Ірма Вітовська: Для мене вистава — як жертва

На омріяний історичний факультет університету в рідному місті їй вступити не вдалося. Тому вирішила підкорити Львів: прийшла з батьком на прослуховування для вступу до Львівської консерваторії, що проходили в фойє Івано-Франківського облмуздрамтеатру. Тато глянув, скільки охочих прийшло, і промовив: «Ходімо. Тут усі талановиті». І це її завело, зізнається актриса Ірма Вітовська.

Віднедавна вона дуже часто приїжджає до рідного міста, бо на базі нашого театру втілює в життя всеукраїнський благодійний проект — виставу «Оскар і Рожева Пані» за твором Еріка Еммануеля Шмітта. 
Галичина розмовляла з Ірмою про благодійність, гуманітарну катастрофу на сході країни, про захоплення та найомріяніші ролі.

Про друзів і благодійність

- Ірмо, чи є в столиці прикарпатська «діаспора»?
— Я не знаю, чим вона нині живе. А колись було зацікавлення спільною роботою. Я з франківськими завжди зустрічалася. Активне спілкування було ще за часів Леоніда Кучми. Наприклад, звітує Івано-Франківська область! Туди сходилися всі небайдужі представники області, котрі мешкають у Києві. Зазвичай ми там зустрічалися з Юрою Горбуновим, покійним Віталієм Лінецьким. Він геніальний актор, я вважаю. Його внесок у мистецтво нині недооцінений, як і його постать. Недавно ми писали про нього фільм, і я хочу скористатися нагодою — звернутися до івано-франківської еліти і влади з проханням якось відзначити Віталія Лінецького, вшанувати. Бо цей актор звідси і в українському масштабі серед театральної і кіноспільноти надзвичайно потужний і вже є легендою. Тоді ми також спілкувалися з Сергієм Романюком, Богданом Бенюком, Марією Стеф’юк, Оленою Фроляк. Словом, наших там є багато.

- А пригадайте, як ви таки вступили на курс Богдана Козака до Львова і чи справді батько вас від цього відмовляв? Мабуть, саме тоді відчули бажання довести всім, що ви талановиті?
— Це було прослуховування в нашому театрі, і Сергій Романюк, до речі, очолював комісію з відбору молодих талантів, котрим давали направлення до Львівської консерваторії, яку я закінчила. Між іншим, моїм однокурсником був Ростислав Держипільський. Я пишаюся, що саме він очолив і зробив Івано-Франківський театр найкращим, і це не тільки моя думка, це думка видатних критиків і глядачів також. А батькові слова, пам’ятаю, мене направду завели, хоч у мене справді були серйозні конкуренти.

- Ірмо, ви сьогодні багато часу і зусиль віддаєте не лише творчості, а й благодійності. Розкажіть про своє захоплення ляльками-мотанками і про те, як затребуваній актрисі, в котрої графік щільний і розписаний наперед, вдається викроїти час на це заняття?
— Ляльками-мотанками я захопилася ще 2007 року. Був один проект, мені запропонували долучитися, але мені це так припало до душі, що стало захопленням. Я спершу робила для себе, потім на подарунки, а далі вони почали виростати, бо я взялася імпровізувати і робити авторські мотанки. Тоді вони й стали лотами для благодійних аукціонів. Сьогодні мої ляльки-мотанки служать армії. Роблю їх не тільки для хворих дітей, безхатченків, а й для наших захисників. В принципі вони мають поціновувачів, мої мотанки вже придбали — і в Канаду, і в Польщу, і в Угорщину вони поїхали. 

- Я читала, що свою першу роль ви зіграли ще в Палаці піонерів в Івано-Франківську. А в кіно першою була роль у фільмі «Нескорений» Олеся Янчука... 
— У фільмі «Нескорений» я грала Нусю, це була перша моя роль. Я тільки приїхала до Києва, і це був мій дебют. А далі просто Лесь Янчук з картини в картину мене хоч в епізод, але покличе. От у «Залізній сотні» — Стефа. Потім він мене на «Андрея...» (фільм «Владика Андрей». — Авт.) попросив приїхати допомогти. Лесь Спиридонович сказав, що мої очі мають бути крупним планом, бо я — муза його фільмів. Оскільки він мій перший режисер, котрому я зобов’язана путівкою в кінематограф, то я ніколи не можу йому відмовити. Недавно був день народження Шухевича, ми їздили до Обухова, презентували фільм «Нескорений», і я йому сказала: «Лесю Спиридоновичу, давайте мені вже серйозну роботу». Є у нас одна ідея. Коли її втілюватимуть у життя, не знаю, але знаю точно: я гратиму. 

