Коли потерта книжка — гарний знак


Буває так, що свою книжку знаходиш інтуїтивно серед десятка інших. Потім перечитуєш чи просто з естетичною насолодою читаєш щодня по кілька віршів. Книжка в м’якій обкладинці пам’ятає кожен той доторк неквапливого щасливого читання. Хоча в історії сучасної української поезії є багато яскравих імен, завжди втішає з’ява нових.

Віднедавна до них приєдналася сонячна дівчина Ольга Мідна — зі своєю талановитою, риторично обережною, бо в ній «говорять» навіть кожні три крапки, дзеркально чистою, чутливою і легко співочою поезією, котру вона зібрала в першу поетичну книжку «Стосонце».

- «У кого немає волі, того легко підсадити на чужий ритм». Це довільна цитата з вашої першої збірки «Стосонце». Олю, яким є ваш ритм життя, чим ви волієте займатися у житті? і чи вдається не конфліктувати вашим «хочу» і «треба»?

— Цей вірш із цитатою про ритм на дві треті автобіографічний. Все могло статися в той шкільний дитячий час, складний і для мене, і для моїх батьків. Але вдалося пройти його й оминути злами та чужі ритми. Зараз я складаюся із природних для мене речовин, із ясного розуміння своєї природи. Третя частинка не містить чужого — вона ще незаповнена, адже ще багато роботи над собою попереду. Сьогодні я прагну гармонії і чистоти. Мій життєвий ритм змінний, якщо брати до уваги напружену і концентровану діяльність, від максимального включення в життєві процеси до спокійного споглядання себе зсередини і такого прекрасного світу навколо. Я займаюся тим, що мені до душі. Йшла до цього стрімко й осмислено. Вибір «хочу» і «треба» існує завжди, але це в деталях. У загальному і глобальному мені «треба» робити те, що «хочу», і навпаки. Часом «хочу» віддатися почуттям, а «треба» стриматися. Це найскладніше, але з цього починається внутрішня подорож, яка приводить до дверей, які раніше були зачинені, а тепер є брамою у нове і вкрай важливе. Я шукаю, постійно шукаю ці брами.

- Що означає це сонце на вашій обкладинці? і як довго ви йшли до своєї першої книжки?

— На обкладинці — пустеля, бетон і сонце. Лише раз на півроку вони поєднуються в одну абсолютно заворожуючу структуру — сучасний Стоунхендж. Це фото «моменту істини», коли крізь два тунелі інсталяції Ненсі Холт, що постала в американській пустелі в 1976 році, проходить сонце — в день літнього чи зимового сонцестояння. Цей «Sun Tunnels» — то ленд-арт. Його відкриття трапилося зі мною в одну з особливо ясних і натхненних ночей, коли, заглибившись у візуальну і текстову інформацію на солярну тематику, я шукала свій образ і свій символ для книжки, яка ще не мала назви. Все прийшло в один момент і стало на свої місця так ясно, до мурах по шкірі. Це була особливо щаслива ніч. Чому ж «Стосонце», «Стоколо», «СтоРа» — про це можна прочитати наприкінці книги. 

Цю книжку писала три роки, хоча поезія вже виринала у моєму житті в юному віці досить вправним човником у Місті Корабелів. Всі перерви і зміни даються нам на усвідомлення свого шляху. Те, що прийшло мені три роки тому, стало проекцією моїх зібраних досвідів, здобутих знань про світобудову і потрохи як вже міцніша ниточка стало намотуватися на клубок мого поетичного «я». 

- Як з’являються ці такі неймовірні — мовою критиків «асоціативні» — вірші?

— Вони приходять вранці або в довгій дорозі. Але загалом дуже по-різному. Для цього потрібно щось пережити і через певний час згадати, трансформуючи реальні відчуття і образи у гру слів, світла і тіні. Рідко пишеться під час подій чи слідами подій. Частіше все це виринає незаплановано і непередбачувано. Так вдається уникати прямої описовості. Моя поезія, принаймні те, що я пишу останнім часом, — це більше відчуття, символи і смисли, ніж конкретні історії, бачені в житті.


