Герої АТО. Життя після демобілізації

Василь Сенів, 24 річний боєць АТО із села Вишків Долинського району, воював на Донбасі разом з молодшим братом Іваном. У березні цього року їх обох демобілізували. Від жаху війни хлопці не можуть відійти досі, але готові воювати знов.

Василь – невисокий, кремезний і засмаглий молодий чоловік. Одягнений спортивно, за спиною наплічник. Зустрічаємося в парку в Долині. Вибрали нейт­рально-зручне місце, аби не пертися жахливими дорогами до Вишкова, звідки боєць родом, та й Василю саме в Долині треба вирішити якісь свої справи. Сидимо на лавці, розмовляємо. Поруч щось ремонтують комунальники. Василь здригається при кожному стукоті. Зізнається, ще кілька місяців тому, якби таке почув, то вже б сховався в «зеленку», пише Репортер

«Якось ночував у родичів у Франківську, а біля них готель, – розповідає Василь Сенів. – Вийшов на двір поговорити по телефону. Якесь свято, певно, було, бо почали феєрверки пускати. Я впав під лавку і давай повзком попри гаражі. Аж потім до мене дійшло, що то феєрверки. Було таке враження, що голова просто відключається і тіло саме собою керує, рятується. Зі своїми побратимами як спілкуюся, такі ж історії розказують. Це важко зрозуміти, особливо рідним. І добре, що не розуміють».

З чотири роки тому Василь відслужив строкову службу механіком-водієм. Через рік в армію пішов його молодший брат Іван, сапер. А на початку квітня минулого року їх обох просто з хати забрали у військкомат, потім повезли на полігон у Володимир-Волинський. Обидва служили у 51 бригаді, яка зараз перейменована в 14-ту.

У Василя навчання тривали тиждень, каже, дали раз постріляти, аби згадати. Далі його відправили в АТО. Брат тоді ще був на полігоні.

Вже у травні для Василя, навідника БМП, був перший бій під Волновахою. А далі – Луганський аеропорт, Георгіївка, Новосвєтловка, Хрящувате, Щастя. Каже, було багато емоцій, адреналіну, страху. Мав позивний «Желєзо», бо техніка постійно ламалась і він сидів біля того стукав, грюкав, ремонтував.

Після штурму Луганського аеропорту його мобільну групу прикомандирували до батальйону «Айдар». До вересня воювали разом з ними. Дуже тим пишається. Каже, айдарівці помагали, одягали, годували.

У батальйоні Василь зустрів земляка – Андрія Стандіо. Згадує й дякує за подаровану ним кевларову каску, каже, навіть доводилося нею рити окопи в Хрящуватому.

«Нас там засік безпілотник, почали бомбити, – розказує він. – Дали наказ шукати укриття. В зеленці намацав місце під дубом, знімаю ту каску й копаю окоп, аби хоч від осколків сховатися. Ми там дев’ять діб тримали оборону, поки не під’їхала 24 яворівська бригада».

Молодший брат Іван все минуле літо також був на передовій – возив боєприпаси, мінував і розміновував. Взимку брав участь у боях у Попасній. Василь дуже за нього переживав, бо ж він старший чоловік у сім’ї. Мати виховувала їх сама, бо батько лишив. Каже, у мами слабке серце, але не здавалася тут, а вони там. Лиш була можливість – писали повідомлення, що все добре. Писали брати і один одному.

Василь каже, що з полігону, тобто з квітня, з братом побачились аж у вересні.

«Він приїхав додому, а на наступний день – я, – розповідає. – Йду по вулиці з квітами для мами, а тут він йде. Це таке відчуття, купа сліз! То були наші перші сльози після війни. Вони аж вдома нас догнали».

Розказує про ще одного бойового брата – Романа Куціля з села Яворів Долинського району. Випадково зустрілися на передовій.

«Обличчя чорне від пилюки, лише губи чисті, рожеві такі, очі білі, – говорить Василь Сенів. – Він так приглядається і кричить: «Вишків!». Дивлюся, а то Роман. Де бій, там він був. Він молодець. Отримав поранення, зараз переносить вже восьму операцію на руку. Все на передовій казав, як повернеться – одружиться. Недавно був у нього на весіллі».

Коли закінчиться війна, і Василь зіграє весілля. З особливим трепетом розповідає про свою наречену Оксану, як його чекала з АТО, вишила йому вишиванку з тризубами. Каже, натерпілася найбільше, бо все-все їй розказував, чула кожен постріл…

На шиї у хлопця – срібний ланцюжок і великий хрестик. Розказує, що знайшов його перед боєм у Красному Лучі.

«Побачив під ногами, – каже Василь. – Той хрест з нержавійки, ручна робота, видно, що зеківська. Підняв, поцілував, взяв у руку, думаю, не буду лишати, аби топталися. Я досі думаю, що він мені життя врятував».

Тоді екіпаж Василя підірвали з ворожого танку. Він єдиний вижив. Отримав осколкові поранення в ногу, руку. Хоче поїхати до Львова на Личаківське кладовище, де похований механік з його екіпажу.

Розповідає, що коли приїхав в частину у Володимир-Волинський, там дуже здивувалися, що живий, бо вже списали.

Нині він часто зідзвонюється з бойовими побратимами, вони приїздять до нього в гості.

«Ми самі собі робимо реабілітацію, – каже Василь. – Ідемо в гори, на природу. Самі шукаємо собі психологів. Стараємося адаптуватися до мирного життя, але то важко. Все дратує. Є такі моменти, що готовий зібрати рюкзак і їхати. Там на сході було легше, зрозуміліше. Ти знав, за що ти стоїш, а тут приїхав і не розумієш нічого. Не вистачає того духу братерства. Ми там були одною родиною».

Боєць розповідає, що дуже хоче змін у селі – аби дорогу зробили, контролювати вирубку, аби ліс не крали. Але нема однодумців, більшості просто байдуже. Дякує односельчанам, волонтерам, які їм допомагали. І зараз у селі не припиняють збирати допомогу для хлопців з АТО.

А ще у братів купа мороки з документацією. Подали на посвідчення учасника АТО. Обіцяють зробити до середини літа. Але перед тим були проблеми, але вибороли, виїздили, довели.

«15 березня мене мобілізували, а брата – 25-го, – розказує Василь. – Перед тим мусили обійти чимало кабінетів, заплатити за котелок, ложку, кружку і мішок 65 гривень, а брат ще й за протигаз, який за нами числився і ми не здали. І то не ми лише одні такі. А скільки ми за свої гроші всього купували? Але добре, що живі».

Зараз братів перевели в резерв. Кажуть, знов мають пройти медогляд і зо дня на день чекають, що скажуть йти воювати. Вони готові.