Війна навчить

- А ось серіал «Леся плюс Рома»... неоднозначний. Що він вам дав? 
— Серіал дав мені круту медіа-розкрутку. «Леся плюс Рома» — серіал, що почався у 2004-му і закінчився у  2008-му. Чотири роки ми працювали з паузами на адаптацію. Готувалися до нового пакета, бо це канадський оригінал і потрібно було купувати права, далі були місячні перерви, але чотири роки ми «висіли» в цій роботі. Скажу вам, що він іде в прайм-таймі і сьогодні, його крутять, під нього йде реклама. І каналу це вигідно, і серіал досі має успіх та високі рейтинги. Тому скажу вам, що його можна назвати успішним в попсовому, в «маскультовому» сегменті. Це ситком — ситуативна комедія, жанр, котрий дуже важко грати, і «Лесяѕ» втілена справді добре. Тут треба мати школу, щоб тягнути такий жанр. Його знімав канал ICTV, Канада перший пакет контролювала, бо цей серіал іде в 35 країнах світу  і вони відстежують, як іде робота. А далі ми вже отримали дозвіл на повну адаптацію. Серіал цей дав мені ім’я, впізнаваність, тому що в українських акторів є проблема — у нас багато акторів, які знімаються, але суспільство їх не ідентифікує, тобто прізвище не працює. А я і досі чую: «ірма Вітовська, Леся наша». Тобто глядачі ніби доєднують до мого імені свою любов до серіалу. Серіал мені приніс «Телетріумф» за комедійну роль, а потім у 2012 році я отримала «Телетріумф» ще й за мелодраму «Лист очікування», тобто за інший за жанром серіал. Цей був 12-серійний і не такий популярний, як 138-серійний «Леся плюс Рома».

- «Лист очікування» знімали в копродукції?
— Це був наш спільний проект з росіянами, до Майдану і до війни. Тоді ми багато працювали з ними. Давайте так: внутрішній ринок ніхто не розвивав, я об’їздила всю Україну і знаю, як мене зустрічали на сході. В Донецьку мене таксист безкоштовно возив. Заходила в магазин, і всі там «торчали» від цього серіалу. Навіть у Севастополі я знайшла своїх прихильників, хоча там переважно були орієнтовані на формат «Саша і Маша» — російський, але більше любили Лесю і Ромуѕ Це я веду до того, що ще тоді можна і треба було запускати свої проекти — телевізійні, знімати серіали, підвести законодавчу базу для «продакшенів», щоб люди не знімали собі в мінус. Ми мали подбати про те, як розвивати вітчизняне кіно, які преференції створити. Але ніхто цим не займався. і лише нині почали щось робити, бо війна всіх навчила: треба думати і дбати про своє. А тоді час був ще привабливий. Якщо не помиляюся, то в Росії рекламний ринок кіноіндустрії становив п’ятимільярдний обсяг, а український не дотягував і до мільйона доларів. і тому сьогодні нам потрібна кооперація. Так, ми повинні самі розвивати внутрішнє, але для великих проектів мусимо вдаватися до копродукції, скажімо, з Польщею. Там вкладають мільярди. Там знімають. Вони почали відразу все робити, а нам тепер треба надолужувати те, що ми втратили, поки не думали, що це так важливо, що це насправді інформаційна безпека держави. і що свій інформаційний продукт повинен бути панівним. 

- Вас болить тема сходу? 
— Ми сьогодні лише взялися за те, що мали почати 20 років тому. Я завжди кажу: якби Україна зайнялася сходом, якби ми зняли картину, скажімо, про улюблений полк Петлюри — третій полк гайдамацького коша, який у 1918 році охороняв Київ і куди входили хлопці з Донбасу і Слобожанщини, репресовані після УНР, ми не мали б нині цієї війни, ми би менше мали проблем із самоідентифікацією. У нас не трапилося би такої гуманітарної катастрофи. Думаю, кіно спрацювало б. Східняки тоді мали б свій прутик в загальному віникові боротьби за незалежність, як я кажу. А так ті люди тепер опинилися в гуманітарній резервації, котру місцеві еліти підтримували навмисне. і наш сусід робив усе, щоб ця ситуація такою і залишалася. Сьогодні українці, котрі там і котрі виїхали, відбули катівні, проходять шлях західняків 39-50-х років. Нині там, на сході, страждають українці або росіяни чи й інші, котрі пов’язують свою долю з Україною.