- Хто для вас є орієнтиром у поезії?

— Скажу, яка поезія подобається сьогодні найбільше: Ян Твардовський, Звонко Каранович. Читаю Віславу Шимборську в оригіналі і паралельно в перекладі — сподіваюся колись робити це вільно і знати польську не гірше англійської. Сергій Жадан, Юрій Андрухович — мене б не було без їхніх книг, вони надзвичайно близькі мені і продовжують впливати на мене. Особливо цікаві Богдан-ігор Антонич і Грицько Чубай, яких хочеться досліджувати все глибше, мати б лише час, вдосталь часу на таке особливо захопливе заняття.

- Чим ще наповнене ваше життя, окрім віршів? 

— Я працюю з музикантами — піар-спеціаліст у сфері «concert&artist promotion», офіційний представник «Sziget Festival» в Україні. Ця справа приводить в моє життя найближчих людей, постійно вражає, приносить нове, наповнює емоціями надзвичайної краси. Я відчуваю, що і як треба робити з музикою й артистами, щоб вони знайшли слухачів та однодумців. Тому за спиною — величезна кількість реалізованих проектів, які принесли щастя і авторам, і меломанам. Хочеться вірити, що саме в цьому є певна місія, шлях, долаючи який, я разом із улюбленими музикантами роблю світ відвертішим, сміливішим, прекраснішим.

- Які ваші враження від Форуму видавців. З ким спілкувалися і які книжки придбали?

— Цього року Форум став для мене частиною програми поетичного туру «Meridian Czernowitz» — фестивалю і Міжнародної літературної корпорації. Наша двотижнева подорож з відомими письменниками-авторами «Meridian», а це Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Андрій Бондар, Ігор Померанцев, Ірена Карпаѕ Цей довгий список ледь вміщувався в автобус, ми побували у Харкові, Івано-Франківську, Чернівцях на фестивалі Meridian Czernowitz і лише після цього дісталися Львова. Тут кожен мав свою програму і я зокрема, тому багато інших заходів побачити не вдалося. Але з того, що трапилося зі мною і запам’яталося з різних причин, — це сильне і красиве відкриття в костелі Петра і Павла, виступ Льва Рубінштейна в театрі Лесі Українки, концерт Жадана і «Собак...» в «Динамо Блюз» і виступ Павла Табакова в театрі, презентація першої поетичної збірки мого друга Михайла Жаржайла і наші незабутні львівські поетичні ночі. Форум особливо цінний для мене саме неймовірною концентрацією письменників, однодумців, друзів та ідеальним простором для спілкування.


- Розкажіть, будь ласка, про ваш проект «Точка роси», про сферичне кіно і конкурс відеопоезії.

— Прем’єра проекту поезії-3D «Точка роси» у цифровому планетарії «Atmasfera 360» відбулася минулої осені, якраз рік тому. Це була поезія і музика, яку можна було не лише почути, а й побачити на куполі площею 830 кв. метрів, одному з найбільших в Європі — вірші з майбутньої на той час першої збірки, «classical crossover» (синтетичний музичний стиль. — Авт.) гурту «Pianochocolate» і сферичне відео з ефектом 3D без окулярів. «Точка роси» стала першим поетичним проектом у планетарії і сферичному кінотеатрі «Atmasfera» 360, одному з найнезвичайніших місць у Києві, «місці для душі» («атма» у перекладі із санскриту — «душа»). Поезія звучала «live», линула світла, загадкова і багатогранна музика — з нового СD Pianochocolate «Lilac music» та інших альбомів гурту. Від усього цього перехоплювало подих. До речі, сферичне кіно (fulldome) — це революційний жанр кіноіндустрії, в якому бачать майбутнє кінематографи Джеймс Камерон і Стівен Спілберг. 

