Калуська модель: «Зараз моя ціль — спробувати моделінг у Японії»

«Наполегливо працювати і ніколи не падати духом». Такої думки дотримується Руслана Стефінів — калуська модель, що вже кілька років працює за кордоном. Їй лише 17, але дівчина вже добре знає, що таке нелегка, хоч і цікава робота.

«Вікна» поспілкувалися з калушанкою про її модельне життя, цінності та орієнтири, якими керується, а також про те, як змінило дівчину модельне життя. Руслана розповіла, що змалечку захоплюється усім активним, цікавим та креативним, тож, такий стиль життя їй до душі.

— Як почалося твоє модельне життя?

— Все почалося, коли мені було лише 15, до того ж, дуже неочікувано. Завжди комплексувала через свій ріст і тому сутулилась. Усі дівчатка з мого оточення були майже на голову нижчими, тож, про підбори і мови не було. І от одного чудового дня мама змусила мене піти в модельну школу "Ювента+". Початковою метою було елементарне опанування підборів і дефіле, адже мені ж, як і усім дівчаткам, хотілось бути жіночною. Досить тривалий час наші заняття починались із "Ой, божечки, Руслано, що з ногами?". Ну не могла я пройтися рівно по лінії. У мене якщо не одна нога кудись в бік піде, то інша почне труситись. Але з часом я все опанувала. Навчання надало мені впевненості у собі.

На покази від нашої модельної школи час від часу приїздив модельний скаут від агентства "One Models", який «кинув оком» на мене ще в 15. Саме він і запропонував мені мій перший контракт за кордоном.

— Розкажи про нинішню роботу в Китаї та про контракт, за яким ти працюєш?

— Робота в Китаї досить одноманітна. Тут виготовляють багато піжам, тому зйомок для фен-журналів майже немає. З усіх зйомок світлини майже однакові, адже китайці не люблять зраджувати стандартам. Але тут набагато краще, аніж в Індонезії. Там бувало 8-9 годин роботи оплачувались, як 4-5 в Китаї. Тому цю країну радять саме тим, хто починає свою кар'єру і хоче трішки заробити.  Контракт мені знайшло моє материнське агентство — "One Models".

Мені пощастило в Індонезії знатись для журналу Harper's Bazaar Indonesia, а тут такої змоги немає, бо переважно усі зйомки — для інтернет-ресурсів. В Індонезії ти можеш бути різною. А в Китаї завжди намагаються зробити тебе однаково милою.

Проте робота подобається, бо мені завжди щастить працювати з дуже позитивними людьми. Якщо під час картингів твій типаж підходить — тебе затверджують на цю роботу. Не варто засмучуватись, коли тебе не обрали. Деякі клієнти хочуть брюнеток, деякі — блондинок. Комусь потрібна дівчинка з довгим волоссям, комусь — з коротким. Усе індивідуально, тому один непройдений кастинг — це не трагедія. Загалом моя робота тут — різноманітні фотосесії: піжами, спальна білизна, взуття, одяг, навушники, плаття, косметика і т.д. Тобто усе, що потрібно прорекламувати. Інколи трапляються покази, найчастіше — на весільні сукні або китайський національний одяг.

Тривалість мого контракту — три місяці, тому на початку червня я вже летітиму в Україну і якраз встигну на сесію. 

— Де ти навчаєшся і як суміщаєш роботу і навчання?

— Після закінчення Калуської гімназії я вступила до Львівського національного університету імені Івана Франка на географічний факультет, готельно-ресторанна справа. Зараз я — студентка першого курсу. Після моєї дебютної модельної поїздки Індонезію вирішила, що навчання на стаціонарі не зовсім мені підходить, оскільки не можу всидіти за партою, коли навколо мене вирує життя. Тому розглядала тільки варіант заочного. За 4 місяці у Джакарті (11-й клас, кілька місяців до ЗНО) я цілком зрозуміла принцип дистанційного навчання і точно знала, що добре впораюся із заочним навчанням в університеті. Так і сталось, перша сесія уже позаду. І тепер я розриваюсь з-поміж двох країн та двох міст: Україна — Китай, Калуш — Львів.

— Які у тебе є захоплення крім моди?

— Захоплень у мене багато. Ще зі школи я була досить активною. Хор, ансамбль, шкільний театр, театр "Чарівник" в ПК"Юність", шкільні вистави, конкурси читців поезій. Останнім і досі пишаюсь, брала участь у поетичних конкурсах читання поезій Лесі Українки, Івана Франка, Тараса Шевченка шість разів — і щоразу посідала перше місце. Окрім цього, опановую гру на фортепіано, вивчаю англійську. Не люблю пасти задніх, тому навіть в університеті, навчаючись на заочній формі, виконую обов’язки старости. Тому я в хороших стосунках із усіма викладачами і часто «рятую» своїх однокурсників.

— Чи змінило тебе «модельне життя»?

— Як на мене, модельне життя не може не змінити. Із наляканої дівчинки кожна із нас стає впевненою в собі. Модельне життя емоційно загартовує. Я стала настільки стресостійкою, що вивести з рівноваги уже нічого не може. Зрізали половину брови під час макіяжу, коли ти зависла у телефоні? Не біда! Намастили волосся гелем, лаком для укладки, воском, а потім вирішили усе це насухо розчесати? Будь ласка!
Дали туфлі на два розміри менші? Втиснусь! Загубилась, продовжуючи візу, в іншому місті без інтернету? Спокійно! Сказали, що ти вихідна, а потім дзвонять і кажуть, що маєш 10 хвилин на збори, бо робота і потім кастинг? Чудово! Не можеш знайти дорогу додому, а англійської ніхто не знає? Розберусь. Тепер будь-яка ситуація змушує мене шукати вихід з неї, а не істерити. Волю в кулах і — вперед!. З кожною новою проблемою ти стаєш сильнішою. Часті перельоти показали, хто друг, а хто — просто знайомий.