Як дихати українською...

- Ми перейшли до українського кіно. Чого ж нам передовсім бракує?
— У нас насправді є добра школа кіно. А от зі сценарною школою маємо проблеми. Але я сподіваюся, що це ми надолужимо. Маємо ірен Роздобудько. А взагалі сценаристів треба було підтримувати, за державні гранти відправляти на навчання на Захід. Режисерська плеяда у нас нині цікава, з’являються цікаві особистості, та для великого конвеєра вітчизняного кіно їх ще не так багато. Та й серед акторів так само — я в україномовному форматі маю на увазі —  є проблеми. Поясню: є різниця, як у кадрі існує російськомовний і як працює україномовний актор. Бо важливо думати тою мовою, котрою роблять фільм. Бо коли російськомовний актор у кадрі буде вміти не тільки говорити українською, а вмітиме мовчати українською, тоді будемо мати наше рідне кіно. Коли це буде не виштудіювано, а мова українська народжуватиметься тут і зараз. Дихання, сміх, «ковтання» слів мусить бути українське. Бо то видно, як народжується думка, треба не перекладати в голові, а думати і жити в цій мові. Це мусить бути шалена органіка. Не можна взяти будь-кого, дати йому україномовну версію, бо навіть на сцені в театрі все це помітно, а в кадрі усе видно, кадр — це як лупа. Нині акторів такого плану небагато, а коли актор органічно існує в кількох мовах — йому нема ціни.

- За останні, скажімо, три-чотири роки з’явилося кількадесят українських стрічок. Які ви виокремлюєте?
— Я чекаю виходу «Братів...» Вікторії Трофіменко. Мабуть, найбільше чекаю, бо це річ, котру цікаво буде продати світові, хоч тут і є українська складова. Дуже чекаю «Польоту золотої мушки» — у Львові знімали картину, з їхніми акторами. Чекаю стрічку «Моя бабуся — пані Каплан», а ще «Казку старого мельника», котрий я закінчила, а зйомки ще тривають. і екшен нам потрібний дуже, бо вважаю, що нам треба зациклюватися не тільки на серйозних темах, як-от хороший, як на мене, фільм «Поводир», а й робити інші жанри. А з того, що вийшло, не можна оминути «Параджанова», «Плем’я», «Зелену кофту», «Такі красиві люди». Так, всюди можна знайти недоліки, всі ці стрічки різні, та всі вони достойні, це знак того, що вже пішов якийсь процес, є бажання суспільства бачити своє, суспільство підтягується, отримує бажання іти на прем’єру і чекати свого кіно. і коли приходить зацікавлення в людей, котрі рухають цю країну, бізнесменів, митців, еліти, тоді починаються зміни. 

Благодійний плащ 
і месідж суспільству

- Ми говорили про кіно і про гуманітарну політику. Ви працюєте в Молодому театрі, куди вас запросили ще студенткою. Розкажіть про елітне мистецтво театру і ваш проект, який ви втілюєте на базі нашого театру, — виставу «Оскар і Рожева Пані» за твором  Шмітта — одного з найцікавіших драматургів сучасності.
— Є, звісно, артхаусне кіно, та я не мала ще щастя зніматися в елітному кіно і дуже мрію про це. А в театрі завжди є різні за якістю вистави. Важливо, чи є команда. А публіка у нас часто аплодує однаково: на вдалий продукт і на продукт посередній. На жаль. Може, це тому, що українці не читаюча нація, бо читаюча нація інша. У Польщі, скажімо, під час реформ Бальцеровича закон про книговидання був після двох економічних. А у нас? Книга формує особистість, книжка цінна тим, що в кожного в голові одна і та ж книга запускає свою особливу історію. Тобто кожен читач бачить у голові своє кіно. Книжка формує пріоритети. 