А фестиваль і конкурс відеопоезії «CYCLOP» — це надзвичайно актуальний проект Поліни Городисської, куратора літературного порталу «LITFEST» (ГО «Український літературний центр»), до організаційної ради якого я мала честь бути причетною, допомагаючи до сьогодні представляти цей фестиваль. Відеопоезія — новий в Україні жанр кіномистецтва і тому дуже перспективний. Програма фестивалю містить лекції з питань відеопоезії, воркшопи, круглі столи та дискусії, презентації міжнародних конкурсів та фестивалей, демонстрацію найкращих зразків української та світової відеопоезії, конкурсну програму, церемонію нагородження та інші цікаві проекти, що мають стосунок до відеопоезії. На основний конкурс цього року було прийнято 59 заявок, 30 з яких було відібрано у лонг-лист. Географія охопила чи не всю Україну, на конкурс було подано і заявку з Австралії. Демонстрація робіт учасників і переможців «CYCLOP» відбудеться на конкурсному показі IV фестивалю відеопоезії «CYCLOP-2014», що пройде у Києві 22—23 листопада.

- Які ще сучасні синтетичні фестивалі чи проекти були у вашій творчій біографії?

— Люблю такі проекти. Я бачу в них діалог, експеримент та імпровізацію — дуже цінні для мене складові. і особливу образність та емоційність, якої неможливо досягти в одному мистецькому жанрі. Я брала участь в художньо-поетично-видавничому проекті «Сни Salve» як автор і координатор, ініціювала і курирувала заходи за участю поетів, музикантів і акторів: «Сітар, табла і поети», «Високосна поезія», «Озеленення території», «Актори і музиканти читають дітям у Азбуковому Королівстві Магів та Янголів». Цікавим став проект медитативної поезії «Попіл і сніг» за мотивами фільму Грегорі Колберта, який оживає кожної зими в студії йоги «Vedalife». Та найцінніший для мене досвід створення пісень з близькими мені музикантами. Пісні на мої слова і переклади на українську виконує проуз-панк-гурт «ВоЦап», литовський інді-рок-гурт «Biplan» і електронний дует з Вільнюса «Beissoul & Einius». Пісня останніх «Як ти й сказав» стала особливо популярною в Україні, як і сам цей колоритний, дивакуватий і особливо душевний дует. Для атмосферного відео на цю пісню, прем’єра якого відбулася у вересні, вони ловили туман біля річки о 4-й ранку, блукали в густому нічному лісі, мокли під дощем та у водоспадах в димці ароматичних паличок. «Як ти й сказав» — це індивідуальний погляд на світ, це політ крізь час, розуміння істин, що живе в нас із самого дитинства, подорож у світ, де багато світла. Це пісня про те, що наші добрі думки і сміливі фантазії приводять нас до здійснення мрій і перемог. Це те, чого ми прагнемо, розуміння чого робить нас щасливими. Тому, напевно, цю пісню так люблять. Пісню про абсолютну свободу. 

- Звідки ви походите, якою є ваша родина?

— Тато був художником, надзвичайним романтиком. Тривалий час жив у тайзі серед лісу, полював, писав картини, збирав живицю для промисловості. Писав звідти повні любові листи до мами з братом, а потім і до мене, коли я народилася. Сталося це в Кривому Розі — довгому-довгому місті з міфічними червоними горобцями. Моя мама працювала в науковому інституті, а пізніше до самого завершення трудового віку — на комбінаті «Криворіжсталь». Тепер вона живе в будинку, який збудував тато і в якому виросла я зі старшим братом. Якби не мама, не знаю, чи бувала б у рідному місті — я поїхала звідти в 16 років. У тому ж віці і моя мама покинула рідне село Степове на Херсонщині — шукати ліпшої долі. Мій прадід — Леон Малітовський, поляк, що теж є особливою цікавинкою і що я ще тільки досліджую в собі.

Бабуся з дідусем по мамі з одного села Івано-Франківської області, про що я дізналася зовсім недавно. Звідти моє коріння і я щаслива знати це, бо, здається, відчувала зв’язок із Прикарпаттям все життя.

Галичина