— Чим ти хочеш займатися в житті? Продовжуватимеш модельну кар’єру?

— До 25-ти років я планую займатися моделінгом. Звісно, було б по-дурному робити ставку тільки на це. Молодість — не вічна. Особистість має розвиватись у багатьох сферах. Після закінчення роботи за кордоном планую працювати в готельно-ресторанній сфері.

До речі, в період між сесіями і контрактами я мала два вільних місяці, і щоб не гаяти часу, вирішила спробувати себе у ресторанній сфері, то попросилася на вакансію офіціанта у комплекс "Касабланка". Це був колосальний досвід. Сервірування столів, подача страв, психологія спілкування з клієнтами, вгамування конфліктів, робота з електронною системою, доставка в номери. Я побачила усю систему роботи готельно-ресторанного комплексу зсередини.

Звісно ж, спочатку було трішки незручно, коли до ресторану приходили батьки моїх однокласників чи вчителі з гімназії, яких я обслуговувала, але я швидко звикла до цього перешіптування за спиною: "О, так це ж та модель, закінчила гімназію, щоб тарілки приносити". Я виконувала свою роботу і знала, для чого мені це потрібно. Жоден університет не навчить так добре, як, власне, практика. Але це стосується тільки моєї професії. На рахунок лікарів чи юристів — це вже зовсім інша справа.

Коли прилечу, матиму два вільних місяці, і, якщо ресторану будуть потрібні робочі руки, — я завжди напоготові.

— Чи підтримують тебе твої близькі з таким вибором?

— Щодо порозуміння з батьками — мені дуже пощастило. Мої близькі завжди підтримують мене у всіх починаннях. Ніколи не було докорів з боку батьків чи друзів, що мене вічно немає вдома. Приємно, коли тебе розуміють. Не раз чула від моделей-початківців, що батьки проти цього. Забороняють летіти на контракт, кажуть, що усе це ілюзія і т.д. Підтримуйте і вірте у своїх дітей! Особисто знаю трьох дівчат з нашого міста, які мають чудові природні дані для моделінгу, але вони втратили свій шанс, тому що втрутилися батьки.

—  Хто для тебе є авторитетом у світі моди?

— Досі пам'ятаю перші збори з батьками перед навчальним роком у модельній школі. Викладач Вікторія Нісонська-Медвідь зайшла до кабінету у неймовірному червоному платті і червоних лодочках, з ідеальним макіяжем та несла за собою енергетику впевненості. Усі в приміщенні ахнули від її краси.

Також я особисто знайома з Тетяною Терсеновою-Заводовською, директором модельного агентства "Ювента" в Івано-Франківську, яка більш відома як член журі у телешоу "Від пацанки до панянки". Одного разу я і ще кілька дівчат з калуського агентства приїхали на показ до Франківська. Місцеві моделі криво на нас дивилися, бо для них Калуш — майже те саме, що й село. Якось під кінець шоу одному дизайнеру не вистачало дівчат і Тетяна Герасимівна якраз була за кулісами. Ніхто не звертав на мене увагу, усі вибирали з-поміж дівчат з ростом 175 см, а я на той час мала 172 см. І тільки вона взяла мене за руку, вивела до них і сказала, що Руслана буде з ними. Бачили б ви їхні вирази обличчя, коли мене назвали по імені. В той момент мені відкрилися очі: я теж можу бути, як професійні моделі з агентств! Можливо, Тетяна Герасимівна навіть не пам'ятає цього випадку, але для мене це стало рушійною силою для руху вперед.

Саме ці дві людини відкрили для мене світ моди.

—  Маєш бажання спробувати себе у телепроектах на кшталт «Супермодель по-українськи»?

— У телепроектах поки що не бажаю брати участь, оскільки зараз маю роботу. До речі, коли мені було 15, я  їхала на кастинг «Супермодель по-українськи», але тоді мені сказали, що я ще за маленька і щоб поверталася наступного року. Проте наступного року я полетіла за кордон працювати за контрактом і на кастинг вже не встигала. Можливо, через рік-другий спробую ще раз.

— Що порадиш дівчатам, які хочуть бути моделями?

— Якщо хочеш бути моделлю і твій ріст тобі дозволяє це, чому б ні? Параметри завжди можна підкоригувати спортом. Головне — впевненість у своїх силах. Розсилайте свої снепи у різні агентства, ходіть на кастинги і доля вам обов'язково усміхнеться. Мене взагалі перший час нікуди не брали. Я не проходила жодного з п’яти кастингів.

 — Як ти вдосконалюєш себе як модель? Зокрема, як дбаєш про фігуру та шкіру обличчя?

— Щоб вдосконалити і тримати себе в формі я стараюся харчуватись здоровою їжею. Мінімум борошняного та жирного. Від солодкого поки що не можу відмовитись. 2-3 рази на тиждень пробіжка, роблю фітнес-вправи, які знаходжу в інтернеті. Нічого надзвичайного, усе геніальне — в простому. Коли харчуєшся правильно, особливого догляду за шкірою не потрібно. З овочів та фруктів шкіра отримує усі потрібні вітаміни. Наразі користуюся тільки міцелярною водою та жирним кремом після душу. Шкіру потрібно лікувати зсередини.

— Якою є найближча мета?

— Зараз моя ціль — спробувати моделінг у Японії. Так, так, не Італія, не Франція, а саме Японія. Обожнюю Азію і її кухню, тому, гадаю, в цій країні мені сподобається.