Інша реальність українського Сходу
Прикарпатський журналіст Руслан Коцаба щойно повернувся із зони АТО. Він побував на Луганщині. «Мы не против вашей мовы, не против Бандеры, но давайте нам поскорее мир», — дуже часто він чув таке від тамтешніх людей.
– Руслане, як там за межею мирного буття?
– Власне, «за межею», тому що чітко видно контраст, де ти переїжджаєш блок-пости, де вже не видно синьо-жовтих прапорів. Там управляють так звані польові командири, помітна чітка різниця. Це видно по всьому. По вигляду людей, по сміттю. Усе вказує на те, що це депресія. Там люди не цінять нічого, там людське життя коштує копійки. Це безвладдя. Хоча там, де хазяйнують сепаратисти, як не дивно, порядок усе ж відчутний. Вони боряться з мародерами, там діє сухий закон.
Вражає низька якість життя. Як тільки минаєш Старобельск, Сватове, ці останні проукраїнські території... Хоча там прізвища в основному російські, адже їхні предки були завезені на зміну виморених голодом українців. Це уродженці Смоленської, Горковської, Вологодської областей. До того ж вони непогано говорять по-українськи. А як тільки наближаєшся до шахтарських поселень, видовище неприглядне.
– Вам вдалося з'ясувати, чого насправді хочуть сепаратисти?
– Тут слід розвіяти кілька міфів, за чим я і їхав туди. Я намагався вийти на контакт з усіма: мирними, немирними жителями, військовими, рядовими, офіцерами. Суть у тому, що вони не хочуть до Росії. Вони реально хочуть чогось схожого на Радянський Союз. Це здебільшого 40–50 річні люди, які залишилися в полоні ілюзій того застиглого періоду життя.
Другий міф — вони всі за Януковича. Вони проти Януковича, однак їхній суспільний маркер проходить по межі «свій -чужий», щось типу нашого «престижний-непрестижний», «бідний -багатий». Особливо це помітно у шахтарських реґіонах, де у них всі однакові: однакова біографія, кримінальне минуле, розпорядок життя танцює від заводського гудка.
– Чи означає це, що «хунта», «фашисти» починаються саме там, де закінчується ця однаковість?
– Вони сприймають нас аґресивно, тому що їх дуже легко закодувати, ними легко маніпулювати. В цьому їхня слабинка. Це постійно експлуатували політики. Якщо пригадуєте, то минулоріч Слов'янськ був переможцем вуличної ходи у вишиванках.
А нині «переможці капіталістичного труда» Голенко, Єфремов, залишивши їм крихти, маніпулюють свідомістю цих голодних людей. У середовищі сеператистів панує бажання якомога більше видоїти з цих олігархів, яких сприймають як грошові мішки.
Третій міф — у середовищі сепаратистів лише гереушники, феесбешники, чеченці і казаки. Ні, там прості люди, які легко зомбуються. Вони приходять зі своїми мисливськими рушницями, переконані кремлівською пропаґандою, і готові до рішучих дій. І чим ця пропаґанда примітивніша, тим в неї легше вони вірять. Європа, у якій ані вони, ані їхні родичі ніколи не були, у них напряму асоціюється з ґеями, леґалізованою проституцією. У них все наскільки занедбано з цим, що годі було їх переконувати у чомусь протилежному. Такі уявлення комфортні для них.
– Поряд є наші військовики. Як вони там почуваються?
– Тут слід одразу розвіяти наступний міф — скоро там запанує мир. Насправді там війна тільки починається. Наші військові усвідомлюють своє призначення у цій війні. Серед них — наш земляк, депутат Івано-Франківської обласної ради Петро Шкутяк.
(Петро Шкутяк — син колишнього мера Івано-Франківська Зіновія Шкутяка, був свого часу головою Долинської РДА, перед мобілізацією очолював міське комунальне підприємство «Єдиний розрахунковий центр». Батько п'ятьох дітей — Z).
Він відчув у собі покликання захищати беззбройних, що генетично закладено у чоловіках. Щоправда, у декого воно трохи затьмарене. Спілкуючись там із військовими, помітив, що найякісніші військові знання у рядових. Дві доби я провів серед батальйону «Айдар», який на 90% укомплектований із активістів Майдану. Це люди, які не отримали відчуття досягнення цілей після того, як втік Янукович, як почалася путінська аґресія. Чимало з них не наважилися повератися додому, щоб не наражати родини на небезпеку, адже не вірили новій владі, що їм зійде з рук їхня революція. Хтось у Києві загубив документи. Коли кинули клич до Нацґвардії, довго не вагалися. На збори було кілька годин. Тут, на сході, вони вчаться бути військовими, а простіше — як знешкодити противника, а самому залишитися живим. Попереду — активна стадія партизанської війни, про яку ніхто не говорить. Це нова хвиля для сепаратистів, які мають до 40 % підтримки на Донеччині та Луганщині і 20 % у Харківській області. Вони знають місця — як заселені, так і дикі. Отож українським збройним силам потрібен дуже добрий вишкіл. Вони налаштовані бути там довго, готові віддавати життя, передавати свій бойовий досвід.
