка місцевих людей і прямий розвиток краю.

Я хочу, щоб локомотив розвитку вівчарства йшов з Карпат, адже у нас тут величезний потенціал. На останок хочу наголосити, що харчування це теж складова національної безпеки.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!