Іван Андрусяк: «Вата» не читатиме мою повість – вона взагалі читати не вміє

Іван Андрусяк – один із найактивніших сучасних українських письменників. Щороку видає по кілька книг – серед них доросла проза й поезія. Але найбільшої слави автор зажив як дитячий письменник. Його численні казки, повісті та дитячі вірші отримали багато шанувальників, які з нетерпінням чекають на нові й нові твори.

А Іван Андрусяк з цим не бариться – от і нова книга «Третій сніг». Філософська, соціальна, пригодницька, детективна і дуже дитяча. Головні герої – лісові звірі, прототипами яких є сучасне українське суспільство. Там свої «мажори», які розмовляють суржиком, і свої герої, які перемагають зло й ставлять все на свої місця.

Про нову книгу, а також про нове видавництво для дітей, де Андрусяк працює редактором, ми й поспілкувалися.

– Пане Іване, у вашій найсвіжішій повісті "Третій сніг" негативні персонажі розмовляють російським суржиком. Що ви цим намагаєтеся донести?

У мене трохи складніше ставлення до своїх персонажів, принаймні стосовно поділу на позитивних і негативних. «Одна справа, коли ти їси безіменну мишу, і зовсім інша – свого однокласника», – так розмірковує в повісті їжак Петро, головний герой і нібито ж цілком позитивний персонаж, та все ж і він мусить іноді з’їсти ближнього, щоб вижити сам.

Насправді я переконаний, що з дитиною треба говорити про все – зокрема й про непрості, суперечливі реалії нашого життя. Головне – знайти потрібні слова для такої розмови. Такі, щоб дитина їх зрозуміла й по-своєму полюбила цих персонажів, серед яких немає гарантовано позитивних чи стовідсотково негативних, а всі вони – так само, як ми, як ті люди, з якими дитина щодня стикається на вулиці, в магазині, в садку чи школі, та й у себе вдома, зрештою. Навіть коли дивиться в дзеркало…

Такі ж і мої ведмеді в повісті: вони поводяться так, як поводяться наші «крутелики» й «мажори» – а отже, так само й розмовляють. Але потім приходять «іще крутіші крутелики» – люди. А людина, як відомо, найстрашніший звір на цій планеті. І після зустрічі з таким звіром ведмеді хоч і дорогою ціною, та все ж усвідомлюють, що насправді вони не Філіп і Альона, а все ж Пилипко й Оленка. Усвідомлюють, що коли Пилип починає корчити з себе Філіпа, це ніколи добром не закінчується…

– Як сприймають російськомовні читачі такі художні засоби?

Гадаю, що це навряд чи сподобалося б «ваті», «совкові» – чи як іще називають цих безрідних істот, яких мені щиро шкода. Але «вата» не читатиме мою повість – вона взагалі читати не вміє, причому жодною мовою. Ні Пушкіна, ні Достоєвського, ні Булгакова – то що вже казати про Андрусяка… А ось нашим Альонам, Крістінам, Нікітам, Машам, Льошам я підписую цю книжку дуже часто – і жодного разу не чув від них поганого слова, не кажучи вже про якусь агресію абощо. Бо якщо людина обирає цю книжку, то це означає, що вона вже задумалася над тим, хто вона, де її коріння.

І я сподіваюся, що прочитання «Третього снігу» лише сприятиме цьому пошуку. Адже жодної ненависті чи іншої гидоти, яка схиляла б до протистояння, в книжці й близько немає – ні до імен, ні до мов, ані до будь-чого іншого. Там є лише схиляння моїх читачів до розмислу, до «роботи душі», адже саме таким є ключове завдання художньої літератури та й культури загалом. Політична злободенність скороминуща, принаймні в нашому контексті мені дуже хочеться на це сподіватися, проте «робота душі» вічна. Для моїх як маленьких, так і дорослих читачів вона буде актуальною завжди.

– А чи повинна дитяча література бути соціально й суспільно заангажованою?

