Історія прикарпатського журналіста, що став до лав Збройних сил України

12 років Андрій Флоря пропрацював оператором на обласній телерадіокомпанії «Галичина». Коли на Сході почалися бойові дії, їздив туди знімати сюжети, у вільний час – волонтерував, збираючи речі для української армії.

Андрій зізнається, ще торік і подумати не міг, що опиниться по той бік барикад не журналістом, а одним із героїв його сюжетів – військовим, що захищатиме Україну від російських загарбників, пише «Дзеркало Коломиї».

«Всім привіт – і до зустрічі»

«Під час моєї останньої поїздки у зону АТО з 1 по 6 грудня зрозумів, що вдосталь вже побачив: хлопців, які потребували харчів, одежі, зброї тощо, їхній побут і ті умови, в яких вони воювали. Я зрозумів, в якому вони перебували стані, що їх ніхто не замінює та не дає можливості відпочити. Грубо кажучи, до них нікому практично немає діла. Мабуть, саме тому я вирішив, що не «коситиму» від мобілізації і сприйму це як належне», – розповідає Андрій Флоря.

Призвали коломиянина 9 березня. «Повістка на руках, завтра зранку відправка. Всім привіт і до зустрічі!!!» – написав у соцмережі Андрій Флоря і вже наступного дня опинився на території навчальної частини. 35 днів Андрій проходив підготовку в м. Старичі Львівської області, де, як зазначив солдат, закордонні фахівці навчали його всьому необхідному.

Спочатку військове керівництво сприймало Андрія вороже через його журналістську професію, мовляв, боялися, що він поширить заборонену інформацію.

«Взагалі, нам сказали: на війні розголошувати не можна нічого! Це стосується не тільки території, на якій ми воюємо, чи імена солдатів. Але якщо не розголошувати ніщо, погодьтеся, це призведе до катастрофи. Ось на днях народні депутати заборонили військовим використовувати мобільні телефони без дозволу командира. А тепер, уявіть, почуття тієї чи іншої родини, яка з дня на день чекає дзвінка від солдата та його слова «Я живий!».

«У вільний від боїв час граємо у футбол з місцевими»

У ході розмови Андрій розповів, що більшість тамтешнього населення сліпо вірить у те, що приєднання до Росії – найкращий варіант розвитку подій в Україні.

«70% населення – за Новоросію. Вони готові йти в Росію. Вони впевнені, що це велика країна, яка дасть їм УСЕ, чого вони потребують. Правда, коли вони доводять свою правоту, посилаються на рівень життя у великих містах, таких як Москва чи Санкт-Петербург. Так, міста ці багаті, проте, якщо під’їхати ближче до сіл, картина здається не настільки красивою. Я знаю це з власного досвіду, бо сам колись бував у Росії. Там стояли такі хати, які зараз не стоять на буремному Сході. Що вони хочуть знайти у Росії – я не знаю», – зізнається солдат.

Андрій тримається оптимістично, запевняє, що не все так погано, адже серед місцевого населення зустрічаються й ті, хто не вірить кремлівській пропаганді. До прикладу, разом із українськими бійцями воює хлопець з Луганська. Він вирішив захищати Україну, в той час як його батьки притримуються проросійської позиції.

У вільний від бойових дій час солдати намагаються себе чимось розрадити: одні відсипаються цілими днями, інші грають з місцевими у волейбол чи футбол, інколи ловлять рибу та купаються.

«Пам’ятаю випадок. Під час гри у волейбол ми помітили хлопця років 16-ти. Він не ставав з нами до гри, а все розглядав нас, ходив туди-сюди. От ми і його «хапнули» – виявилося, що в той час, коли ми відпочивали, він здавав нас «сєпарам». Розповідав їм про наше місцезнаходження, яка в нас зброя тощо. Звісно, ми його здали СБУ. І це не єдиний випадок», – розповідає Андрій Флоря.

Волонтери дають надію

Окрім таких побутових проблем як помитися, приготувати їжу тощо існує ще одна, яка завдає чимало шкоди та страху українським військовим. Андрій показує фото, де зображені великі отруйні змії. Вони з легкістю заповзають у спальний мішок, підстерігають під деревами та повзають по блокпостах. Уберегтися від них практично неможливо. Після укусу цього плазуна людина задихається, а згодом помирає. Зарадити цьому може тільки вакцина, яку виготовляють у Німеччині чи Польщі. Закупити її для України, традиційно, немає грошей.

«Я усвідомлюю: волонтери утримують нашу армію. Вони нас годують, одягають, дають надію на щасливе повернення додому. Правда, допомоги дедалі стає менше – війна втомила українців.

Під час мого перебування там я зрозумів, що війна ця не за територію і навіть не за людей. Ця війна за війну. Мене часто запитують, коли це скінчиться. І я розумію, що відповіді на це питання немає...».

Після закінчення війни Андрій мріє знову взятися «за перо», себто повернутися до улюбленої справи – журналістики. За весь час перебування на Сході, як зізнався солдат, назбиралося чимало нотаток, фото та думок.

«Я знаю одне: війна мене дуже змінила, тут я переосмислив своє життя. Коли вона скінчиться, я продовжу працювати волонтером, а також маю на меті вступити до університету, щоб отримати другу освіту. Це дасть мені більше можливостей здійснити задумане», – узагальнює коломиянин.