– Чи правда, що західняків в армії там найбільше?
– Неправда, це ще один міф. Наших там лише 25 відсотків. Після загибелі сімох «беркутівців» з Прикарпаття влада ропорядилася ці західні підрозділи взагалі доправити додому. Натомість на сході колишній «Беркут» жваво підтримує сепаратистів, а подекуди і очолює їхні ряди. Грізна «Альфа» СБУ на сході пішла у протилежний табір, поповнивши ряди смертників. Вони як еліта, хай і заплямована системою, усе ж обрала шлях бойового хрещення, який робить рівними багатьох.
Як воно буде, залежить від політиків, які ще не сказали свого слова, лише багато наобіцяли. Це не двохходівка, це значно складніша комбінація. Швидке згортання бойових дій, яке декларується, це дуже сумнівно. Навколо я бачив людей, які втратили рідних. Годі сподіватися, що вони не захочуть помсти. Їхні російські «роботодавці» тримають їх на короткому повідку, аби маніпулювати на майбутнє вбитими ними українцями та підірваними об'єктами. Матері цих проросійських молодців заламують руки і ламають голови, як відбілити їх від тих злочинів перед Україною. Сьогодні важливо не допустити зовсім юних хлопчаків на барикади, на блок-пости, де можна загинути за мить. Їхні несформовані уявлення про світ та національні цінності ще можна надолужити за умови, що вони виживуть. Я ще раз підкреслюю: вони здебільшого не хочуть Росії, яка економічно нічим не привабливіша, але у них своя правда, яка спонукає до громадянської війни.
Що ж до цивільного населення, то все частіше чути такі настрої: «Мы не против вашей мовы, не против Бандеры, но давайте поскорее мир». Коли ти розумієш, що твоє життя копійчане за ціною, то не хочеться ні розвивати бізнес, ні планувати майбутнє. Цій категорії людей не притаманне шаленство радикалів, які отримують кайф від війни та крові.
– Що було чутно з російського прикордоння?
– Хочи би те, що генерал Литвин дає наказ командиру Луганського прикордонного загону всім палити документи, переодягатися в цивільне та пробиратися до своїх. І це в той час, коли застава понад 12 годин тримала бій, чекаючи на підмогу. 640 професійних бійців, маючи про запас 1 млн. набоїв, володіючи духом захисників своїх кордонів, отримують такий наказ? Чекаючи на підмогу, вони її не отримали. Натомість втратили тисячі одиниць зброї, яка десятиліттями буде гуляти по руках криміналітету. Генерал же і далі не під трибуналом. Уявляєте, прапорщик прикордонних військ на роботу їздить на Лексусі. Це його трофей у «боротьбі» з контрабандою, яка сьогодні суттєво видозмінилася, перетворившись з автівки цигарок на вантажівку з бойовиками. Головне — незмінна такса.
Все це є результатом того, що фейком стала ціла держава, у якої не виявилось ні армії, ні флоту, ні СБУ, ні захищеного кордону. На халяву отримана незалежність може легко перейти у чужі руки. Коли я спитав Петра Шкутяка про те, чи наважаться проросійські сили пхатися на Західну Україну, той відповів: «За п'ять років я би не хотів бачити у себе в подвір'ї російського солдата». Такі, як він, вважають, що Путін не зупиниться на сході. Це як ніж, який ріже масло, поки не упреться в дошку.
– Чи зустрічалися Ви з переселенцями, людьми, які втікають від війни?
– У деяких містечках населення просто тане. Приймаючи їх у нас, слід розуміти, що це люди здебільшого іншої ментальності. В першу чергу це жінки, діти, літні люди. Але перепрошую: кремезні чолов'яги не тягнуть на біженців. Їхнє призначення зараз — батальон територіальної оборони на сході з використанням їхніх навиків досконалого знання місцевості та звичаїв.
– Як почуваються місцеві журналісти, яким небезпечно стало там працювати?
– Я особисто у місцях бойових дій нікого не бачив. Вважаю, що це серйозне випробування для наших колеґ. Але воно варте того, щоб туди поїхати. Так ти хоч трохи наближаєшся до того солдата, який на передовій. Попри мою природну допитливість мені не вдалося потрапити у всі заплановані місця. Будучи під охороною наших армійців, я неодноразово чув різкі заборони від тих, хто взявся за мене відповідати. Місце дислокації — справжня фортеця, збудована на місці одного із заводів. Звичайно, сказати, де це, не маю права — військова таємниця. Там мене вразила атмосфера справжності, коли немає зверхності офіцерських лампасів та фальшу вдаваного патріотизму. Там навіть гімн звучить з особливою щирістю. На таких підрозділах буде в майбутньому триматися армія. Понад 70 відсотків — зі Східної та Центральної України. Там є Луганський, Кримський взводи, які воюють за неньку Україну. Щоправда, вони були проти зйомок, бо переживають за родини, які можуть зазнати переслідування.