Дитяча література має бути різноманітною: в ній однаково важливі як добрі й милі зайчики з котиками, яких хочеться погладити, так і кумедні пригоди яких-небудь страшилок; як ро́боти чи динозаври, так і гостросюжетні мандрівки в незнані світи; як історії з родинними драмами й шкільними конфліктами, так і суперечливі ведмеді, що розмовляють суржиком. Іще раз кажу: з дитиною треба говорити про все, навіть про найскладніші речі, які відбуваються як у душі, так і у світі. Головне, щоб розмисли й почуття, які викликає книжка, засадничо були спрямовані на добро – себто на готовність повсякчас добро творити і за нього боротися.

– Вас особисто які книжки виховували в дитинстві?

Мене виховував Франко. Я вже не раз розповідав ту чудову історію, як на горищі дідової хати знайшов стару книжку без обкладинки, таку манливу й таємничу, і вона справила на мене, малого, колосальне враження – а то були Франкові вірші, збірка «З вершин і низин». Ця книжка довго відтак мене супроводжувала в житті, я навіть брав її з собою у військо, а служити довелося в далеких чужих краях, і психологічно Франко дуже допомагав.

А ще я малим любив журнал «Барвінок», з нетерпінням чекав кожного нового числа, бо там часто друкувалися цікавезні пригодницькі повісті, зокрема Нестайкові, – так я відкрив собі його славетну «Лісову школу», на яку почасти взорував, працюючи над «Третім снігом». І тепер сприймаю як велику честь і велику насолоду можливість самому друкуватися в цьому журналі – а перша публікація «Третього снігу», до речі, була саме там.

– Розкажіть трохи про нове видавництво, в якому вийшов «Третій сніг» і де зараз працюєте редактором.

«Фонтан казок – щоб напувати мрії» – таке наше гасло. Ми молоде видавництво, засноване щойно навесні цього року, а датою свого народження вважаємо 5 липня, коли на фестивалі «Країна мрій» уперше показали людям свої книжки. На той час їх було дві – моя повість-казка «Третій сніг» і збірка казкових оповідань «Коротунчик» найтаємничішого з нових українських дитячих письменників Олега Чаклуна. Зараз, через три місяці, їх уже п’ять – і дві нагороди Форуму видавців, що для видавництва-дебютанта безпрецедентно! Ще принаймні чотири книжки побачать світ до кінця року – і про одну з них не можу не сказати кілька слів івано-франківському виданню, бо вона має безпосередній стосунок до нашого краю. Зрештою, я, гуцул, її особливо вимріюю.

Ця книжка почалася для мене з того, що у Фейсбуку я випадково побачив малюнки до дипломної роботи, присвяченої гуцульським казкам, молодої художниці з Косова Христини Стринадюк. Вони були такі чудові, ці малюнки, так мене захопили, що я одразу ж вирішив: ця дівчина, якої я, хоч і сам родом з-під Косова, на той час і в очі не бачив, лише зафрендив у соцмережі, неодмінно проілюструє принаймні одну з книжок «Фонтану казок»! І що б ви думали: буквально за кілька днів мій добрий приятель, чудовий «дорослий» поет і прозаїк Василь Карп’юк, уродженець Брустурів Косівського району, присилає мені свої вірші для дітей, сповнені чудовезної гуцульської народної метафорики, яка так пасує до Христининих орнаментальних візій! Так склався цей чудовий творчий тандем, з якого ось-ось має народитися навіть не одна книжка, а дві в одній: «За руку з черепахою» та «Івасик, Ісусик і Марічка».

Отак ми «напуваємо мрії» – добрими українськими книжками для дітей та батьків. У наш жорстокий час це дуже потрібно – за ці лише кілька місяців роботи я вже сотні, якщо не тисячі разів у цьому переконався з самої лише реакції наших читачів.

– На завершення: що відчуваєте, переживаєте в час війни?

Ой… Мені дуже тяжко про це говорити… Молю Бога, щоб ми якомога швидше перемогли і весь цей жах… навіть не закінчився, бо закінчиться це в будь-якому випадку не скоро, та принаймні притамувався. Тоді всі ці переживання, всі ці почуття якось можна буде оформити у слова. А зараз іще не можу, надто воно все болюче і страшне…

Галицький кореспондент