- З чого з’явилася ця ідея — поставити історію від Шмітта про невиліковно хворого хлопчика?
— «Оскара і Рожеву Пані» я прочитала давно. Бо Шмітта дуже люблю. Але почала працювати над тим, аби перечитати, два роки тому, в 2013 році. Навесні. Тоді ми робили виставку «Діти, яких не існує». («Діти, яких не існує» — це невиліковно хворі діти, паліативні пацієнти. Відома українська фотохудожниця Руся Асєєва відвідала дитячі онкологічні відділення в Харкові, Києві й Івано-Франківську та познайомилася з маленькими пацієнтами, багато з яких залишились жити лише на її фотографіях. — Авт.). Після виставки я зрозуміла, що потрібно зробити щось вагоме. Почала шукати альтернативу твору «Оскар і Рожева Пані» — про дитину, яка доживає останні дні, і зрозуміла, що нічого кращого за потужністю немає. і ми з моїми однодумцями вирішили замахнутися на великого Еріка. В Україні статусу паліативних, за останніми даними, потребують 70 тисяч дітей. Помирають без відповідної паліативної допомоги 17,5 тисячі щороку. Якщо у нас ці діти не визнані законодавчо, то у нас нібито немає невиліковно хворих, і держава, і ми нічим їм не можемо допомогти, їх просто доліковують і виписують додому помирати. Треба визнати законодавчо статус таких дітей і, головне, дати їм знеболення в дитячій формі, бо у нас ці діти — на уколах і крапельницях, тому що таблетований морфін законом наче й дозволений, та їм не підходить, бо це інша вага. Весь світ знеболює дітей пластирями і сиропами. Але у нас їх нема, Україна їх не виробляє. Паліативна (в перекладі з латині — «плащ», «захист». — Авт.) допомога у світі передбачає гідне життя для таких дітей і їхніх сімей. У нас ще неправильне ставлення суспільства до смерті — як постатеїстичний синдром. Ми ходимо до церкви, але маємо неправильне розуміння смерті. Нам не треба жаліти цих дітей, а допомагати вчинками. Щоб вони дожили відведені їм роки не в реанімації з трубками, а повноцінно, без болю. 

- Чим для вас є робота над благодійною виставою на базі нашого театру?
— Для мене це як жертва. У мене є цікавіші мистецькі проекти. Не шукайте у цій виставі експериментів, подиву, не шукайте ні режисера, ні акторів. Ми хочемо розказати про невиліковно хвору дитину, донести суспільству цю проблему — через емоційний вплив. Тому я й наполягала, аби грали діти, а не актори.

- Ваша ідея — гідна. Ви запросили до режисури Ростислава Держипільського. Які ще наші актори чи, може, столичні тут гратимуть?
— Я пишаюся тим, що Івано-Франківщина є піонером в паліативній допомозі, в Надвірній є таке відділення при Будинку дитини. Бо ми не можемо інакше. івано-Франківськ має дати месідж усій державі, що потрібно це робити. Бо у нас не буде щастя, у нас будуть війни і конфлікти, якщо ми не подбаємо про цих сімнадцять з половиною тисяч дітей, які в муках помирають через нашу байдужість, незнання, мовчання. Тому справедливо буде, що всеукраїнський проект буде таким: Київ — Івано-Франківськ. Рожеву Пані гратиму я. Потім ми вийшли на прекрасну історію з Вакарчуком, він віддав кілька своїх пісень, а потім сказав: беріть, що хочете, віддавши «мінусовки», чого ніхто ніколи не чув. Слава навіть записав уже звернення на тему паліативної допомоги. В Івано-Франківську ми провели кастинг дітей, а дорослих гратимуть актори з команди Ростислава Держипільського. З нами працює і Оля Сємьошкіна (головний балетмейстер Київського національного академічного драматичного театру ім. І. Франка. — Авт.). Ще до цього у мене в Києві з’явився художник Андрій Ярмоленко, ми розговорилися випадково на одній вечірці. Так з’явилася ідея візуалізації, поєднання дитячого анімованого світу з документальною реальністю. Ми ведемо переговори з Шміттом, це тривалий процес, бо він — автор зі світової топ-десятки, з котрим домовляються за три роки. Ми запросили його до столиці і чекаємо його не на прем’єру, а під Різдво.
До прем’єри 7 жовтня у нас залишився місяць. Ми живемо в театрі. Дітям важко потягнути рівень досвідчених акторів. Тому, повторюся, тут не буде потужних акторських візерунків. Та ми намагатимемося, щоб глядач отримав катарсисний посил, через котрий будь-яка людина не зможе залишитися байдужою до цієї теми. Це надзавдання. Ми навіть готові до критики колег, котрі порівнюватимуть наші особисті  акторсько-режисерські перемоги з цим проектом. Але це благородна робота.